Давним-давно, може, тисячу років тому, подружилися лев, вовк і дикий кабан. Відправилися три приятелі щастя ловити. Куди не прийдуть, іншій звіринам від них немає життя. Ріжуть дружки всіх підряд, без розбору, бешкетують. Бачать, що ніхто їх подужати не може, чванитися сталі. Одного разу лев проричал:
- Цікаво, є на світі хтось такий, щоб нас трьох переміг?
- Є, а як же! - сказав вовк і навіть хвіст піджав.- Людей!
- Дурості бовтаєш, - рикнув лев.- Так я й без вас із дюжиною людей упораюся! Хоч би один підійшов ближче!
- Ну-ну, - фиркнув вовк.
Та раптом іде ним назустріч хлоп'я-школяр.
- Це, що ль, людей? - запитав лев.
- Ні, це не людей ще, - сказав вовк.
- Так я й зв'язуватися з ним не стану.
Пішли вони далі. Ста кроків не пройшли - бреде назустріч старий, зовсім уже старезний, тільки-но ноги переставляє.
- Це, що ль, людей? - запитав лев.
- Уже ні, - сказав вовк, - він раніше був людиною.
- Тоді пускай іде собі з миром, - пробормотів лев.
Знову пішли людини шукати, виявилися у дрімучому лісі. Стали продиратися крізь хащу й раптом на молодого дроворуба наткнулися.
- Ну а це вже людей? - запитав лев.
- Він це, він, людей! - сказав вовк. Лев до лісоруба підійшов, привітався:
- Щастя-Удачі тобі, землячок! Розумієш, посперечалися ми. Вовк говорить, що ти з нами, з усіма трьома, один би впорався. Яка ж така зброя у тебе?
- У мене? Немає у мене ніякої зброї, крім сокири... Ось хіба що розум ще...
- Геть що! Розум, говориш! А ну діставай свій розум і спробуй нас перемогти.
- Воно так, - сказав лісоруб, - так тільки я його нині будинку забув.
- Не лихо! Збігай, кум вовк, до людині додому, принеси розум його. Вивудив лісоруб з кишені клаптик паперу, написав дружині: прив'яжи, мол, вовкові на шию камінь, той, що вантажем у більшу бочку кладеш, коли капусту квасиш. Схопив вовк листик і побіг до дружини лісоруба, а лев і кабан залишилися його самого сторожити й у чотири очі дивилися, щоб не втік ненароком. Але пройшла година, два, третя година, а вовка досі немає. Як тільки він, дурень лісовий,
Дав дружині лісоруба камінь на шию собі прив'язати, отут йому й кінець прийшов: усім селом накинулися на нього, душогуба, били, поки до смерті не вбили. Лісоруб тим часом Зголоднів, дістав з торби хліб так сало й став закушувати.
- Ну, і смачно ж твоя їжа пахне! - заговорив лев, облизнувшись. - Що це їж ти?
- А це, брат лівий, сало дикого кабана, - відповідає йому лісоруб пошепки. Не встигнув він домовити, як лев кинувся на кабана й розтерзав його.
- Стій, перегоди, - закричав лісоруб, - так не їж! Ти ж сала праг, виходить, треба спершу кабана оббілувати, а потім вуж і сало вирізати.
- Так, людей, твоя правда, не так-те й смачно воно із щетиною так шкірою, - погодився лев.- Знаєш що, виріж мені сала ти сам, геть і ніж у тебе. Тільки прив'яжи ти мене до дерева, чи що, не те я, мабуть, не стримаюся, стану їсти, ласого шматка не дочекавшись.
Лісоруб не змусив себе два рази просити, миттю прикрутив лева до великого дерева. Але про всякий випадок перевірити розв'язав.
- Ану ж бо, спробуй, - сказав, - чи зумієш мотузки порвати? Лев натужився, мотузки лопнули, у усі сторони розлетілися, словноих і не було.
- Міцніше, людей, міцніше прикрути! - порадив він лісорубові. А того й не довелося вмовляти: так скрутив лева-розбійника, чтоон завив і справді захотів мотузки порвати. Так тільки цього разу задачка потрудней виявилася. А лісоруб чекати не став, вистачив його обухом по голові - лев відразу й окочурился.
Показала людей хижим звірам, чому говориться "Більше розумом, чому силою".