Чи Було це або не було, — жив старий падишах, владар землі й води, володар народів і міст, хазяїн палаців і незліченних скарбів. Але дорожче всіх скарбів була для нього дочка — Хан-Салтан, прекрасна, як галузі квітучого мигдалю. Не сподівався у ній душі падишах, але люди знали, що красуня зла й уперта. З малих років її оточували тисячі слуг, і досить було сказати їй слово, як усе кидалися виконувати її бажання. Та навіть воля самого падишаха не була для неї законом. Падишах сказав своєї дочки:
- Про Хан-Салтан! Я вже старий і сивий. Чи не час тобі обрати нареченого по серцю, щоб я міг при житті порадіти твоєму щастю й, умираючи, передати своє царство у надійні руки?
Але красуня сказала:
- Ні, не пора.
Тоді падишах насупив брови й викликнув:
- Не про себе думай — думай про царство! Мало чи у наших землях відважних джигітів і прославлених доблестю пехлеванов. чи Мало юнаків прекрасних, як молодик, і мудрих своєї вченістю. Тобі залишається тільки вибрати. Така моя воля. Ти завтра ж назвеш свого обранця.
Красуня впала на килим і заридала, а падишах вийшов.
На інший день зла красуня ввійшла у Спокої батька-падишаха, села на шовкову подушку й, вилучивши ока, сказала:
- Я згодна, батько.
- Хто ж обранець? - викликнув падишах. - Хто буде владарем землі й води, володарем народів і міст, хазяїном палаців і незліченних скарбів? Назви його!
- Він сам назве себе, — відповідала красуня. Але батько не зрозумів її відповіді. Тоді красуня розсміялася й, знявши з голови ошатну, вишиту сріблом, тюбетейку, сказала:
- Ти бачиш цю тюбетейку, батько? Другий такий немає у всьому нашому царстві. Я накажу слугам повісити її на вершині найвищого мінарету. Та той, хто зніме її звідти, — буде моїм чоловіком і спадкоємцем твого царства.
Так сказала красуня й утекла. Негайно ж сотні слуг поспішили до мечеті, по крутих сходах видрали вони на покрівлю найвищої вежі, на верхівці якої блищав позолочений півмісяць, і на верхній гострий ріг півмісяця повісили тюбетейку дочки падишаха. А двері вежі забили аркушами кутої міді, щоб ніхто не міг зійти наверх по щаблях.
Затрубили у труби глашатаї-норнайчи, повідомляючи людям волю гордої красуні, і молоді безстрашні джигіти стали стікатися з усією країни до столиці царства, де на площі, перед палацом падишаха, піднімався стрункий, як пальма, і гладкий, як слоняча кістка, мінарет головної мечеті.
Відважні на могутніх конях намагалися доскочити до вершини вежі, але падали вниз і розбивалися на смерть, так і не діставши срібної тюбетейки. Обережні завзято карабкались нагору по гладких стінах, але й обережних осягала та ж доля. А зла царівна дивилася з вікна своєї спальні й сміялася. Ні жалість, ні участь жодного разу не постукалися у її зле серце. Та так було щодня.
Ні у країні падишаха, ні у сусідніх країнах не було будинку, де не оплакували б загибель сина, брата або племінника. Скоро звістка про срібну тюбетейку дійшла й до того аулу, де жив зі своїм батьком Ярти-Гучний. Звичайно, найкращі юнаки теж захотіли показати своє молодецтво. Вони стали збиратися у дорогу. Дарма плакали матері й сестри, дарма вони благали юнаків залишитися будинку. Відважні джигіти мовчачи продовжували сідлати своїх коней. Тоді прибіг Ярти-Гучний і став кричати:
- Агов, джигіти, слава й честь аулу! Я думав, що ви мудріше мудрих, а ви не можете відрізнити вівці від шакала! Не вірте цій злючці. Вона прагне вапна всіх вас!
Але молодість і розсудливість не живуть у одному будинку. Юнака сіли на своїх коней і поскакали. Тільки пил стовпом піднялася у пустелі.
Ярти подивився їм вслід і сказав своєї матері:
- Апа-Джан, мені не потрібна красуня, але я поїду у місто й спробую зняти з мінарету срібну тюбетейку дочки падишаха. Хіба не повинен я виручити таких відважних джигітів, як наші хлопці?
Так сказав Ярти й став сідлати свого старого ішака. Мати заплакала й прийнялася вмовляти сина не їздити до двору падишаха. Вона сказала:
- Не пущу я тебе, дорогою син, подібний бутона маку, пелюстці гвоздики й золотому насіннячкам яблука. Та тебе погубить зла красуня. Та для тебе, маля, не найдеться жалості у її кам'яному серці.
Батько стогнав і просив:
- Образумься, Ярти! Ти знеславиш мою сиву бороду й загинеш сам. Не тобі, маленькому, немов мураха, зробити подвиг, який не під силу й прославленим пехлеванам.
Моторний Ярти обійняв батька й мати й відповів їм:
- Не плачте. Де не пройде верблюд, без праці проскочить маленька мишка.
Він підперезав свій святковий халат строкатим поясом, сіл на осла й виїхав.
Довго, ой довго, їхав Ярти по пісках пустелі, підганяючи неквапливого ішака. Нарешті він побачив місто. Це була столиця старого падишаха. Над високими міськими стінами розвівалися зелені шовкові прапори з вишитими на них драконами, а на кутових вежах-бійницях стояли красені карнайчи-велетні й сурмили у довгі, у зріст людини, труби-норнаи, скликаючи мисливців потягати силою й спритністю за високу честь стати чоловіком дочки падишаха.
Вони голосно сурмили й кричали:
- Слухайте, люди! Хто зірве з мінарету міської мечеті срібну тюбетейку красуні Хан-Салтан, той стане її чоловіком і спадкоємцем падишаха — владарем землі й води, володарем народів і міст і хазяїном палаців і незліченних скарбів!
Юрби народу поспішали до міських воріт. Ярти прив'язав свого ішака за міською стіною у тіні високого карагача й разом з юрбою поспішив на головну міську площу.
Подивився Ярти на мінарет — високо, голова кружляється. Поторкав він стінку вежі — гладка — немає за що зачепитися! Підбіг до дверей — чи немає щілинки, щоб прошмигнути й піднятися наверх по сходах? Але двері були так щільно забиті аркушами міді, що не залишилося навіть маленької лазівки, а у дверей стояла збройна варта. Смутно стало Ярти-Гулоку. Він сіл посередині площі й задумався, дивлячись на верхівку вежі. Раптом він побачив зграю голубів. Білі птахи, немов грудочки бавовни, кружлялися над мінаретом.
- Агов, Хан-Салтан, зла пери! - викликнуло маля й навіть затанцювало від радості. - Тепер ти у мене у руках!
Він порився у кишенях і знайшов там крихти від коржа-чурека, який мати дала йому на дорогу. Він розкидав крихти у підніжжя мінарету, сховався за кам'яним порогом і став чекати. Голуби покружилися, покружилися навколо мінарету й спустилися на землю. З тихим воркованьем вони прийнялися підбирати крихти. Тоді Ярти обережно виповз із засідки й став підбиратися до найбільшої голубки. Одним стрибком він схопив її за хвіст, і голубка забилася у нього у руках, а Ярти закричав як тільки міг голосно:
- Агов, агов, кш, кш! Летите голуби вище, несіть мене на вежу!
Звичайно, голуби не зрозуміли слів Ярти-Гулока, але вони злякалися лементу, піднялися на повітря й полетіли.
Ой, як високо летів Ярти над столицею падишаха! Він бачив зверху палаци й криві вулиці, бачив базари й шумні площі, бачив поля, порізані ариками, але він не бачив мінарету мечеті. Голуби несли його зовсім у іншу сторону! Маля злякалося. Руки його ослабшали. З останніх сил вчепився він за хвіст голубки й замружився. Однак і голуби стали утомлюватися. Вони повернули до будинку й незабаром сіли на різьбленому карнизі мінарету. Ярти відкрив ока й зрадів.
«Справа зроблена!» — подумало маля й збиралося вже зняти з вежі срібну тюбетейку, але не отут-те було!
Перед ним піднімалася крута покрівля, над кровлею — золотий півмісяць, а ще вище ледве виднілася у блискаючому небі посипана дорогоцінними камінчиками тюбетейка дочки падишаха.
Але вертатися назад було вже пізно. Та й не такий був хлопець Ярти, щоб, почавши справу, кинути його на півдорозі. Він став дертися нагору по слизьких кахлях покрівлі. Він зривався й починав дертися знову. Ось він уже зачепився за золотий ріг півмісяця. Ще зусилля — і він тримає у руках дорогоцінну тюбетейку дочки падишаха. Але хіба просто розплутати сорок петель і сорок вузлів на шовкових шнурках, якими прив'язана тюбетейка, та ще на такій висоті! Лівою рукою він тримався за півмісяць, і тільки права рука була у нього вільна. А чи багато напрацюєш однієї рукою? Але терплячий і на вітрі роздує вогонь! А Ярти, коли потрібно, умів бути наполегливим і терплячим. Ще не спустився за край пустелі червона куля сонця, а шапочка Хан-Салтан була вже у руках Ярти-Гулока!
Хлопчик зрадів. Але той нерозсудливий, хто радіє завчасно. Ярти глянув униз, і серце його зупинилося: під ним була пропасти, на дні якої, як мурахи, плазували маленькі чоловічки, а палац падишаха видався зверху не більше батьківської кибитки. Від страху покрівля заходила під ногами у маляти. Як же спуститися вниз?
У цей час знизу пролунали три дзвінкі удари гонга. Це закривався базар. Та відразу ж на всіх сусідніх мінаретах служителі-муедзини затягли свою вечірню молитву.
Наближалася ніч.
«Агов, Ярти, — сказав сам собі маля. - чи Довго ти будеш гойдатися під самим небом? Треба квапитися на землю. Опівдні пустеля дихає спекою, а опівночі — холодом. Якщо я залишуся на вежі, то змерзну, як подорожанин на вершині сніжної гори».
Так подумав Ярти й став шукати очима голубів. Але птаха давно вже спали. Та скільки Ярти не думав, — нічого придумати не міг.
Але ось над пісками пронісся перший порив вечірнього вітру. Він залетів за міські стіни, підняв пил на вузьких кривих вулицях, зашумів листами у садах падишаха, піднявся вище, прошумів по покрівлях і вихром налетів на вежу мінарету, де сидів Ярти зі своєю срібною тюбетейкою. Як пушинку підхопив вітер шапочку дочки падишаха. Але не міг же Ярти випустити з рук коштовність, за якою карабкался цілий день, ризикуючи життям?! Тюбетейка злетіла у повітря, а разом з нею злетів і моторний Ярти.
Довго відіграв вечірній вітер з ошатною шапочкою дочки падишаха, довго носив він Ярти по потемнілому нічному небу, але до напівночі став стихати. Та срібна тюбетейка плавно опустилася на рожевий кущ перед самим палацом падишаха. Ярти зстрибнув і сказав:
- Ну ось, я вже на землі! Піду подивлюся, що робить мій ішак. Пора його погодувати свіжою травою.
Він підтяг пояс і, пригорнувши до серця срібну тюбетейку, покрокував до міських воріт.
Тепер залиши Ярти-Гулока й увійди у палац падишаха.
Красуня Хан-Салтан ще не прокинулася, коли у спальню вбігли її подруги.
Вони відкинули серпанок, якому дочка падишаха була вкутана від комарів-москітів, і стали будити красуню. Вони закричали:
- ПРО, радість! ПРО, щастя! Прокинься, прекрасна Хан-Салтан! Якийсь сміливий джигіт зняв тюбетейку з високого мінарету! Віддай йому своє серце, і ми будемо веселитися на твоєму весіллі!
Як ужалена змією, підхопилася красуня зі своєї постелі, вона розкидала шовкові подушки й затупотіла на подруг ногами:
- Мовчите! Хто дозволив вам треба мною сміятися!
Вона розгорнула віконце спальні й побачила, що тюбетейки на вежі не було. А у двері входив уже батько-падишах зі свитою: вони прийшли поздоровити красуню.
Рівно опівдні знову запекли на вежах труби-норнаи, зарокотали бубни й засвистіли дудки, скликаючи народ на площу. Двері палацу розгорнули, і сам падишах зі своєю дочкою з'явився перед юрбою. Володар землі й води, володар народів і міст і хазяїн палаців і незліченних скарбів піднявся на поміст під килимовим навісом і сіл на виткані золотом подушки, а поруч із ним села красуня Хан-Салтан. Та негайно ж їх оточили раби з опахалами й воїни у блискаючі на сонце збруї.
Падишах сказав:
- Приведіть сюди богатиря-пехлевана, найвідважнішого з відважних і бесстрашнейшего з безстрашних — того, хто дістав з високого мінарету срібну тюбетейку. Пускай він при всьому народі одержить із наших рук обіцяну нагороду!
Царедворці кинулися виконувати волю свого владики, але повернулися у страшній зніяковілості. Вони мовчачи впали перед падишахом.
- Ледарі! Де мій наречений?! — закричала красуня Хан-Салтан.
Але царедворці мовчали. Ніхто з них навіть не ворухнувся.
- Тому ви мовчите? - сказав падишах ледве чутно, але кожне його слово почули на іншому краї площі, — так стало тихо.
Але царедворці знову не сказали ні слова. Тоді самий старий візир, такий старий, що ніхто вже не пам'ятав, коли з'явився він у країні падишаха, піднявся із землі й, підійшовши до красуні, побрав свою бороду у руки у знак покірності й суми.
Він сказав:
- Про найпрекрасніша із прекрасних і мудрейшая з мудрих! Про дочку зірки й сестра троянди, приготуйся побачити те, чого ти ніколи не бачила, і почути те, чого ніколи не чула.
Так він сказав і змахнув рукою. Негайно юрба розступилася, і перші візири царства, одягнені у тканние золотом шовкові халати, наблизилися до падишаха. У руках вони несли мідне блюдо найтоншого карбування, а на блюді, весело посміхаючись, стояв хлопчик, ростом у половину верблюжого вуха, і тримав срібну тюбетейку.
Красуня глянула на малюсінького хлопчиська, ударила себе по колінах і взвизгнула на всю площу:
- Негідні! Хто зіграв із мною злий жарт?! чи Це найвідважніший з відважних і бесстрашнейший з безстрашних! Так його можна всього з головою заховати у шкарлупу від горіха!
Але Ярти не зніяковів. Він відповів:
- Не на зріст цінуй, цінуй у справі!
Та, побачивши, що красуня залилася сльозами, додав:
- Було б через що плакати! Не для того я лазив на вежу, щоб стати твоїм чоловіком і володарем царства. Ти зовсім мені не потрібна. Чула, що говорять у народі: брикливого ішака й оксамитова попона не прикрасить! Не для тебе я намагався, я праг поберегти лихих джигітів, що, як метелика на вогонь, летіли на твій заклик. А тепер — клич не клич — ніхто не прийде до тебе, хоч розвісься ти свої шапки на всіх мінаретах! А із цієї срібної тюбетейки я зшию відмінний налобник для свого старого ішака; він у мене не брикливий!
Так сказав Ярти, і юрба засміялася.
- Слуги, воїни, раби! - закричала дочка падишаха. - Відрубаєте голову зухвалому хлопчиськові!
Слуги кинулися виконувати її наказ, але Ярти як крізь землю провалився. Скільки його не шукали, — знайти не могли. Не так-те легко знайти голку у стозі сіна!
А Ярти був уже далеко — за міський стеною. Він відв'язав свого вірного ішака, видрав до нього на спину й не поспішаючи потрусив до свого аулу.
- Ио, ио! - підганяв хлопчик осла. - Скакай проворнішей, якщо можеш. На нашому бавовняному полі куди привольней, чому у місті падишаха!
Так він їхав, розмовляючи зі своїм сірим другом. Яскраво світило сонце, а спереду розстелялося довге, як саме життя, дорога пустелі.