Що було, то було, чого не було, того не було.
Ріс без батька, без матері на дядюшкиних хлібах пастушок. Поїсти досита йому ніколи не давали, але не давали й з голоду померти. Кинуть шматок черствого коржа, прагнеш із такому їж, прагнеш у сльози свої вмочай.
Так пастушок не сумував і придумав він собі шурпу із цілої ріки. Сяде на бережок і вмочає корж у річку, річковою водою запиває.
Занадився на вівчарський обід соменок. Припливав він до того бережу щодня підбирати хлібні крихти.
Так вони й виросли: пастушок став пастухом, а соменок – сомом.
Прийшов одного разу пастух на базар і чує, як бай на роботу зазиває.
- Хто б ти не був, сорок днів годую – один день працюєш.
Підійшов пастух до бая й говорить:
- Не проста, мабуть, у тебе робота, коли стільки даєш за неї. Ну, так я сирота, плакати по мені нікому. Бери, коли потрібний.
Привів бай пастуха додому до себе й став його годувати й напувати й спати йому давав, скільки спалося. А на сорок перший день розбудив він його спозаранку, велів обратать бика й вести у поле. Сам же бай навантажив шість верблюдів чувалами й пішов за пастухом слідом.
Прийшли вони у пустелю, до неприступних скель.
- А тепер, синок, ухвалюйся за справу, – наказав бай. - Забий-но цього бика, а шкіру здери з нього цілком. Так дивися не порви.
Миттю виконав пастух те, що йому велено було.
- Ай, молодець! - похвалив бай. - Зробив одне, зроби й інше. Полезай у шкіру й подивися: немає чи у ній дір.
Хлопець радий намагатися, а бай зав'язав шкіру мотузкою, і погнав своїх верблюдів ладь від цього місця. Він дуже поспішав, тому що на землі серед біла дня настали сутінки: те летіли на бенкет величезні грифи. Вони опустилися біля туші бика, у одну мить розірвали її й з'їли. А бичачу шкіру віднесли у гніздо, на вершину найвищої скелі. Там вони шкіру роздерли на шматки й теж з'їли, а людину залишили про запас.
Коли птаха полетіли, пастух отямився й побачив, що грифи занесли його на найвищу скелю. Та не зрадів він, що вцілів. Став думати, як бути, і чує раптом голос баючи. Коштує бай зі своїми верблюдами внизу й кричить:
- Працівник, подивися ліворуч, подивися праворуч! Подивився пастух ліворуч – купа золота, подивився праворуч – купа срібла.
- Бери золото й срібло й кидай мені! - кричить бай.
- А як же я спущуся звідси? - запитує пастух.
- Роби, що говорять! Ось наповню чували коштовностями, тоді й покаджу тобі дорогу вниз.
Прийнявся хлопець за роботу й скоро всі чували у бая були полнехоньки. Занурив він їх на спини верблюдів і повів караван ладь від страшного місця.
- Куди ж ти? - здивувався хлопець. - Ти забув показати мені дорогу.
- Золото й срібло ти бачив, а скажи, що ще ти бачиш на своїй скелі?
- Людські кістки!
- Це усе, що залишилося від джигітів, подібних тебе! - засміявся бай і пішов своєю дорогою.
Горюй, не горюй, сльозами справи не поправиш. Оглянув пастух скелю: не те, щоб стежки, тріщину не знайдеш, гладка, що кавун. Із трьох сторін піски, а із четвертої – ріка.
- Була не була! - розв'язав пастух і стрибнув у річку. Ледь він торкнувся води, як величезна риба обережно побрала його у пащу й принесла до берега. Звичайно, це був його друг – сом.
Урятувався пастух від вірної смерті, але на наступний рік знову прийшов на базар і попросився на роботу до бая. Бай не довідався його, тому що пастух переодягся, а на голову натягнув тельбух.
Усе було так, як рік тому. Тільки коли пастух здер з бика шкіру й бай попросив подивитися, немає чи у ній дір, пастух сказав йому:
- Бай-Ага, я жодного разу ще не бував у бичачій шкірі, покажи мені, як у неї залізти.
- Ах, нетяма! - розсердився бай. - Немає нічого простіше.
Та заліз у бичачу шкіру. Пастух не розгубився, зав'язав її мотузкою й відігнав подалі від цього місця верблюдів.
Та ось бай опинився на вершині скелі. Подивився навколо й побачив кості джигітів, яких він погубив своїм підступництвом. Заридав бай, закричав пастухові:
- ПРО, синок! Що ти наробив із мною? Пастух зірвав з голови тельбух і запитав бая:
- Ти довідаєшся мене? Я той, хто торік стояв на тому місці, де тепер коштуєш ти. А тому що я коштую зараз там, де торік стояв ти, виходить, я знайшов дорогу вниз. Ану ж бо, скоріше скидай мені золото й срібло, а за роботу я тобі вкажу свій шлях.
Навантажив пастух верблюдів коштовностями й сказав баєві:
- Торік я стрибнув у ріку й урятувався. Ось моя дорога. Цього разу тобі прийде випробувати її.
Та пастух повів караван до людей.
Багатства він роздав сиротам і біднякам, а про підступного бая з тієї пори ніхто нічого не чув.