Коли настала зима й холодні вітри стали носитися над пісками, усе частіше й частіше стали заходити дехканині у стару чайхану на краю аулу. Сміх і жарту лунали там до пізнього вечора. До пізнього вечора вели старі бесіду, підсівши ближче до вогню. Про що тільки не розповідали ці люди, що пройшли сотні доріг за своє довге життя! Яких тільки пісень не співали юнака під дзенькіт солодкозвучної дутарі! Та чому прекрасніше була пісня, чому довше оповідання, тем довше палав у вогнищі вогонь, і тим більше чаю просили гості. Та веселий товстий чайханник ледь устигав розносити чайники з ароматним чаєм і підношення, заставлені широкими чашками-піалами. Надворі зллився вітер, а на піалах палали маки й троянди, намальовані митецькою рукою. Недарма говорить стародавня мудрість: глянь на квітку, і він зігріє твоє серце! А ще мудрість говорить: зігріває руки вогонь, а серце — бесіда. Та не було нікого, хто, проходячи повз чайхану, не зайшов би погрітися у вогнища й випити із друзями по повній піалі запашного зеленого чаю.
Заходив у чайхану й старий батько Ярти-Гулока й часто брав із собою свого маленького сина. Дуже любив Ярти бувати у чайхані: забереться на високий телпех — на баранячу шапку свого батька — і слухає пісні юнаків і оповідання старих. Але найбільше любив Ярти, коли у чайхані збиралися прославлені гострослови. Вони приходили сюди із усіх околишніх аулів і змагалися у жартах і забавних оповіданнях. Отут було чого послухати! Зарившись у тепле хутро телпеха, маля сміялося до сліз над витівками жартівників. А були серед них і такі майстри, що весь вечір могли говорити одними прислів'ями й приказками.
Ой, як хотілося Ярти-Гулоку випробувати й свої сили у цій веселій суперечці! Але батько раз назавжди сказав хлопчиськові:
- Помни, синок: слово — срібло, а мовчання — алмаз! Якщо ти молодий, слухай і не заважай старшим звістці бесіду. Будь вдячний уже й за те, що чуєш мудрі мовлення.
Так говорив батько, але не такий був хлопець Ярти, щоб довго тримати мова на прив'язі. За це одного разу йому довелося поплатитися.
Якось раз, рятуючись від сніжної бури, заїхав у чайхану багатий купець зі своїми слугами. Він сіл у самого вогнища, розгладив свою руду, фарбовану хною бороду й, посміхаючись у надушені вуса, став слухати бесіду дехкан. До свого подиву, він скоро помітив, що у чайхані зібралися люди, що знають ціну гарному жарту. Гострі слова, немов пташки, перелітали по чайхані, потрапляючи не у брову, а у око співрозмовникові. Скоро стали вони зачіпати й купця з його фарбованою бородою. Тоді купець розв'язав показати себе, так так, щоб надовго запам'ятали його у аулі. Він устав і сказав:
- Агов, дехкани! Клянуся, ви гострі на мову й за словом у кишеню не лізете. Скажу без лестощів — такою гострою бесідою залишився б задоволений навіть Алдар-Кесе — прославлений жартівник і вигадник. Але я заставляюся й ставлю десять золотих проти однієї мідної теньга, що ніхто з вас не переспорить мого слугу Амана Веселого!
Усе замовчали, тому що ім'я Амана Веселого було відомо по всьому Туркменістані — від садів Мерва до прозорих вод Аральського моря. Це був такий балакун, що ніхто не міг його переговорити! Тому кожний боявся відкрити рота і необережним словом упустити честь рідного аулу.
Побачивши, що усе мовчать, рижебородий купець став насміхатися над дехканами:
- Що ж ви поховалися, як курчата від шуліки? Або мої слова припекли вам мови?
Але й на цей зухвалий жарт ніхто не відповів. Отут уже Ярти не витримав і розв'язав виручити всіх. Він подумав:
«Якщо я упущу цей випадок, то мені довго прийде чекати іншого. А сьогодні я можу прославитися на всю округу».
Він піднявся на весь зріст на батьківській шапці й закричав у усі горло:
- Якщо серед вас є Аман Веселий, те й у нашому аулі є молодці не нудніше вашого Амана! Якщо у вашому саду розпустилася троянда, то й у нашому саду цвітуть гвоздики!
Тоді високий чорнобородий Аман вийшов уперед, упер руки у боки й з усмішкою кинув хлопчиськові:
- Колючки теж уважають себе садом! - Та усе засміялися його жарту.
- Сонце пригріє, і на колючках розпустяться квіти! - крикнув у відповідь Ярти, ухвалюючи бій.
- До сонця для мурахи дорога довга! - відрізав Аман, натякаючи на маленький зріст свого суперника.
Але Ярти у боргу не залишився:
- До довгого розум приходить пізніше! - запищало маля, і всі ті, що зібралися разом захлопали у долоні й так голосно засміялися, що Аман почервонів.
Але він не здався:
- Агов, маля! Побільше знай, поменше бовтай! - зі злістю крикнув він хлопчикові.
Але Ярти у відповідь так і посипав прислів'ями:
- Слово не камінь, а голову пробиває! Очерет тонкий, а коле боляче!
Аман не знав, куди йому подіятися, і тільки відмахувався від маленького гострослова:
- Коза кричить, а вода — знай собі — біжить!
Але Ярти розв'язав будь-що-будь добити свого супротивника:
- Ого! - запищав він на всю чайхану. - Змія не любить м'яти, а м'ята росте у її хати!
Але Аман уже отямився й розсміявся у відповідь хлопчиськові:
- Дурень ніколи не оцінить чужої мудрості!
Це було вже занадто! Ярти не праг залишатися у дурнях: останнє слово повинне було бути за ним.
«Продавець лука знає ціну часнику!» — праг він крикнути у відповідь, але замість лементу з його горла пролунав лише жалюгідний писк, схожий на писк маленького курчати: голос його висохнув, як вода у колодязі. Він тільки відкривав рота, але не міг вимовити ні слова. Ярти зрозумів, що він занадто багато кричав і схрип від лементу.
Аман розсміявся:
- Погані твої справи, маля: я бачу, що мої жарти занозили твоє горло!
Та рудий купець голосно зареготав, і слідом за ним зареготали його слуги. Бідний Ярти від сорому й горя схопився за свої чорні кіски й гірко заплакав. Він був переможений.
Але у цей час із далекого кута чайхани пролунав голос одного зі старих:
- Хто рано тріумфує перемогу, — програє бій!
Зараз же інший підхопив:
- Не хвали себе сам, нехай інші похвалять!
А третій підтримав:
- Не бачачи води, не знімай чоботи!
Не змовчав і батько Ярти-Гулока:
- Не смійся, коли сусід у лиху, — прийде черга й тобі!
А товстий чайханник, давлячись від сміху, закінчив:
- Чому вважати бліх на чужому собаці, порахуй діри на своєму халаті!
Дехкани так розійшлися, що й рота не давали відкрити прославленому балакунові. Аман мовчав. Купець розлютувався й на чому світло коштує став сварити свого слугу, що посоромив його при всьому народі. Але що трапилося, — того не повернеш; осміяний гострослов закрив свою особу шапкою й вибіг із чайхани. Купець кинувся було за ним, але дехканині схопили його за підлоги оксамитового халата:
- Стій, багатій! - закричали вони. - У ошуканця борода спалахне! Чи не так говорить прислів'я? Віддай нам спершу обіцяні десять монет, а потім можеш бігти на мороз, якщо тобі пекуче у нашого вогнища.
Купець кинув на глиняну підлогу чайхани гаманець із грішми й утік слідом за слугою.
Дехкани перерахували гроші й розв'язали на десять золотих, отриманих від купця, прорити новий арик у аулі, щоб кожний дехканин міг посадити два-три дерева у свого дувала. Усі були дуже задоволені цим розв'язком і незабаром розійшлися по будинках.
Пішов додому і Ярти-Гучний зі своїм старим батьком. У холодному небі сіяв повний місяць, і від її синього світла ще холодніше ставало на серце Ярти-Гулока. Батько мовчав, і Ярти мовчав. Він розумів, що батько розгніваний.
Так мовчали вони до самого будинку. А Прийшовши у кибитку, зняв старий свого сина з волохатої шапки, посадив до себе на долоню, покачав головою й сказав:
- Ой, Ярти, Ярти! Багато ти згадав сьогодні прислів'їв і приказок, а найголовнішу забув: старого прикрашає мудрість, а юнака — скромність. Завтра ж ти підеш і подякуєш нашим добрим сусідам за те, що вони виручили тебе з лиха й не дали упустити честі аулу у очах гордовитого гостя.
Так сказав батько, а Ярти нічого не сказав: сказати йому було нема чого.