У однієї вдови був син. Серед сабоних і сміливих був він першим. Ось і дружили з ним син бая й син купця.
Джигітували вони одного разу далеко у степу й знайшли кинутий колодязь. Навколо натоптано, сліди величезні. Заглянули друзі у колодязь і отпрянули: обдало їх таким жаром, начебто це був не колодязь, а розпечений тандир.
Син бая сказав:
- Ми знайшли лігвище дива. Він тут спить. Давайте вб'ємо його й прославимося на усе царство.
Син купця сказав:
- Давайте вб'ємо дива, розділимо його скарбу й станемо самими багатими людьми під сонцем.
- А як же ми його вб'ємо? - запитав син удови.
- Немає нічого простіше! - син бая обв'язався мотузкою, побрав у руки меч і велів опускати його.
Ледь голова байського сина зникла у колодязі, як закричав він благим матом:
- Ой! Горю, горю! Тягніть мене назад! Витяглися друзі байського сина з колодязя.
- Сором і сором! - докоряв його купецький син. - Хто не може терпіти, з того не вийде воїна.
Стали опускати його самого, до половини колодязя терпів, а далі не витримав гарячого подиху дива.
- Горю! Горю! Тягніть мене скоріше! Витягнули його й сказав отут овдовілий син:
- Тепер я спробую щастя. Опускайте мене, але з умовою, якщо я буду кричати й проситися з колодязя, не слухайте мене, спускайте далі.
Нічого, стерпів овдовілий син подих діва, опустився на дно колодязя. Дивиться, а під землею те ж, що на землі: простір і небо своє підземне. Зняв овдовілий син мотузку з пояса й пішов по стежці. Бачить: сидить прекрасна пери, а поруч із нею спить дів. Побачила пери хлопця, стала благати його:
- ПРО, людей, убий дива, поки він спить, тоді ти й сам вийдеш на біле світло й мене виведеш.
- Е, немає! - сказав овдовілий син. - Не годиться сплячого вбивати.
Та почав він будити діва. Штовхає його, за ноги тягне, а дів спить собі. Розсердився овдовілий син і проткнув мечем ногу діва. Закричав дів, піднявся у весь, зріст, побачив людину, і, слів не витрачаючи, ударив по ньому кистенем. Увернувся овдовілий син, довівся удар по стіні колодязя. Стіна зруйнувалася.
Поки дів замахувався другий раз, хлопець зрубав діву голову й покотилася вона, як величезний казан.
Зібрав овдовілий син скарбу діва й відправив наверх.
Дійшла черга до пери, але вона сказала хлопцю:
- Якщо я першої вийду з колодязя, твої друзі залишать тебе тут. Спочатку виходи ти, потім вийду я.
- Ні, так не піде, – не погодився овдовілий син. - Я вийду, а тебе знову хто-небудь викраде.
Як побачили син бая так син купця скарбу так прекрасну пери, так відразу й зговорилися меж собою: пери побрав байський син, скарби – купецький син, а третій – зайвий. Кинули вони мотузку у колодязь і пішли.
З тієї пори зажили вони собі на втіху. А вдова пождала-пождала сина та й пішла до сина купця, довідатися, де її ненаглядне дитя. Тільки купецький син говорити з нею не побажав, а син бая на поріг не пустив.
Тепер повернемося до сина вдови. Ходив він, ходив по колодязю – немає виходу наверх. Ні виходу, ні їжі, ні води. Ослабшав, приліг відпочити й заснув міцним сном.
З'явився йому у сні людей.
- Сьогодні чекай їжу дива, – сказав він. - Їжа діва – два барани: білий і чорний. Коли вони прилетять, стрибай їм на спини. Потрапиш на білого барана, бути тобі нагорі, потрапиш на чорного, опинишся у далекій країні.
Протер овдовілий син ока: один у колодязі, немає ніякої людину. Видне, сон приснився. Тільки дивиться, раптом летять два барани. Швидко летять. Думати колись. Стрибнув овдовілий син на спину білого барана, а потрапив на чорного.
У ту ж мить опинилася він у далекій невідомій країні. Пішов куди ока дивляться. Дивиться: дехканин на биках землю оре. Побажав йому довгих років, а орач запитує:
- Звідки йдеш, брат мій, куди шлях тримаєш?
- Ах, люб'язна людина, я й сам не знаю, звідки прийшов і куди йду, – відповів хлопець.-Моє оповідання довге. Давай-но я зорю твою землю, а ти принеси що-небудь поїсти й попити.
Дехканин погодився.
- Нагодувати я тебе нагодую, але богом прошу, людей, будеш орати, ори мовчачи.
- Добре, брат мій, – відповів овдовілий син. Дехканин – з око геть, а хлопця цікавість розбирає: «Із чого б це орати мовчачи? Що може трапитися, коли я шумну на биків?».
Та й закричав!
У ту ж мить із лісу вискочили шість левів і кинулися на нього.
- Про-Хо! Геть чому мова за зубами треба було тримати! Тільки овдовілий син не побіг від звірів, а, навпаки, сам кинувся на них. Піймав двох леви. Биків випріг, звірів – у ярмо. Та давай землю перевертати! На левах орати – одне задоволення. Земля аж горить під ногами!
Повернувся дехканин з їжею, дивиться, чужоземець останньою борозною йде. Ніколи не бачив бідолаха, як на левах орють. Устав і ні з місця. Від страху ноги до землі приросли. А овдовілий син кличе його.
- Брат мій, підійди. Не бійся, мої коні смирні.
Та по спині левів поплескав. Раз така справа, підійшов дехканин до хлопця.
- Ну, як, відпустити коней або ще орати? - запитує овдовілий син.
- Так, відпусти! Нехай убираються.
Випріг хлопець левів, і ті втекли без оглядки. Поїв хлопець селянської їжі, подякував і пішов своєю дорогою.
Чи Довго, чи коротко, добрався до чинари, самотньо росшей у степу. Ліг поспати, і раптом чує жалібний писк пташенят. По стовбуру чинари повзе до гнізда величезна змія. Овдовілий син, недовго думаючи, порубав змію на шматки й знову ліг спати. Коли він спав, прилетів птах Сумруг. Побачила вона сплячого людини й закричала страшним голосом:
- Тепер я знаю, хто щороку викрадає моїх пташенят. Ця справа – людини!
Вона помчалася у гори, схопила величезний камінь і прагла кинути його на сплячого, але пташенята Сумруг вистрибнули із гнізда й сіли на сина вдови.
Здивувалася Сумруг, поклала камінь на землю й підлетіла до пташенят.
- Щороку мої діти зникають. Я тепер знаю: ця людина їх краде, чому ж ви його захищаєте?
- Ба-А! Про що ти говориш! - зашуміли пташенята. - Ти подивися на цю вбиту змію. Вона проковтнула б нас, якби не ця людина.
Засоромилася Сумруг свого гніву, розпростерла над овдовілим сином крила, і він славно виспался у їхній тіні. Прокинувся хлопець, побачив настільки величезний птаха, здивувався.
- Добра людина! - сказала йому Сумруг. - Спасибі тобі, що ти вбив заклятого мого ворога. Проси у мене що прагнеш і знай: скільки б я не зробила доброго тобі, усе буде мало.
Хлопець відповів:
- Спасибі й тобі, я добре виспался під тінню твоїх крил. Тепер, якщо дозволиш, я потихеньку рушу у шлях.
Сумруг вирвала у себе перо й сказала:
- Спали це перо, коли тобі буде важко, я відразу з'явлюся на допомогу.
Попрощався овдовілий син із птахом і пішов своїм шляхом.
Чи Довго, чи коротко йшов, добрався до одного міста. Зупинився у бідній чайхані й запитує у чайханника:
- Чому всі люди вашого міста носять чорні одяги?
- Ах, чужоземець, – відповів чайханник, – раніше посередині нашого міста протікала більша ріка. Але одного разу прийшов аждарха й улігся на тому місці, звідки ріка випливає. Щодня ми віддавали аждархе дівчину на поживу. Коли він її проковтував, то ворушився й з-під нього випливала вода. Тепер у місті вже не залишилося дівчат. Завтра до аждархе відведуть дочка пануючи, а після цього ми усе вмремо від спраги…
- А чи не можна мені глянути на цього аждарху? - запитав овдовілий син.
- Століття б його не бачити, – викликнув чайханник. - А коли нестаток є, іди по сухому руслу ріки за місто.
Попросив хлопець лук зі стрілами, побрав свій меч і пішов шукати дракона.
Дракон, блискаючи лускою, лежав неподалік від міста. Овдовілий син пустив у нього чотири стріли з одного боку, потім забіг з інший, відсік драконові голову й вирізав зі спини смужку.
У ту ж мить по сухому руслу потекла вода, змішана із кров'ю. А овдовілий син, як ні у чому не бувало, повернувся у чайхану й вів різні бесіди із чайханником і його гістьми.
Городяни, побачивши, що ріка наповнилася кривавою водою, побігли до царя.
- Государ, хтось убив дракона. Твоя дочка врятована й усі ми теж.
Почалося свято, і цар оголосив свій наказ:
- дракона, Що Вбив, з'явися до мене! Я видам за тебе свою дочку.
Яке - хто з хитрунів поспішив до царя на це оголошення. Та таких переможців дракона набралося занадто багато. Цар зажадав у них доказів, а чим вони могли довести своє геройство?
Бачачи, що хороброго не перебуває, чайханник відправився до царя.
- Государ, у мене у чайхані живе один хлопець. Це він у день убивства дракона розпитував у мене дорогу. Це він побрав у мене лук зі стрілами й оперезався мечем. Можливо, він і є переможець дракона.
- Ось це інша розмова! - зрадів цар. - Якби у нашому місті жив богатир, хіба стерпів би він тиранство дракона. Адже дракон з'їв усіх дівчат міста. Слуги! Приведіть до мене гостюючи чайханника.
Став овдовілий син перед царські очі. Цар відразу й запитав:
- Ти вбив дракона?
- Я, государ.
- Це саме велике благо, яке тільки можна було б зробити для мого народу. Але є чи у тебе доказу?
Овдовілий син показав цареві блискаючу смужку, вирізану зі спини аждархи.
Зрадів цар і запитав молодця:
- А чи знаєш ти, яка нагорода обіцяна за голову дракона?
- Чув, государ.
- Невже ти не радий, що твоєю дружиною буде царська дочка?
- Ах, государ, я нічого не зробив великого, щоб заслужити таку нагороду. Я зробив те, що міг. А у твоєї дочки напевно є коханий.
- Нікого у неї немає! - розсердився цар. - А якщо навіть і є, однаково вона твоя.
- Государ мій! - заблагав хлопець. - Повинен я тобі зізнатися: у моїй країні чекає мене пери.
Та розповів овдовілий син паную про свої пригоди.
- Батир мій, – попросив цар хлопця. - Коли ти не можеш побрати у дружин мою дочку, будь моїм сином. У мене немає спадкоємця.
- Спасибі, государ. Я буду тобі вірним сином. У мене адже одна мати бабуся, батька я не знаю.
Отож і став овдовілий син царевичем.
Тепер повернемося до сина купця. Син купця жив у розкоші, промотуючи скарбу дива. Тільки не було йому щастя. Гроші танули, як сніг.
Не було щастя й байському синові, пери не підпускала його до себе.
- Прагнеш на мені одружитися, – сказала вона йому, – чекай півтора року. Я дала обіцянку синові вдови й не можу порушити слова, тому що такий закон пери.
Ось і чекав байський син призначеного строку, дні вважав. Та пройшло півроку.
Поки він чекає, повернемося до нашого царевича.
Прийшов він одного разу до свого названого батька й говорить:
- Государ, мені сьогодні приснився птах Сумруг. Знудьгувалося моє серце по матінці та й пери мене чекає. Батько, відпусти мене на малий строк додому. Я поберу матір, пери, расчитаюсь із байським сином і сином купця й повернуся.
- Як же ти за кілька днів доберешся до своєї країни й повернешся назад? - здивувався цар.
Витягся царевич перо Сумруг, обпалив його й негайно з'явився птах.
- Допоможи мені знайти кибитку матері, – попросив він її.
- Це неважка справа! - відповіла Сумруг. - Заріж сім биків, наповни шкіри водою й занур усе це на мене так, щоб з однієї сторони була вода, з іншого боку – м'ясо. У шляху, коли скажу: «м'яса» – дай води, а коли скажу: «води» – дай м'яса.
Цар відразу спорядив названого сина й відправив у шлях.
Високо піднялася Сумруг. Запитує:
- Земля видна?
- Видна. З казан.
- А тепер?
- А тепер із кришку казана.
Помчалася тоді Сумруг уперед. Та коли вона просила м'яса, царевич давав їй воду, а коли просила воду – кормил м'ясом. Та ось м'ясо скінчилося, а Сумруг лементом кричить:
- Води!
Робити нема чого. Відрізав царевич шматок зі свого стегна й поклав у рота Сумруг.
«Яке смачне м'ясо, – подумала Сумруг, – отут щось не так».
Та сховала шматочок під мову.
Скоро вона опустилася на вершину гори.
- Бачиш у долині аул?
- Бачу.
- Бачиш на краю аулу кибитку?
- Бачу.
- Ця кибитка твоєї матері. Ось тобі ще чотири пера. Доторкнешся білим пером до підборіддя, перетворишся у білобородого старого, доторкнешся червоним, станеш молодим. Цим блакитним пером проведи по очах матері, і вона прозреет, тому що твоя мати осліпла від сліз по тобі. А це чорне перо спали, коли потрібно буде відправлятися у дорогу назад. А тепер ступай.
- Так ні, – сказав царевич птахові. - Ти лети, я тебе проводжу.
Не послухалася Сумруг його. Довелося царевичеві відправитися у шлях першому. Зробив він крок і впав: болить нога.
Витяглася Сумруг з-під мови заховане м'ясо, приклала до стегна царевича, полизала й рана зажила, начебто її не було.
Підійшов царевич до аулу, потерло підборіддя білим пером і перетворився у глибокого старця. Поки йшов по аулу, ніхто його не довідався. Попросився у кибитку до матері, вона його пустила, але почастувати подорожанина було їй нема чим, сама цілий день нічого не їла.
Доторкнувся старець до її очей блакитним пером – прозріла вдова. Запитує її гість:
- Мати, якщо ти побачиш сина, довідаєшся його?
- Як же мені його не довідатися?
- Добре! - сказав старець і вийшов з кибитки. На вулиці він потер бороду червоним пером і знову став молодим і сабоним.
Побачила мати сина, упала йому на груди, заплакала щасливими сльозами.
- Слава богу, повернувся мій ненаглядний! Розповіла вона йому про життя-буття, про бенкети купецького сина, про пери байського сина. Говорить матері царевич:
- Мати, піду-но я по аулу, побачу з людьми, привітаюся.
Побрав він меч і пішов до сина купця. Ні слова ні говорячи, зрубав йому голову й пішов до сина баючи. Убив його, побрав пери.
Потім Спалив чорне перо. Прилетів птах Сумруг. Посадив царевич на птаха мати, пери, сіл сам і полетіли вони на край землі, у далеке царство.
Там царевич попрощався із птахом і відпустив її. Цар країни так зрадів поверненню сина, що у цей же день женив його на пери й улаштував пишне весілля, яке тривало сорок днів і сорок ночей.