Жив колись людей по імені Худайберди. Він дуже боявся лисиць і, коли зустрічався з ними у степу або у лісі, намагався обійти або об'їхати їхньою стороною. Тому він і прослил боягузом.
Одного разу дружина й дочка Худайберди наткали паперової матерії й доручили йому продати тканину на базарі.
Коли Худайберди сідав на коня, щоб їхати у місто, дружина попросила привезти їй халви, а дочка - льодяників.
- Добре, привезу вам гостинці, - пообіцяв Худайберди й виїхав знадвору. У лісі назустріч йому вийшла лисиця.
- Куди шлях тримаєш, Худайберди? - запитала вона.
Худайберди праг повернути коня назад, але лисиця стала бігати навколо так розмахувати хвостом.
- Дружина й дочка послали мене на базар продати тканину, - відповів Худайберди, - Навіщо ж тобі возити її на базар? - сказала лисиця. - Продай краще мені. А коли поїдеш назад, я тобі на цім же місці покладу гроші.
- Добре, - погодився Худайберди.- Тільки угода: коли поїду назад, щоб гроші вже лежали під кущем.
- Будь спокійний! - сказала лисиця.
Худайберди повірив, віддав їй матерію й поїхав у місто.
На базарі він побачив халву й льодяники й згадав про наказ дружини й дочки.
Але купити ці ласощі йому було немає на що. Він сіл на свій коня й ні із чим відправився додому.
Під'їхавши до того місця, де його зустріла лисиця, Худайберди не знайшов під кущем ні грошей, ні матерії, ні лисиці.
Він довго чекав, коли лисиця принесе йому гроші, але так і не дочекався й повернувся додому з порожньою переметною торбою.
- Привіз халву? - запитала у нього дружина.
- Ні, дружина, не було халви на базарі, - відповів Худайберди.
- Привіз льодяників? - запитала дочку.
- Ні, дочка, усі льодяники розкупили, поки я дійшов до крамниці бакалійника.
- А гроші за товар привіз? - запитала дружина.
- Ех, дружина, - відповів Худайберди, - коли я їхав на базар, мені
Зустрілася лисиця. Вона купила матерію, а гроші обіцяла покласти під кущ. Тільки вона обдурила й не принесла гроші. Дружина напустилася на Худайберди:
- Де ж це бачене, щоб хто-небудь торгував з лисицею? Так хіба їй можна вірити! Тепер вона сидить у своїй норі так потішається над тобою. Зараз же йди відшукай її нору й зажадай гроші або матерію!
- Що ти, дружина! - злякався Худайберди.- Як мені йти до неї, коли вона пригрозила. Якщо, - говорить, - ти не продаси мені матерію, то я тебе знімання разом з конем.
- Боягуз! - закричала дружина. - Недарма ж тебе у очі боягузом називають! - Та стала підступати до нього з кулаками.
- Постій, дружина, - сказав їй Худайберди, - мені з девами легше справа мати, чому з лисицями. Краще пішли мене за грішми до девам.
- Де прагнеш, там і діставай гроші! - продовжувала кричати дружина.- Ось ще хоробрий найшовся! До девам зібрався йти, а від лисого хвоста тікає!
- Ось побачиш, піду до девам, - повторював своє Худайберди.- Завтра ж піду й зажадаю у них гроші!
На інший день Худайберди почав збиратися до девам. Люди довідалися про це й підняли його на сміх:
- Наш боягуз Худайберди зібрався з девами боротися! Худайберди пішов у курятник, побрав одне яйце й поклав у кишеню. На дорозі знайшов ослиний хвіст і засунув собі під папаху. Потім він пішов у поле перевірити розставлені мережі й побачив у них фазана. Худайберди забрал його й сунув за пузуху, потім змотав у зв'язки кілька мотузок і, попрощавшись із дружиною й дочкою, пустився у шлях.
Худайберди доплівся до печери, де жили деви, увійшов у неї й вітав їх. Старший дев сказав йому:
- Ми б розтерзали тебе й з'їли разом з потрухом, якби ти нас не вітав. Ну, говори, хто ти такий?
- Мене кличуть Худайберди-Силач, - відповів він.
- Тоді сідай до нашого вогнища й будь гостем. Худайберди сів, і старший дев сказав йому:
- Серед нас є один дев-силач. Якщо ти його побореш, ти можеш просити у нас чого прагнеш, а якщо він переможе, тоді ми негайно з'їмо тебе. Деви покликали свого силача, і той почав боротьбу з Худайберди. У Худайберди відразу захрумтіли кості й ока полізли на чоло. Очікуючи своєї смертної години, Худайберди закинув голову, а дев-силач побачив, що той уп'явся у небо, і запитав:
- Що виглядаєш у небі? Худайберди зібрався з останніми силами й відповів:
- Я виглядаю ту зірку, під яку тебе зараз підкину. Почув це, дев-силач випустив Худайберди й кинувся бігти. Худайберди побіг навздогін.
- Стій, стій! - закричав старший дев.- Не губи нашого силача! Ми дамо за нього викуп!
- Добре, - погодився Худайберди, - нехай він живе. А викуп мені дайте без обману.
Отут Худайберди підсів до девам і сказав:
- Тепер я прагну подивитися, чиї блохи більше: мої або ваші! Старший дев зняв із себе блоху завбільшки з кулака. Худайберди витягся через пазуху фазана й підкинув його.
Фазан, галасливо ляскаючи крабоми, полетів ладь.
- Ось так блоха! - здивували деви.
- У богатиря й блохи богатирські, - сказав Худайберди.- А тепер покажіть, якої товщини у вас волосся.
Старший дев вирвав зі своєї голови волось товщиною у десять кінських волос, а Худайберди витягнув з-під папахи ослиний хвіст. Здивувалися деви й сказали:
- Ось так волосся! Та як тільки голова твоя їх витримує?
- У богатиря й волосся богатирські, - відповів Худайберди.- Наостанку давайте поміряємося силою ніг. Хто з вас зможе вичавити масло із землі? Деви піднялися й почали розминати свої ноги. Худайберди тим часом непомітно вийняв з кишені яйце, поклав його на камінь і злегка присипав піском.
Деви почали щосили тупотіти ногами. Земля затряслася, але масла не було видне.
- А де ж масло? - запитав Худайберди. Деви стали тупотіти ногами так, що від їхнього тупоту повалилася п'ятсотлітня чинара, але масла не було.
- Ні краплі масла не видавили, - сказав Худайберди.-Тепер дивитеся, як я буду вичавлювати масло.
Із цими словами він нажав ногою на закопане у піску яйце, і негайно ж з піску виступив жовток.
Деви зі здивуванням обступили Худайберди, а старший дев сказав:
- Ну й силища ж у тебе!
- Тепер будемо змагатися, хто з нас більше дерев повалить, - запропонував Худайберди.
Деви погодилися й почали висмикувати із землі вікові дерева разом з могутнім коріннями.
Після того як кожний дев висмикнув по десятку дерев, Худайберди розмотав свої мотузки.
- Ти що збираєшся робити? - запитав старший дев.
- Не прагну висмикувати кожне дерево поодинці! - відповів Худайберди.-Я обв'яжу мотузками весь ваш ліс і відразу повалю.
- Що ти! - злякалися деви.- Цей ліс посадили наші діди! Пощади його, ми додамо до викупу ще й подарунки.
- Добре, нехай буде по-вашому, - погодився Худайберди.- Тягнете сюди викуп і подарунки.
Деви заметушилися, побрали заступи й пішли відкопувати зарите у землю золото.
Перед відходом старший дев сказав Худайберди, показуючи на сорокавідерний казан із пловом:
- Якщо проголодаешься, сідай до казана і їж скільки зможеш, а ми, коли повернемося, доїмо, що після тебе залишиться.
Деви пішли, а Худайберди вирив яму, перетаскав у неї лопатою весь плов з казана й засипав яму землею.
Коли деви повернулися, вони побачили Худайберди, залезшего у казан, що й облизує його дно. Від подиву вони й роти роззявили:
- Стільки плову нам усім не з'їсти, скільки він один з'їв!
Старший дев склав у печері сім мішків золота й сказав Худайберди:
- Лягай спати, а ранком я накажу кому-небудь із девов відвезти тебе додому.
Деви влаштували у печері постіль і дали Худайберди тигрову шкіру, а самі вийшли назовні й сталі потихеньку радитися.
- Що нам робити із цим Худайберди-Силачем? - сказав старший дев.- Він віднесе наше золото й, чого доброго, ще обкладе нас даниною.
- Тепер він неодмінно занадяться ходити до нас за золотом, - сказав інший дев.
- Давайте вб'ємо його, - запропонував старший дев.- Уночі, коли він засне, підкрадемося до нього й уб'ємо.
Худайберди підслухала їхня розмова й не лягла спати на постіль, а поклав під тигрову шкіру камені, сам же сховався у куті. Пізно вночі деви підкралися до порожньої постелі Худайберди й довго дубасили камені, покриті шкірою. Старшому деву й цього здалося мало: він наказав ще підпалити хмиз, на якому була розстелена постіль Худайберди. Покінчивши із цим, голодні деви прийнялися варити плов. Раннім ранком, коли плов поспів, вони присіли до казана, але у цей час із печери, позевивая й потягуючись, вийшов Худайберди.
Деви у такому жаху повскакали з місць, що перекинули казан і вивалили весь плов на землю.
- Щось мені погано спалося, - сказав їм Худайберди.- Спочатку начебто мрячив дощ і дрібні краплі падали на мене, а коли я плотней закутався у шкіру, то так упарився, що навіть спітнів.
Старший дев у страху сказав одному з девов:
- Саджай собі на плечі Худайберди-Силача, забирай сім мішків золота й неси його звідси, поки ми цілі!
Дев звалив на себе мішки із золотом, посадив зверху Худайберди й піднявся вгору.
У шляху дев запитав Худайберди:
- Славний силач, ти так багато їж плову, а у тілі твоєму немає ніякої ваги. Чому б це?
- Тому, - відповів Худайберди, - що я не прагну обтяжувати тебе всією своєю вагою. Я закинув на небо мотузку й тримаюся за неї. Тоді дев попросив:
- А ну відпусти мотузку! Я прагну відчути вагу твого богатирського тіла.
- Добре, - сказав Худайберди, - зараз відчуєш.
Він витягся через пояс ніж і став повільно заганяти його між лопатками дева.
- Худайберди!-заблагав дев.-Хапайся знову за мотузку, а то я не витримаю ваги й ми впадемо!
Худайберди сховав ніж, і дев полетів швидше.
Нарешті вони спустилися у тому лісі, де жила лисиця, що обдурила Худайберди.
- Відпусти мене додому, Худайберди-Силач, - попросив його дев.- До твого будинку залишилося недалеко: звали собі на плечі сім мішків золота й крокуй спокійно.
Худайберди побачив під деревом лису нору.
- Ні, дев, - сказав він, - угода була такий, щоб ти довіз мене до будинку.
Якщо утомився летіти, підемо пішки. Мішки із золотом прийде нести тобі. Люди звикли бачити, що я переношу разом по нескольку верблюдів, і якщо тепер побачать на моїй спині ці легкі мішки, то будуть треба мною сміятися. Усе це чула лисиця, що висунула свою морду з нори. Деву нічого не залишалося робити, як донести мішки із золотом до кибитки Худайберди. Тут Худайберди відпустив його, і дев поспішив у найближчий ліс, щоб передохнути небагато перед тем, як летіти назад. У лісі зустріла його лисиця:
- Звідки йдеш, дев?
- Відніс додому Худайберди-Силача й сім мішків золота, - відповів дев. Лисиця почала сміятися:
- Ось ще, знайшов хоробрий-силача! Так він навіть мене боїться! Він через боягузтво віддав мені матерію, яку ніс на базар, а ви йому платите данину! Лисиця ще пущі залилася сміхом. Але дев їй не повірив. Тоді лисиця сказала:
- Якщо не віриш, я тебе поведу до його кибитки. Він, як побачить мене, негайно ж утече, і ти зможеш побрати назад усе своє золото. Тільки угода:
Ти мені даси у нагороду небагато золота на зимову шубу.
Дев погодився, прив'язав себе мотузкою до шиї лисиці й пішов з нею до Худайберди.
Углядівши бачили лисицю й дева, Худайберди забрався на свою кибитку й крикнув зверху:
- Агов, лисиця! Ти програла мені у кості трьох девов, а ведеш тільки одного! Де ж інші, два?
Почувши це, дев закричав на лисицю:
- Ах, негідна ошуканка! Ти прагла хитрістю віддати мене Худайберди-Силачеві!
Він рвонувся, лисиця здійнялася на мотузці й з такою силою вдарилася об землю, що розлетілася на дрібні шматки, а дев побіг так швидко, що тільки п'яти заблискали.
З тієї пори Худайберди прославився як хоробрий.