Жила-Була колись лисичка. Хитрюща! Рилася одного разу лисичка у купі сміття й знайшла колечко від веретена – напрясло. Прехорошеньке!
Віднесла лисичка колечко однієї бабі й покарала їй:
- Спрягти цю штучку до завтра. Сьогодні я біжу у іншу сторону від будинку. А завтра по дорозі назад я колечко заберу.
- Добре! - сказала баба.
Лисичка втекла, а баба задумалася: «Навіщо лисиці напрясло? Чому сховати веліла? Коли воно так дорого лисиці, треба його заховати ліпше».
Пішла у двір і зарила колечко у землю. А де зарила, забула. Прийшла лиса за напряслом, а бабі соромно зізнатися, що сама його втратила – ось і сказала вона лисиці:
- Діти побрали колечко твоє пограти та й втратили.
- Ну, що ж, – сказала лисиця, – робити нема чого. Прийде побрати твоє веретено.
Побрала у баби веретено й віднесла його однієї дівчині.
- Дівчина-Красуня, спрягти моє веретено до завтра. - Сьогодні я біжу у іншу сторону від будинку, а завтра по дорозі назад я веретено заберу.
Залишила дівчина у себе веретено, а сама думає: «Навіщо лисиці веретено? Веретено-Те преславне! Поберу я його собі, а лисові скажу, що веретено миші сточили».
Вислухала лиса дівчину й говорить:
- Ну що ж, робити нема чого. Поберу я у тебе за веретено чурек.
Біжить лиса із чуреком по пустелі, дивиться: розклав чабан на повстині їду, а до їжі не доторкається.
- Що з тобою, друг чабан? - запитала лиса.
- Хліб у мене скінчився, – відповів чабан. - Без хліба м'ясо не м'ясо й молоко не молоко.
- Побери у мене чурек у борг! - запропонувала лисиця, – завтра віддаси.
Зрадів чабан, побрав у лисиці чурек, а наступного дня не зумів віддати лисиці боргу.
- Ну, що ж, – сказала лисиця, – робити нема чого. Поберу у тебе за чурек барана.
Вибрала самого жирного, закинула на спину й утекла. Прийшла лиса у аул, де готувалося весілля. Так ось лихо – не було у нареченого гарного барана для гостей, а лисиця отут як отут.
- Побери у мене барана, завтра віддаси. А на завтра наречений повинился лисиці:
- Твого барана ми з'їли, а нового поки не дістали.
- Угода дорожче грошей, – відповіла лисиця. - Немає барана, поберу наречену.
Схопила наречену й утекла.
Принесла наречену до баби, у якої забрала веретено й говорить:
- Нехай наречена у тебе поживе День, завтра я заберу її.
Прийшла наступного дня, а бабі стало шкода дівчину, посадила вона у мішок собаку й дала лисиці.
Бігла лиса, бігла та й упустила мішок. Вискочила з мішка собака – і за нею.
Довелося лисиці у колодязь стрибнути.
А колодязь виявився преглибокий! Не вибратися. Загорювала лиса: чи весело помирати голодною смертю. Так заглянув отут у колодязь гнойовий жук. Запитує:
- Лисичка, що ти робиш у колодязі?
- Тебе чекаю. Знайшла для тебе корм, ось і стережу, щоб хто-небудь не з'їв.
Стрибнув жук у колодязь і побачив, що обдурила його лисиця.
Чи Довго, чи коротко, заглянув у колодязь півень. Побачив лисицю, здивувався.
- Що ти тут робиш?
- Тебе чекаю. Твоє просо вартую. Як би інші півні його не поклевали.
Стрибнув півень у колодязь, а проса й згадки нема. чи Довго, чи коротко, заглянув у колодязь тигр.
- Що ти тут робиш, лисонька?
- Тебе чекаю, твою їжу стережу.
Потрапив тигр у лихо. Потрапили звірі у лихо й іншим лиха бажають. Заманили у свій колодязь лева із шакалом.
Сидять, один на одного дивляться, зубами від голоду клацають. Отут лисичка побери та й запій:
- Я лисиця-лисонька,
Хвіст мий дорівнює тисячі левиним,
Лев у нас – цар,
Тигр у нас – кров наша,
Шакал – наша радість,
Півень – забава,
Жук – усім нам друг.
Давайте з'їмо його.
З'їли звірі жука, так хіба жуком ситий будеш? Та знову запекла лисичка:
- Я лисиця-лисонька,
Хвіст мий дорівнює тисячі левиним,
Лев у нас – цар,
Тигр у нас – кров наша,
Шакал – наша радість,
А півень – тільки забава.
Давайте з'їмо півня.
Проковтнули звірі півня, а лисичка свою частку розділила надвоє: м'ясо з'їла, кишочки приховала.
Зголодніли звірі й говорять лисиці: « Ану ж бо проспівай свою пісню».
Запекла лисичка:
- Я лисиця-лисонька,
Хвіст мий дорівнює тисячі левиним.
Лев – у нас цар,
Тигр – кров наша,
А шакал тільки радість.
Давайте з'їмо нашу радість.
Дійшла черга до тигра.
Проспівала лисиця свою пісню. Стрибнув лев на тигра, убив, і з'їли вони його з лисицею. Тільки лисонька свою їжу знову поділила надвоє: м'ясо з'їла, а кишки про запас закопала.
Знову настав голод, і сказав отут лев:
- З'їсти мене – не справа. Справа – вибратися з колодязя.
Лисиця й говорить:
- Давай прокопаємо нору наверх.
Копали, копали, знесилилися. Лягла лиса на камінь і потихеньку їсть приховані кишки.
- Що ти їж? - здивувався лев.
- Немає більше сечі терпіти голод, – відповідає лисиця, – розірвала я собі живіт і кишочки їм. Якщо не прагнеш умерти з голоду, роби як я.
Розірвав собі живіт лев і здох.
Левиного м'яса вистачило лисиці надовго.
Та ось одного разу заглянув у колодязь чабан.
- Друг мій, чабан! - заблагала лисиця. - Якщо ти витягнешся мене з колодязя, я женю тебе на прекрасній дівчині.
Чабан не довго думав, кинув лисиці мотузку й витягся наверх.
Привела лисиця чабана до баби, у якої залишила дівчину. Чабан дівчині сподобався, зіграли вони весілля. Тієї був напрочуд, і лисиця у накладі не залишилася. На бенкеті вона сиділа на почесному місці, їла так пилка у своє лисе задоволення.