Ніхто вуж і не згадає, коли це було, однак трапилася ця історія у підніжжя прадавньої гори. Там жили всього дві людини. Один був дуже багатий і кликали його Тензин, другий був злиденний і відгукувався на ім'я Пурбу. Пурбу щодня рубав дрова й, продаючи їх, заробляв тим самим собі на життя. Відправляючись на гору, він завжди брав із собою на обід небагато цампи — щоб набратися сил і нарубати побільше дров.
На горі ніхто не жив, однак на її кам'яному схилі було висічене зображення лева. Ніхто не знав, звідки воно узялося або чиєю рукою було створено. Щодня, зібравши у'язку дров, Пурбу сідав біля кам'яного лева, щоб з'їсти свій обід. Та щораз він підносив до пащі кам'яного лева пригорщу паку зі словами: « Будь ласка, брат Лев, покуштуй небагато цампи!» Потім він клав їжу у левину пащу. Та так тривало день за вдень, місяць за місяцем, рік за роком.
Одного разу Пурбу, як звичайно, дав кам'яному леву небагато цампи, але коштувало йому завершити своє мовлення, як звір відкрив упасти й сказав: «Спасибі, брат Пурбу. У тебе й справді добре серце. Хоча тобі й самому не вистачає, ти завжди готовий поділитися із мною. Як мені тебе віддячити?»
Коли лев заговорив, Пурбу втратив дарунок мовлення від здивування. Та тільки зрозумівши, що той не прагне заподіяти йому зла, він знову вільно зітхнув. А потім повів з левом бесіду. «Брат Лев, нас із тобою осяглася одна доля. Про тебе теж нікому подбати, і ми обоє горюємо на самоті. Тому що ж мені не поділитися з тобою тем малим, що у мене є? Та яка досада, що я так бідний. Мені ніколи не вдасться втамувати твій голод».
Кам'яний лев відповів: «Ти воістину чесна людина. Будь ласка, приходь сюди завтра рано ранком, перше ніж зійде сонце, і принеси із собою мішок. Я прагну зробити тобі послугу». Пурбу погодився й відправився зі своїми дровами додому.
Наступного дня Пурбу до світанку пішов, як звичайно, на гору зі своєю сокирою й маленьким мішечком цампи. Він зупинився перед кам'яним левом, і той вітав його словами: «Отже, ти прийшов, брат».
Та тільки тоді Пурбу згадав те, що кам'яний лев сказав йому напередодні, і відповів: «Звичайно».
«Поклади руку у мою впасти, коли я її відкрию, і ти знайдеш там золото. Будь ласка, побери стільки, скільки вміститься у твій мішок. Але помни: руку потрібно вийняти назовні до сходу сонця, тому що тоді я закрию впасти».
«Добре», — завірив лева Пурбу
Як тільки кам'яний лев відкрив свою пащу, Пурбу засукав рукава й засунув руку усередину. Та, звичайно ж, там виявилося золото. Незабаром мішечок був повний. Та тоді Пурбу сказав: «Брат Лев, я так вдячний тобі!» Лев відповів, що можна було б побрати більше, якби мішечок не був настільки малий. Пурбу показав леву свій мішок і сказав, що цього йому вистачить до кінця життя. У цей момент зійшло сонце. Кам'яний лев закрив упасти й знову став нерухомий. Тоді Пурбу продовжив рубати дрова й, набравши у'язку, відправився додому, радіючи своєму ненавмисному багатству.
На це золото Пурбу купив продовольства й одягу й облаштував будинок із двором. До того ж він одружився на гарній розторопній дівчині. Тепер йому більше не про що було турбуватися.
Багатій Тензин не міг не помітити того, що Пурбу розбагатів за одну ніч. Він сказав собі: «У цього нещасного не було навіть волоска зі старої ослиної шкіри, а тепер у нього є череди й велика будинок з льохом, повним їжі. Як же йому дісталося усе це — обманом?
Або, може, він кого ограбував?» У кожному разі він повинен був усе дізнатися. Тензин розв'язав ненароком відвідати Пурбу, начебто лише потім, щоб привітати його. Для початку він сказав йому багато влесливих слів, а потім запитав Пурбу, як же йому вдалося розбагатіти?
Пурбу був простою людиною й дуже наївним, тому він усі докладно розповів Тензину. Коли той почув історію про сусідське багатство, то їм заволоділа чорна заздрість. Він ледь зміг себе стримати. Випустивши важкий подих, він сказав: «Мені ніколи не випадала така удача. Чому ж мені ніяк не повезе?» Тензин поринув у роздуми про те, як би йому використовувати цю можливість для того, щоб казково розбагатіти. Він задав Пурбу багато питань: де саме можна знайти лев, як нагодувати його цампой, як рубати дрова й навіть коли краще йти на гору й спускатися вниз. Він повернувся додому лише тоді, коли розв'язав, що усе тепер знає.
У цю ніч Тензин не заплющив очей. Наступного дня він надяг на себе поношений чупа з баранячої шкіри й, побравши сокиру, мотузку й мішок цампи, відправився до світанку у гору.
З того дня Тензин щодня ходив на гору, ділив свою цампу з кам'яним левом і намагався його розговорити. Пройшло багато днів, але кам'яний лев так і не відкрив свого рота. Тензин почав втрачати терпіння. Його мучили думки про те, не чи став він жертвою обману, або, може, він давав кам'яному леву недостатньо цампи? Але золото вабило Тензина, і він терпів. Нарешті довгоочікуваний момент настав.
Одного разу кам'яний лев заговорив з ним: «Друг, ти годуєш мене щодня. Цього разу я доставляю тобі таке занепокоєння востаннє».
Тензин був у нестямі від радості, почувши лева, і сказав: «Нічого, я не проти, хоча моя сім'я дуже бідна».
Кам'яний лев продовжив: «Не хвилюйся. Принеси завтра із собою мішок, і я тобі дещо дам». Почув останню фразу, Тензин втратив розум від щастя й без зволікання погодився.
Наступного дня він устав дуже рано й пішов до лева, побравши із собою величезний мішок. Лев попередив його про те, що руку потрібно витягнути назовні до того, як зійде сонце.
« Звичайно, звичайно!» — нетерпляче кивнув Тензин і попросив лева швидше відкрити рота. Коли лев розкрив упасти, Тензин почав витягати звідти одну жменю золота за іншою.
Кам'яний лев нагадав йому: «Друг мій, у тебе вже предосить золота. Сонце, встає!»
Продовжуючи засипати золото у мішок, Тензин оголосив, що ще пари горсточек і той буде повний. Але мішок виявився занадто великий, і у ньому усе ще залишалося місце.
Та знову лев попередив Тензина, але той і не думав зупинятися. Коли він сунув руку у левину пащу востаннє, на сході спалахнуло сонце. Воно зметнулося вгору й зависло над вершинами гір, посилаючи промені у всіх напрямках і офарблюючи усе у червоне світло. Кам'яний лев захлопнув упасти.
Тензин не зміг витягнути руку, і йому не залишилося нічого іншого, як гірко заплакати: «Рука! Моя рука!»