Многo-Багато років тому жив-була людей по імені Джи-Зин-Мей. У нього було сім овець, яких він дуже любив: кормил їх удосталь солодкою травою, пас на прекрасних лугах. Та вони у свою чергу платили йому тим же: у Джи-Зин-Мея ніколи не переводилися у будинку молоко й вовна. За всі роки простого життя бідного пастуха у нього ніколи не було таких овець. Та ні у однієї із семи овець за усе їхнє недовге століття не було хазяїна, подібного Джи-Зин-Мею. Він був дуже задоволений ними, а вони — їм.
Одного разу у житло Джи-Зин-Мея залетіла ворона. Початку вона було пити молоко з дійниці, як усередину зайшов Джи-Зин-Мей. Ніяк цього не ожидав і втративши зі страху голову, ворона заметалася під навісом у пошуках виходу. З розмаху вдарившися черевом об стовп, що підтримує навіс, вона вмерла. Джи-зин-Мей покотився зі сміху. Він сміявся, сміявся й ніяк не міг зупинитися. Він сміявся, Доки, надірвавшись, теж не вмер.
Засмучені вівці розв'язали віднести тіло Джи-Зин-Мея у Лхасу й, склавши його до ніг Джово Ринпоче, випросити благословення. Тим самим вони прагли віддати останню данину своєму доброму хазяїнові. Отже, вони відправилися у далекий шлях, по черзі несучи тіло Джи-Зин-Мея. По дорозі їм зустрів вовк. Він запитав овець: «Та куди ж ви шлях тримаєте зовсім одні, без хазяїна? Та що у вас за ноша? Ви всі такі жирні. Саме час мені вас з'їсти».
«Ми несемо тіло нашого покійного хазяїна у Лхасу, — жалібно проблеяли вівці, молячи про пощаду. - Будь ласка, не їж нас зараз. Ти можеш з'їсти нас по дорозі назад. Тоді у кожної з нас буде по баранчикові й тобі дістанеться навіть більше їжі, чому зараз».
Після численних прохань вовк зрештою погодився на час їх пощадити — за умови, що, коли вони підуть назад, він буде їх чекати на тому ж самому місці.
Отже, серця овець ще були повні суми через смерть хазяїна, а отут на них після довгих років спокою й благоденства звалилося нове лихо, і тепер вони повинні були прийняти смерть від глухого до чужого лиха вовка.
Досягшись Лхаси, вони поклали тіло свого хазяїна до ніг Джово Ринпоче. Вони також зробили підношення у ім'я Джи-Зин-Мея й помолились про його швидке повернення у мир людей.
На дорогу й обряди пішли довгі місяці, і за цей час у кожної з них встигнуло народитися по баранчикові Завершивши почату справу, вівці рушили у дорогу назад. Коли вони наблизилися до того місця, де їх повинен був чекати вовк, те старші вівці заридали, а молодші, перебуваючи у блаженнім невіданні й не догадуючись про свою горькой долі, продовжували відіграти. Раптом назустріч вівцям вибіг заєць і запитав, у чому причина їх суму. Коли вони повідали йому про вовка й про те, що їх очікує, заєць сказав: «Коли так, я можу допомогти, але тільки якщо ви мене по черзі повезете». Вівці погодилися, і заєць поїхав на спині те у однієї вівці, то у іншої.
По шляху їм попався чару. Заєць сказав, що він їм придасться, і змусив одну з овець побрати чару із собою. Потім вони знайшли полотно, і знову заєць велів його прихопити, сказавши, що й воно їм знадобиться. Та, нарешті, вони побачили аркуш паперу й теж його побрали. Коли вони досягли домовленого місця, то заєць наказав вівцям зупинитися й голосно скомандував:
«Установити Сидіння Круглої Серги!» Вівці поклали на землю чару.
«Розстелити циновку для Його Превосходительства!» — знову скомандував заєць, і вівці поклали полотно на чару
Заєць сів на приготовлене сидіння й наказав: «А тепер принести Його Превосходительству світок з указом!» Вівці вручили йому аркуш паперу.
Причиняючись, що читає, заєць голосно проголосив:
« Згідно з указом Правителя всієї Чорнокосої Тибетської Імперії, той, хто нападе на чотирнадцять овець, що зробили благочестиві діяння у Лхасе, що й вертаються додому, повинен знати, що буде обезголовлений».
Вовк, притаившийся неподалік у кущах, почув цей застрашливий вирок і відразу пустився навтьоки.
По дорозі йому зустрів мигро й запитав, куди він біжить у такому страху. Вовк йому про усе розповів.
«Не бійся, — сказав мигро, — це одна з витівок зайця. Від них уже багато постраждали. Давай повернемося назад і поборемося з ним віч-на-віч».
Навіть незважаючи на настільки потужну підтримку, вовкові не хотілося йти назад і знову зустрічатися із зайцем, у якого був прямий наказ від Імператора стратити всякого, хто спробує покуситься на життя чотирнадцяти овець. Зрештою вони обв'язалися однієї мотузкою й пішли до зайця.
Коли заєць побачив, що йдуть до нього разом вовка й мигро, те запитав вовка: «А це і є той самий жирний дри, якого ти обіцяв привести замість себе?» — і вдарив мигро по голові ціпком. Мигро відразу засумнівався у правдивості почутої від вовка історії й кинувся назад, волочачи прив'язаного до нього мотузкою вовка. На той час як мигро досягся своєї печери й отямився, вовк уже випустив дух.
Так вовкові прийшов кінець. Вівці подякували зайцеві й мирно повернулися у своє село. Та знову у їхнім житті, як і колись, настали світлі дні, хіба що не було поруч із ними люблячого хазяїна.