Чи Минуле це, або небилиця, а жила на світі одна баба. Вона була старіше самої старої занедбаної дороги, старіше садівника, який розсадив
Дерева по землі.
Але хоч і старість прийшла, а баба ця ніколи не думала про те, що може одного разу настати і її черга - що до неї постукається смерть. День і ніч не розгинала вона спини, по господарстві клопотала, забирала, стирала, шила, мила. Така вона була невгамовна, на роботу гаряча й невгамовна. Але одного разу смерть вивела на дверях крейдою й старухино ім'я й постукалася до баби, щоб забрати її із собою. А бабі невміч було розставатися з господарством, і стала вона смерть просити-благати, щоб ще скільки-небудь не торкала, дала б їй хоч небагато, якщо вже не з десяток років, те хоча б годик пожити.
Смерть ніяк не погоджувалася. А потім Усе-таки розщедрилася:
- Добре вуж, дам тобі три години.
- Чому ж так мало? - заблагала баба.- Ти мене хоч нині не займай! завтра забери із собою.
- Та не проси! - сказала смерть.
- А Усе-таки!
- Ніяк не можна.
- Так повно!
- Добре, - сказала смерть.- Коли так просиш, нехай буде по-твоєму. Баба обрадувалася, але виду не подає й говорить: напиши на дверях, що до завтра не прийдеш. Тоді, як побачу твою руку на двері, спокійніше буду.
Набридли смерті старухини примхи, та й часу не хотілося даремно втрачати. Витяглася вона крейда з кишені так на дверях їм написала: - "Завтра". Та пішла по своїх справах.
На інший ранок, як тільки зійшло сонце, прийшла смерть до баби, а та на перині лежить, іншою периною накрилася.
- Ну, підемо із мною, - сказала смерть.
- Так що ти, голубонька! - відповідає баба.- Подивися-но, що на дверях написане.
Смерть заглянула, а там її рукою крейдою виведене: "Завтра".
- Добре, завтра прийду, - сказала смерть і поплелася далі.
Слово своє вона стримала й наступного дня знову прийшла до баби. Та у цей час ще потягувалася, на ліжку лежачи. Але й тепер, як і вчора, смерть нічого не добилася. Баба знову вказала їй на двері, де рукою смерті було крейдою виведене: "Завтра".
Так і пішло щодня, день за вдень - тиждень. На сьомий день смерть сказала бабі так:
- Добре, більше ти мене не проведеш. Та стерла слово із дверей.
- Завтра, - погрозила бабі смерть, - запам'ятай гарненько. Що б не було, я прийду й заберу тебе із собою.
Пішла смерть, а бабу навіть острах побрав - тремтить, як холодець, зрозуміла - прагнеш не прагнеш, а вмерти прийде.
Сидить баба, а Усе-таки не сумує. Думає й ніяк не придумає, куди б їй від смерті сховатися.
- Не може бути, - говорить баба сама собі, - щоб жива людина - і не придумав що-небудь.
Настав ранок, а баба нічого не придумала. У пляшку готова була навіть залізти, ось до чого їй умирати не хотілося.
Ворожила баба, ворожила, куди б їй сховатися ліпше, і нарешті
Придумала. Стояла у неї у коморі бочка з молодим медом. "Тут мене смерть не знайде", - розв'язала баба.
Вона села у бочку з медом, так так, що тільки ока, ніс і рота зовні були.
Посиділа вона, знову затурбувалася: "А раптом смерть мене й тут знайде!
Дай-но я ліпше схоронюся. Залізу у перину".
Так і зробила. Затаїлася, сидить, не дихає. Раптом знову затурбувалася: неспокійна була баба!
Думає: "А раптом і тут мене смерть знайде?!" Розв'язала баба поукромнее куточок знайти, де б сховатися.
Вилізла вона з перини. Тільки стала прикидати, куди б зникнути, а у цей час у кімнату смерть увійшла. Та бачить: коштує перед нею чудовисько страшне, усе у пір'ї, і пір'я ці сторчма стирчать і трясуться.
Злякалася смерть, так злякалася, що у страху втекла ладь зі старухиного будинку; хто його знає, може бути, і дотепер не приходила за бабою.