Коли, у які далекі часи це трапилося, ніхто сказати не може, але тільки саме собою зрозуміло, що й алангасаров (велетні) уже на світі не було, і нащадки Уда розселилися у лісовому краї різними племенами, і Инмар з Килдисином не з'являлися більше людям. Саме тоді-те на ріці Камі поселилося плем'я, яке називали чудь ясноока. Та жило це плем'я на горі, на високому березі. Люди цього племені любили простір і волю, а тому розселилися не грудно, не тіснилися один біля іншого. Але жили дружно: як углядять, що на когось із них насувається ворог, то пускали стріли, що попереджають, побратимам. Поберуть і пустять стрілу на курган, що у ріки Білої, і далі, до Чегандинському урочищу. Як долетить стріла, так вони негайно збиралися всі разом і зустрічали ворога.
Росту вони були дуже високого, сили непомірної, а характеру незалежного. Інші племена називали їхніми батирями.
Одного разу після набігу ворогів їх поселення перетворилося у попелище. Що тоді залишилися у живих матір, три брати й красуня сестра кинули його й пішли до того місця, де тепер перебуває селище Чеганда й де беріг Ками виступає у ріку трьома мисами. Не голіруч з'явилися вони у ці місця, незліченні багатства принесли із собою, незліченні череди пригнали.
Сподобалися цій сім'ї три круті миси на Камі, і розв'язали вони влаштуватися тут і більше не шукати іншого місця.
Спершу обжили вони середній мис, що обростив могутнім сосником, побудували тут просторе житло, обнесли огорожею кошара. Але не довго їм лягало разом, не вистачило миру між братами, пішли у них сварки й розбрати, тому що дуже вже не схожі були один на одного три брати: і обличчям, і характерами.
Якось, расспорившись не на жарт, прийшли вони до своєї мудрої матері за радою, як їм зробити, щоб надалі не сваритися, як розділитися по справедливості й без образи для неї.
Подивилася мати на змужнілих синів і сказала:
- Видне, сини, і для вас прийшов час вилетіти із гнізда. Не стану тримати вас. Вибирайте кожний місце по серцю й поселяйтеся там.
Першим вибір зробив молодший безвусий брат. Він був білявий і блакитноокий.
- Найбільше я люблю землю орати, - сказав він матері й братам. - Поступитеся мені лівий мис, там праг би я жити. Уже дуже мені по душі гай на тому мисі й солов'ї, що по весні співають.
Сказав і став чекати відповіді, з побоюванням і тривогою поглядаючи на братів. Але брати мовчачи поклонилися йому, і тоді мати відповіла:
- Силою й спритністю ти, син не обділений, до праці старанний і любиш землю орати й сіяти. Якщо подобається тобі лівий мис - володій їм, брати відступаються від нього у твою користь.
Отут заговорив середній:
- Я був з батьком, коли він змахнув мечем і, поранений смертельно, заповів мені своя збруя, лук і сагайдак зі стрілами. Я люблю полювання й скотарство. Віддайте мені цей середній мис! Я стану захищати всі вас. А мати й сестру я нікуди не відпущу, вони залишаться жити тут, як жили.
Так сказав середній брат. Pижие волосся його спускалися на могутні плечі, борода, така ж руда, густо прикривала підборіддя й щоки, на широких грудях спочивало намисто з ведмежих і кабанячих іклів. Сказав і блиснув зеленуватими очима на братів. Молодший на це відповів уклоном, а старший тільки головою кивнув і посміхнувся одними губами.
- Виходить, усіх нас ти береш під свій захист? Спасибі, - сказала мати. - Ми залишаємося із твоєю сестрою жити тут, у цім житлі. Ти любиш полювання, як любив її й твій батько, стріли у тебе теж не знають промаху. Не будь-чия, а твоя стріла простромила серце ворога, що вбив батька. Ти змів і безстрашний, син мій, усі сусіди не сміють торкати твої худоба й твоє житло. Ти будеш гарним захисником. Але попереджаю: не кривдь ні сестру, ні братів, ні мене. Я говорю тобі про це, тому що знаю твою запальну вдачу й злопамятность. Заприсягнися мені, що не скривдиш нікого з нас!
Той заприсягся.
- Дивися ж, син, стримай клятву! Не те кари тобі не уникнути, - ще раз попередила матір.
Тепер погляди всіх звернулися до старшого. Що скаже він?
Високий, як і брати, але чорноволосий із твердим пронизливим поглядом чорних очей схожий на очі матері, стояв він перед усіма спокійний і певен. Довгі прямі волосся були схоплені на чолі зеленим обручем, довга чорна борода закривала всі груди.
- Нічий залишився правий мис. Тоді я беру його собі, - розважливо сказав він.
Після цього усе поклонилися йому. Так стали жити брати неподалік друг від друга, але порізно.
Настала весна. Молодший, ідучи за сохою радів гарній погоді й співав пісні.
Його голос зливався із пташиним веселим гомоном і розносився по всій окрузі.
Білява красуня сестра на середньому мисі сплела вінок із квітів, прикрасила їм розпущені волосся, слухаючи брата й спів птахів. По вечорах вона теж виходила із землянки послухати його пісні й солов'їв у березовому гаї на лівому мисі. Іноді вона й сама починала співати. Тоді всі, видалося, змовкало, прислухаючись до ніжних звуків її голосу.
Її спів доносився й до правого мису, послухати його виходив старший брат. Мати теж з доброю посмішкою слухала спів дочки. Тільки один середній брат не любив її пісень: у них не було ні спраги мести, ні ненависті, була тільки одна чиста любов. Він, обриваючи спів, громовим голосом кликав сестру додому. Не подобалося йому й те, що сестра часто відвідувала молодшого брата. Він би й зовсім заборонив їй ходити до нього, якби не боявся матері.
Середній брат спорудив два високі земляні вали, які захищали худобу від нападу диких звірів. Цілими днями він бродив по лісу, полюючи на дичину й звірів, а по вечорах виходив на ніс мису з луком у руках і бив лебедів, що пролітали, і гусаків.
Правий мис видався пустельним, лише землянка й стежка, що веде до неї, видавали, що там хтось живе. Ні звуком, ні стукотом не видаючи себе, старший чорнобородий брат раннім ранком залишав житло й відправлявся у яр, у близький ліс і збирав там трави. Надвечір він так само тихо вертався з пучком трав. У дверей його зустрічала мати. Не говорячи один одному ні слова, вони заходили у землянку й щільно закривали двері, щоб ніхто не чув їхньої розмови. Мати любила всіх дітей однаково, але віщі знання й уміння розв'язала передати старшому. Далеко за північ двері знову відкривалися, і мати верталася назад до середнього сина.
Ні сестра, ні інші брати не догадувалися про ці таємні зустрічі матері зі старшим сином, нічого не знали вони й про те, чим займається їхній брат, якого вони майже не бачили з тієї пори, як відділилися. Тільки сестра, яка любила збирати квіти, зустрічала іноді старшого брата, коли той ішов до печер. Вона мовчачи розкланювалася з ним і ніколи не заговорювала, торопіючи від його глибокої замисленості. Сестра запитувала про нього у молодшого брата, але він знав ще менше її. Та звідки йому знати, якщо він зовсім нікуди не ходив зі свого мису, хіба що до матері, та й то рідко.
Із птахів лише одні сови чомусь селилися на правому мисі. Їхні моторошні лементи у ночі, що наступала, лякали сестру, коли вона, заслухавшись молодшого брата й солов'їв, сиділа близько свого будинку.
Так вони й жили, поки жива була мати. Але ось її не стало. Гірко оплакував матір молодший син, самий серцевий із братів. Але горше того плакала сестра: не стало матері, більше нікому заступитися за неї, нікому захистити її від утисків середнього брата. Молодший брат, хоч і любив її більше, ніж інші, не міг полегшити її доля, тому що сам був боязкий і не вмів володіти зброєю. Старший же ніколи не втручався у їхнє життя, і їй видалося, що йому не було до неї ніякої справи.
Знала сестра, що середній брат при першому ж зручному випадку розправиться з молодшим за те, що він її любий брат.
Середній син теж оплакував матір. Тільки старший був як і раніше мовчазний і не видавав своїх почуттів ні сльозами, ні подихом.
Після похорону замовкли пісні на лівому мисі. Та сестра більше туди не заходила, щоб не гнівити середнього брата. Лише коли середній брат ішов далеко полювати, то перегукувалася вона з любим братом. Але одного разу мисливець повернувся раніше й почув, як вони переговорюються один з одним. У гніві він схопив лук, витягся стрілу із сагайдака й праг пустити її у брата. Той злякався, кинувся з мису у Каму й поплив. Середній зібрався було пустити стрілу у пливучого, але передумав: жалко стало стріли. " Однаково адже втопить, не переплисти йому повноводної Ками", - подумав він.
Але той Усе-таки переплив ріку й поселився на найближчому пагорбі.
Сестра бачила всі й ще більше не злюбила того, з ким доводилося жити під одним дахом. А середній брат, насміхаючись над нею, сказав:
- Більше мабуть не захочеться пісеньки розспівувати так без справи розгулювати. Станеш тепер зерна молоти на ручному млині. Та ходи де завгодно: крім нас зі старшим братом, більше нікого немає на всім березі. Старший, сама знаєш, мені не перешкода, він не заступиться за тебе. Та й зброї у нього немає ніякого.
Удень, якщо поблизу не було брата, вона йшла на високу гору над печерами, звідки добре був видний пагорб, що притулив молодшого. Вона махала рукою, брат відповідав їй тим же. Він щось кричав, але слова не долітали до неї, і вона починала плакати гіркими сльозами. Сльози капали на пісок і були так горючі, що пісок плавився. Ці спечені слезки й зараз знаходять над печерами.
Одного разу хтось підійшов до неї й обережно поклав руку на плече. Оглянулася-Старший брат.
- Не тайся, сестра, може, я зможу допомогти твоєму лиху, - сказав він.
Пущі колишнього залилася сльозами дівчина:
- Ніхто, напевно, мені не допоможе. Середній брат сабоніше вас обох, і століття мені жити у нього у неволі. Хіба ти допоможеш мені втекти від нього? Він і тебе вб'є.
- Прагнеш утекти від нього? - перепитав старший брат. - Це дуже просто, сестра. Я допоможу.
- Ти не зумієш. Адже у тебе немає човна, її він сховав далеко у лісі. У тебе не вистачить сил притягти човен до води.
На це брат тільки посміхнувся. Адже вона зовсім не знала його. А сестра продовжувала:
- Якщо він побачить, як ти тягнеш човен, то пустить стрілу прямо у серце тобі.
Насувалися вечірні сутінки, над Камою згустився туман, у лісі заухали сови. Темна ніч спустилася на землю, а сестра усе просила брата, щоб він не намагався врятувати її.
Отут здалеку донісся лемент середнього брата, який розшукував зниклу сестру. Вона здригнулася й у страху зашептала:
- Біжи, брат. Якщо він знайде нас, то вб'є тебе. Біжи звідси, рятуйся!
- Не бійся. Тепер нічого не бійся! Він побрав її на руки й, злетівши у повітря, полетів. Вони вмить опинилися біля землянки на правому мисі. Уперше сестра зайшла у житло старшого брата. У великій землянці літали сови й кажани, по стінах висіли сушені трави, на полках стояли горщики з різними зіллями.
- Лягай, сестриця, спати. Ранок вечора мудренее, - порадив він наостанку.
Та вона послухалася.
Ранком брат дав їй горщик з якимось настоєм і сказав, що якщо вона його вип'є, то звернеться у білу лебідь.
- Полетиш до того пагорба, де живе наш молодший брат. Там викупайся у ключі, що під пагорбом тече, і знову обернешся дівчиною, - пояснив він.
Середній брат усю ніч шукав сестру. Ранком вийшов на мис, а над ним біла лебідь летить і кричить:
- Вибачай, осоружний брат!
Отут він догадався, що це не лебідь, а його сестра летить від нього, розсердився й пустив у неї стрілу. Але його стріла вперше пролетіла повз мету. Він став пускати стріли одну за інший, але навіть не зачепив білу лебідь.
За Камою лебідь викупалася у ключі й стала колишньою дівчиною-красунею.
А середній брат кинувся на землю й став кататися від злості. Небагато заспокоївшись, він піднявся із землі й побачив старшого брата, який стояв на своєму мисі й дивився на нього з докором. Тоді він вихопив із сагайдака останню стрілу й пустив її у брата. Стріла відразу повернулася назад у сагайдак. Скільки раз пускав він її, стільки раз вона верталася до нього. А старший брат як стояв, так і коштує, з осудом дивлячись на середнього брата. Тоді рудий схопив спис і метнув його у брата. Спис зламався, не долетівши до мети.
Рудий брат від неспроможної люті знову кинувся на землю. Тіло його раптом стало покриватися густою вовною, а сам він перетворився у величезного рудого вовка, присів на хвіст і завив. Почули це виття колишнє вороги середнього брата - вовки - і стали йому підвивати. Те виття, те ричачи, рудий вовк дивився на чорноволосу людину, він готовий був кинутися на нього, але страх утримував.
Набридло людині слухати вовче виття, повернувся він і пішов у землянку. Тоді рудий вовк побіг до печер, де були заховані незліченні багатства, що залишилися ще від батька з матір'ю. Там і залишився жити він рудим вовком-велетнем.
Ночами виття цього вовка наводило страх на усе живе навколо.
Старший брат теж не залишився на своєму мисі й незабаром перебрався на інший берег Ками й поселився на далекому пагорбі.
Пагорб, де жили біляві брат із сестрою, з тієї пори стали називати Білою горою, а іншої, на якому жив старший, чорнобородий, - Чорною горою.
Говорять, що й зараз знаходять на середньому мисі й у яру стріли, які середній брат пускав у білу лебідь. Зустрічали шукачі скарбів і рудого вовка, що опікує вхід у печери напроти устя ріки Білої, де приховані багатства братів племені чудь.