Красуня береза

У одному селі старий з бабою жили. Сабоно вони бідували, хліб їли не досита. Зібрала якось баба останні дровишки - грубку перетопити прагла, так розпалити нема чим: скіпи немає. Говорить баба старому: - Пекти розпалити нема чим! Сходь-но у ліс за скіпою. Зрубай березу - скіпи запасемо. Старий побрав сокиру й поплівся у ліс. Став для рубання березу виглядати. Недовго йому довелося шукати: відразу побачив гарну березу. Підійшов ближче до берези, праг було рубати, але тільки він замахнувся сокирою, як листи на березі зашелестіли, гілки заворушилися. Нагнулася береза до старого й заговорила людським голосом: - Пошкодуй мене, старий, не рубай! А що тобі треба - усе у тебе буде. Старий злякався, навіть сокира з рук упустив. "Ось уже сімдесят сім років живу, а такого чуда не бачив!"- подумав старий. Не торкнув він березу. Повернувся додому й говорить бабі: - Приніс би я тобі гарних полешек на скіпу, так береза раптом почала просити людським голосом: " Не займай!, старий! Що тобі треба - усе у тебе буде". Ну, я й послухався. - А! Не прагне береза, щоб її рубали, - закричала баба, - так мабуть наламай її гілок - нашим ягнятам корм буде! Та прогнала старого назад у ліс. Старий відразу побачив гарну березу. Підійшов до неї, поклонився й сказав: - Наказала мені дружина твої гілки ламати, прагне листочками ягнят годувати, якщо я тебе не зрубаю на скіпу! - Не рубай мене, - говорить береза, - і гілки мої не ламай. А що просить баба - усе у неї буде! Старому робити нема чого, довелося додому вертатися. Прийшов додому й здивувався: купами всюди суха скіпа лежить! - Ну, баба, бачиш, скільки у нас скіпи! А баба як накинеться на нього: - Чому тільки скіпу у берези просив? Адже пекти топити треба, а дров у нас немає. Ступай проси дров! З лайкою так з лементами вигнала старого з будинку. Старий побрав сокиру й знову у ліс пішов. Доплівся до берези, поклонився їй і став просити: - Дай мені, красуня береза, дров: у нас усе скінчилися, пекти топити нема чим! - Іди, старий, додому: що просиш, то у тебе й буде, - говорить йому береза. Старий назад додому відправився. Підійшов до будинку, глянув - діву дався: повний двір дров! Напилени дрова, наколоті, покладені. А баба знову незадоволена: - Чому тільки дров у берези попросив? Адже у нас і жмені борошна немає! Ступай, борошна проси! - Перегоди ти, не можна отак! Тільки зараз дрова випросив. Баба давай лаяти старого. Кричала, кричала, потім схопила коцюбу й вигнала його з будинку. - Роби, - кричить, - що тобі наказане! Побрав старий сокира й знову у ліс пішов. Прийшов, поклонився красуні березі й став голосити: - Красуня ти моя, біла береза! Баба знову надіслала мене до тебе - борошна просити. Коли можеш, допоможи, дай скільки-небудь! - Іди, старий, додому: що просиш, то у тебе й буде, - ласкаво сказала береза. Старий зрадів, скоріше додому покрокував. Повернувся він, пішов у комору. Не віриться йому, що у нього буде борошно. Увійшов у комору, глядь - комора повна борошном доверху! Стало старому так радісно, так весело, що забув він усе колишнє горе так нестаток. "Ну, - думає, - тепер завжди ситі будемо!" А баба побачила старого, вибігла з будинку й знову його лаяти прийнялася: - Старий ти дурень, дерев'яна твоя голова! Чому тільки борошна попросив? Іди, безглуздий, проси дві скрині золота! Ударила його коромислом і вигнала геть. Бідний старий повісив голову й знову поплівся у ліс. Підійшов до берези, поклонився їй і став голосити: - Красуня береза! Мене моя баба знову до тебе послала - вимагає дві скрині золота... - Іди, старий, іди: що просиш, то у тебе й буде, - сказала береза. Пішов старий. Підійшов він до хати, заглянув у вікно й бачить - сидить баба на крамниці, перебирає золоті монетки. А монетки так і блискають, так і поблискують! Зайшов він у хату, дивиться - біля стола дві скрині коштують, золотом повні. Отут і старий розум втратив. Теж став монети перебирати. - Треба сховати золото понадежнее, щоб ніхто не побачив!- говорить баба. - Треба, треба!- відповідає старий.- Не те довідаються, що у нас стільки золота, - просити будуть пли віднімуть! Поговорили, подумали й сховали золото у подполе. Ось живуть старий з бабою. Задоволені, що грошей багато. Тільки золото не дає їм спокою ні днем, ні вночі: бояться вони, як би хто не стягнув скрині. Думала, думала баба, як уберегти золото, і придумала. Говорить вона старому: - Іди, старий, до своєї берези, попроси у неї, щоб вона зробила нас страшними-престрашними! Щоб усі люди нас боялися! Щоб усі ладь від нас подалі бігли! Довелося старому знову крокувати у ліс. Побачив він гарну березу, поклонився їй і став просити: - Зроби ти нас, красуня береза, страшними-престрашними! Такими страшними, щоб усі люди нас боялися, подалі від нас тікали, наше золото не торкали! Зашуміла береза листами, заворушила гілками, сказала старому: - Іди, старий, додому: що просиш, то й буде! Стануть вас боятися не тільки люди, але й звірі лісові! Повернувся старий додому, відкрив дверей. - Ну, - говорить, - обіцяла береза: будуть нас боятися не тільки люди, але й звірі лісові! Стануть від нас ладь бігати! Та тільки сказав, як покрилися й сам він і його баба густою бурою вовною. Руки й ноги лабетами стали, на лабетах пазурі виросли. Прагли вони було сказати щось один іншому, так не могли - тільки заричали голосно. Так-Те ось і стали вони обоє ведмедями.