Одного разу ранком мати і Ярти-Гучний зібралися йти у поле. Вони випили по повній піалі чаю із чуреком, але на блюді залишався ще один корж і шматок овечого сиру, і Ярти потягнувся до блюда: чурек був пишний і теплий.
Ярти подумав: «Якщо чурек залишити до обіду, він зачерствіє й не буде вже таким смачним. Краще я його знімання зараз».
Але мати поклала хлопчикові на плече руку й сказала:
- Віднесемо, синок, цей чурек і сир батькові у поле. Він сьогодні піднявся до світла й, напевно, Зголоднів.
Та чурек залишився лежати на блюді поруч із сиром.
Але у цей час із вулиці, через дувала, донеслося протяжливе виття: « Вур-Га-Га! Га-ха-А!..»
Мати почула ці лементи й сполотніла. Підхопившись із повстини, вона схопила сир разом з теплим чуреком і побігла до хвіртки.
- Апа-Джан! - ухопився хлопчик за полу її плаття. - Навіщо ти несеш на вулицю останній чурек? Ти ж прагла побрати його із собою у поле!
Але мати злякано зашептала:
- Мовчи, синок. Це кричить сам порхан. Він святий, а святому усе дають милостиню.
Але хлопчик не відпускав її:
- А хіба порхан бідний?
- Що ти, що ти! Святі бідними не бувають!
- Виходить, він старий?
- Ні, він зовсім не старий.
- У такому випадку — він хворий?
- Як ти міг тільки подумати це, синок? Святість зберігає його від хвороб!
Так відповіла баба й побігла до хвіртки. Але Ярти був моторний: він добіг до хвіртки першим, підстрибнув і завис на клямці, ухопившись за неї обома руками.
- Апа-Джан! - запищало маля. - Якщо порхан і здоровий, і молодий, навіщо ж ти віддаєш йому останній корж? Він сабоніше тебе, він молодше батька й багатше всіх нас трьох!
Баба розсердилася:
- У незрілому яблуці смаку немає! - так говорять люди. Ось і ти такий, моє маля: говориш багато, а знаєш мало! Не проста людина порхан: він — чаклун! Не можна його кривдити: він розсердиться й нашле на наш будинок лихо.
Хлопчик не зрозумів:
- Яке лихо?
Баба пояснила йому:
- Порхан усе може: він скаже слово — і злі парфуми-джини поселяться у нашій кибитці, він скаже два — і ми вмремо від хвороб — і ти, і я, і старий батько. Він може посварити нас із усіма сусідами, і ми втратимо всіх наших друзів у аулі. А що таке людей без друзів? Це — паросток у пустелі: його спалює сонце й нікому його захистити від спеки!
Отут баба плюнула на всі чотири сторони, щоб чаклун не наврочив її за такі слова, і вибігла із хвіртки.
Ярти-Гучний теж вибіг слідом за матір'ю. Він підхопився на дувал і став дивитися, що відбувається на вулиці.
По вулиці йшла більша юрба. Поперед юрби йшов здоровіший чорнобородий чоловік у довгому — до землі — балахоні з верблюжої вовни. На голові у нього красувалася величезна чалма, а на поясі й на шиї — усюди бовталися строкаті амулети — маленькі килимові мішечки із червоними й синіми кистями. Жінки й діти підбігали до чаклуна й сунули йому у руки милостині — хто корж, хто зв'язку сушеної дині, хто курку, хто кисть винограду.
Піднявши до неба свою чорну бороду, порхан тяг у весь голос:
- Агов… агов… агов! Я у небі вважаю зірки, на землі виганяю парфумів, під землею відшукую загублене! Я — гадатель, і провісник, і цілитель хвороб!
Отут Ярти побачив, що і його корж зник у величезному мішку порхана. Він погрозив чаклунові своїм маленьким кулачком, зстрибнув з дувала й побіг слідом за юрбою.
У самому кінці вулиці жив ушанований і працьовитий Бяшим-Ага.
Чаклун підійшов до його будинку й став голосно стукати у ворота своїм довгим ціпком:
- Е-Агов, Бяшим-Ага! Нещастя, як чорний ворон, сидить на твоєму дувале! Якщо ти не прагнеш, щоб воно ввійшло у твій будинок, дай мені зараз же тритижневе ягняти й полмешка ячменя!
Ворота негайно відкрилися, і сам хазяїн вийшов назустріч гостеві. Він поклонився чаклунові до землі й повів гостя у двір. Юрба повалила за ними, тому що кожному хотілося подивитися, як святий порхан буде виганяти злих парфумів з Бяшимова будинку. Ярти-Гучний теж був отут як отут.
Хазяїн розстелив посередині двору свій найкращий килим. Чаклун підхопився на нього й став махати руками й кружлятися на місці. Він кричав із усіх своїх сил, призиваючи на допомогу добрих джинів:
- Га-Га-А! Парфуми м, що живуть у долинах! Пери м, що літають у горах! Деви м землі, що ховаються у надрах! Сюди! До мене!
Він кричав усе голосніше й голосніше й кружлявся усе швидше й швидше. Він так налякав людей своїм лементом, що багато утекли знадвору, а ті, хто залишився, не могли ворухнутися від страху.
- На коліна! - закричав чаклун страшним голосом і підняв руки над головою. - Закрийте очі! Джини тут! Я бачу їх, вони наближаються!
Люди впали на коліна й замружилися, але Ярти-Гучний не замружився: він продовжував дивитися у усі очі, тому що йому дуже хотілося побачити добрих джинів, які зараз будуть битися зі злими парфумами, що забралися без попиту у будинок ушанованого Бяшима.
- Ти тут — переді мною, могутній всесабоний джин! - кричав порхан на весь двір. - Однієї рукою піднімаєш ти гори, одним пальцем убиваєш ти людину!
Люди лежали на землі, боячись підняти очі на страшного джина, але Ярти-Гучний, скільки не дивився, нічого не бачив, хоча сидів уже на чалмі самого порхана.
- Зараз ви почуєте… — продовжував порхан лякати народ, але у цей момент із величезної чалми чаклуна пролунав пронизливий писк:
- Ніякого джина отут немає! Не вірте порхану! Він брехун і ошуканець!
Усе підхопилися з колін і побачили, що й насправді ніякого джина немає! А порхан злякався. Він так злякався, що, не сказавши ні слова, підхопив свій мішок і стрімголов кинувся знадвору.
Він біг по вулиці, затискаючи собі вуха руками, але Усе-таки чув, як народ кричав вслід ньому:
- Він брехун і ошуканець! Отут немає ніякого джина!
Пускай народ кричить, а ти послухай, що було далі з порханом.
Порхан нічого не міг зрозуміти. Якби це кричав ворог, він би бачив його. Але голос ішов не знадвору й не з вулиці, а із власної чалми порхана!
Коли порхан був уже далеко від будинку Бяшима-Аги, він зупинився, щоб віддихатися від швидкого бігу, але раптом той же голос пролунав з його власної бороди:
- Віддай, ошуканець, усе, що награбував!
Порхан підскочив, як укушенний скорпіоном або вжалений отрутною змією, і помчався до свого будинку. Він вбіг у кибитку й без сил упав на килим.
Але лиходієві й будинку спокою немає.
Підійшов час обіду.
Дружина поставила перед ним більшу чашку жирного плову: поверх рису були покладені скибочки курячого м'яса, а стрілки зеленого лука дражнили нюх. Білі пишні чуреки блищали від масла. А такої шурпи — супу з молодого баранчика — Ярти-Гучний ще ніколи не бачив. Поруч із казаном супу — на блюді — лежали скибочки м'яса, обкладені часником і морквою, а зверху блищали ягідки сушеного урюку.
Слинки потекли у порхана.
Він з ранку нічого не їв і дуже Зголоднів, але не встигнув він захопити пальцями щіпку рису, як з-під скатертини пролунав голос:
- Стій! Зараз же віддай чуже добро, грабіжник! Або шматок у тебе застрягне у горлі!
Порхан відіпхнув від себе блюдо й кинувся на постіль.
Але й сон не приніс йому спокою. Не встигнув він закрити очі, як той же голос настирливо задзижчав у нього під самим вухом:
- Поверни, поверни, поверни, зараз же поверни усе, що награбував у добрих людей, безсовісний!
Чаклун схопив ковдру й закрився їм з головою. Але й це не допомогло; хтось смикнув його за бороду:
- Прокинься! Якщо ти не повернеш награбоване, я так тебе прикрашу, що ти й око у аул не покажеш!
Порхан підхопився й праг бігти з будинку. Він схопився за чоботи, але чобіт сам підстрибнув і засміявся. Він праг накинути халат, але халат поповз від нього, як змія. Порхан заплакав.
- Плач не плач, а прийде тобі покаятися, або буде ще гірше! - пролунав голос через пазуху чаклуна. Чаклун заткнув пальцями вуха й вибіг у двір.
А у дворі у порхана працювали селяни. Так уже було заведено у аулі, що сам порхан ніякої роботи не робив, а щоранку приходили до нього допомагати селяни. У цей день вони розкладали на даху кишмиш для просушки. Побачивши хазяїна, вони голосно засміялися.
- Негідні! Що смієтеся?! — розсердився порхан.
Але селяни засміялися ще голосніше. Порхан почав їх сварити. На шум вибігла дружина й сплеснула руками:
- Не осоромлюй себе, хазяїн! На що схожа твоя борода?!
Чаклун схопив себе за бороду, але не знайшов її: полбороди було відрізано.
- Вах! - завив чаклун. - Усе своє життя я пугал селян злими джинами, а сам у них ніколи не вірив. Але сьогодні я бачу, що злі парфуми вселилися у мій власний будинок!
Він упав на коліна перед селянами й дав їм слово ніколи більше не обманювати народ і повернути біднякам усе, що він награбував за довгі роки, — аби тільки джини дали йому спокій.
Моторний Ярти непомітно вибрався знадвору порхана й не поспішаючи пішов до свого будинку, наспівуючи веселу пісню:
Я малий, так удал,
Немає нікого проворнішей мене!
Не встигнув він увійти у свій двір і доспівати свою пісеньку, як у хвіртку постукали.
Мати відкрила хвіртку.
- Побери, господарка, свій чурек назад! - пролунав через хвіртку жалібний голос: — Побери заради всіх парфумів, і злих, і добрих. Позбав мене від нестерпних джинів.
Так сказав порхан, тому що це був саме він, і віддав матері чурек разом із сиром.
Мати здивувалася.
Порхан пішов.
А Ярти-Гучний весело засміявся.