За давніх літ жили у одному селищі чоловік і дружина. Були вони великі ледарі. Про їхню лінь уся округа знала. Дуже хотілося ледарям, щоб у будинку було й рису повнісінько, і кукурудзи, так не хотілося пні викорчовувати, поле під посів готовити. Подружжя чурались усякої роботи й сподівалися, що одного чудового дня сам Зан Катові - бог рису - стане їх другом. Якось раз, чи то щоб бога піддобрити, чи то лінь знудила, піди ледаче подружжя з усім селищем дерева рубати так пні корчувати. Нулів більші, якими дерева рубають, не нагострили, зламані мотики не полагодили. Ішли на роботу не поспішаючи. Сонце вже піднялося високо у небі, висушило всю росу на широких пальмових листах, а ледарі тільки до місця добралися. Зрубав дві-три тоненькі пальми чоловік-ледар і відчув утому. Робота йому відразу огиднула. Застромив він свій великий ніж у землю, сів на рукояті, як на лаві, і став неквапливо оглядати всі навколо, любуватися лісом і горами. "Скільки дерев колом, - подумав він, - щоб розчистити поле, треба працювати, не розгинаючись, багато днів і місяці". Дружина-Ледарка помітила, що чоловік присів, теж відкинула мотику убік, сіла поруч: руки й ноги у неї гуділи з незвички, на мотику їй і дивитися більше не хотілося. Посиділи небагато подружжя, розгорнули варений рис, який захопили із собою, закусили, водою запили й знову давай лісом і горами любуватися. Сонце до цього часу вже зовсім високо стояло: тінь від людини видалася маленькою темною плямою. Раптом ледар схопився на ноги, кинув свій ніж плиском про землю.
- Придумав! Як це раніше мені у голову не приходило? - закричав він. Дружина-Ледарка роззявила рота від подиву:
- Що це ти придумав? Ну-но розкажи!
- А ось що. Скільки б ми з тобою не працювали, як би не гнули спину,
Нам ніколи не вгнатися за людьми нашого селища. Давай-но краще повернемося додому, зваримо курку пожирніше, дістанемо вина, воскурим пахощів і піднесемо молитву богу рису Зан Катові. Дружині-Ледарці ці слова довелися по душі.
- Ось добре! - радісно викликнула вона.- Біжимо скоріше додому!
Обоє ледаря, більше ні слова не говорячи, схопили ножі з мотиками й додому побігли. Біжить подружжя, квапляться, а осторонь від дороги односільчани дерева рубають, пні корчують. Справа у людей весело спориться. Побачив ледарів один ушанований старець і запитує їх:
- Куди ви так квапитеся? Адже зараз саме час працювати. Не потрудишся як випливає - їсти чогось буде.
Але чоловік-ледар відповідав:
- Ми придумали, ушанований старець, одну хитрість, щоб жити не працюючи. Навіщо наживати мозолі й горби, коли можна без цього завалити свій будинок кукурудзою й рисом?
- Ось ще, працювати!..- вторила чоловікові дружина-ледарка.- У нас і так засіки будуть ломитися від рису й кукурудзи.
Односільчани спробували було урезонити ледарів, так ті й слухати не захотіли.
Прийшли вони у свою хатину, зварили курку, дістали провина, воскурили пахощі й стали молитися богу рису, щоб ниспослал він їм від своїх щедрот трошки. З тих пір вони щодня тільки цим і займалися. Стало на Небесах богу рису Зан Катові якось незатишно: його ніздрі увесь час лоскотав аромат пахощів, запах провина й курятини, тишу порушували благання, що доходили звідкись знизу, так прохання. Дуже розсердився Зан Катові й розв'язав покарати надокучливих прохачів. Із хмарою спустився він на землю й виявився прямо на даху хатини, у якому жило ледаче подружжя. Ледарі у цей час невтомно відбивали уклони й шепотіли молитви. Раптом
Вони побачили, що через дах у хатину проникнуло яскраве світло. Підняли вони голови й обімліли: прямо перед ними стояв сам бог рису. Подружжя до того розгубилися, що не знали, радіти їм або страшити. А бог рису пабоно подивився на них і мовив:
- Тому це ви без кінця моє ім'я поминаєте так чадите своїми пахощами? Я від них у себе на Небесах ледве було не задихнувся. Заговорили отут подружжя-ледарі, перебиваючи один одного:
- Ми молилися, про могутній бог, щоб ти даровал нам кукурудзи й рису. Та ось ти почув наші молитви й приніс усе, що нам треба. Так давай скоріше, ми чекаємо.
Зстрибнув Зан Катові на підлогу, підійшов до чоловіків і проговорив:
- Спочатку покажіть-но мені свої руки!
Ледарі з радістю засукали рукава й простягнули руки до бога рису. Бог Зан Катові уважно оглянув їх, обмацав і голосно розреготався:
- Ваші руки занадто слабкі й ніжні. Хіба можна давати рис у такі руки? Нехай спочатку ваші мускули силою наллються, а долоні загрубіють від мозоль. Тільки тоді я дарую вам рису й кукурудзи.
Ледарі засумували.
- Скажи, всемогутній, - звернулися вони до бога рису, - як же нам тепер
Бути? Адже усе, що було у будинку, ми витратили на жертвоприносини, якщо ти не порадиш, де побрати нам рису, ми загинемо від голоду. Зан Катові відповідав:
- Зробіть свої руки міцними, а долоні - мозолистими, тоді усе улагодиться.
- Але як, про бог, зробити руки міцними, а долоні мозолистими?
- ПРО, це зовсім просто. Відправляйтеся у ліс, розчистите ділянку, скопайте землю, посадите рис, ось руки й зміцніють, а мозолі самі собою з'являться. У такі руки я готовий даровать скільки завгодно рису й кукурудзи. Із цими словами Зан Катові сів на свою хмару й зник. Ледарі не встигнули його й розпитати як випливає. Робити нема чого, довелося ледарям збиратися на роботу. Стали вони вирубувати дерева так мотижити землю, - словом, наказ бога рису виконувати. У перший день руки їх покрилися саднами й пухирями. На другий день пухирі лопнули, долоні палило, начебто від гарячих вугіль. На третій день усе тіло у них боліло й нило від утоми, немов від побоїв. Дуже їм хоті-лось кинути роботу, але як тільки вони згадували про бога рису, негайно ж ухвалювалися за справу знову.
Ішли день за вдень, місяць за місяцем, а подружжя усе трудилися й трудилися. Ножі у них затупляться - вони їх старанно нагострять, знову затупляться - знову нагострять. Поступово подружжя звикло до роботи. Земля їм дісталася добра, рисові колосся дружно зеленіли на їхнє поле. А коли підійшов час урожаю, поспіли й зазолотілися колосся. Глянуло подружжя на свої долоні й тільки отут побачили мозолі.
Незабаром спустився на хмарі до хатини подружжя бог рису. Обрадувалися хазяї, засукали рукава й давай показувати богу свої мускули й мозолисті долоні. Посміхнувся Зан Катові й весело сказав:
- Бачите, скільки рису у вас у поле? Це всі я вам дав. Агов, рисові колоски, швидко відправляйтеся у засіки!
Та рисові колосся самі моторно побігли прямо до хатини подружжя. Отут тільки чоловік із дружиною зрозуміли слова бога Зан Катові: хто потрудиться на славу, той і врожай одержить.
Ось яку історію розповідають у селищі ба-хнаров.