Якось раз, коли одна жінка похилого віку мила ноги, з її щиколотки вистрибнуло жабеня. Жінка жахливо розсердилася й розладналася через те, що несподівано породила жабу, а не людину. Та і яка могла бути радість, що та вискочила з її ноги. Вона захотіла вбити жабеняти.
« Будь ласка, не вбивай мене, — заблагало жабеня, — я буду працювати й відплачу тобі за твою доброту».
Незважаючи на те що жінка не розуміла, яка користь може бути від жабеняти, вона зберегла йому життя.
Протягом багатьох днів жабеня працювало на бабу: носив їй воду, збирав хмиз, готовив їжу. Він сторицей відплатив жінці зате, що та його пощадила, а жінка у свою чергу раділа, що їй більше не треба робити ніякої роботи: знай тільки їж, спи й піднось щоденні молитви.
- Я неабияк потрудився, щоб вшановувати тобі за твою доброту, а тепер у мене є прохання, — сказав одного разу жабеня.
- Та що ж ти від мене прагнеш? - запитала жінка.
- Тепер, коли я вже підріс, прагну одружитися на принцесі.
- Але ти ж жаба, король ніколи не віддасть тобі свою єдину дочку.
Але жабеня стояло на своєму й особисто відправився у палац. Зупинившись перед палацовими воротами, він прокричав:
- Ваша Величність, будь ласка, віддайте свою дочку мені у дружин.
- Пішла ладь, стара жаба, я ніколи не віддам тобі у дружин свою дочку, — розсердилася королева.
- Ну, добре, раз так — я йду, — сказало жабеня й повернуло назад, але щораз, коли він ступав на землю, увесь палац ходив ходуном.
Королева заблагала, щоб він зупинився, і пообіцяла зробити усе, що жабеня тільки не накаже. Але коли він у черговий раз зажадав принцесу, вона знову вперлася.
- Якщо ти не стримаєш свого слова й не віддаси мені свою дочку, я заплачу.
- Кому яка справа до твоїх сліз? - відповіла королева. - Давай плач, скільки душі завгодно.
Жабеня заплакало, і незабаром увесь палац потопав у потоках його зліз. Коли королева попросила, щоб він зупинився, і пообіцяла віддати принцесу, жабеня перестало плакати й уся вода миттю зникла. Та тоді королева знову не виконала своєї обіцянки.
- Якщо не віддаси мені свою дочку, я засміюся, — пригрозило жабеня, — але це буде не звичайний сміх.
- Так хоч живіт собі надірви, але дочки моєї не одержиш.
Жабеня коротко розсміялося, і палац тріснув навпіл. Незважаючи на те що королева плакала й молила його перестати сміятися, жабеня не зупинялося доти, поки й вона, і сам король урочисто не заприсяглися віддати йому принцесу у дружин. Клятва була дана, і цього разу вони вже її не порушили.
Везучи принцесу додому й підстрибуючи від радості й захвату, жабеня повернулося до житла баби й попросив її відкрити двері.
- Ти можеш пролізти через щілинку, — відгукнулася вона.
- Я-Те можу, а що робити із принцесою?
Баба відкрила двері й побачила, що жабеня й справді привело додому дружину-принцесу. Коли вона запитала, як же йому вдалося переконати короля й королеву віддати свою єдину дочку, жабеня повідало їй про те, що йому довелося просити багато раз, причому кілька раз його надули. «Але, знаєш, я так молодий і гарний собою, що король із королевою зрештою поступилися й віддали мені принцесу», — завершило жабеня своє оповідання.
З одруженням у нього додалося справ. Він як і раніше ретельно працював на бабу, але також опікувався й про своїй дорогій дружині. Баба була щаслива, оскільки жабеня робило за неї всю роботу, і, крім того, у неї тепер було з ким поговорити. Принцеса була задоволена, тому що жабеня було відданим чоловіком, та й баба була до неї добра. Але счастливее всіх було жабеня, тому що принцеса стала його дружиною.
Так вони жили й не тужили, поки одного разу, коли жабеня пішло за водою, на нього не накинувся ворон. Схопивши жабеняти, ворон злетів у небо. Лягошонок кликав бабу й дружину на допомогу, але вони нічого не могли поробити й лише дивилися у небо й плакали про свою гірку частку.
«Якщо він сяде у цю траву, то мені повезло. Тому що там я зустріну свого батька», — проквакав собі під ніс жабеня.
Почувши це, ворон відразу набрав висоту й почав вишукувати інше місце, де б він міг з'їсти жабеняти. Не знайшовши нічого більш підходящого, він розв'язав опуститися на дах будинку. Угадавши намір ворона, жабеня знову, начебто сам із собою розмовляючи, сказав: « Як же я буду рад, якщо він сяде на цей дах. Нарешті я зустрінуся зі своїм дядьком, якого не бачив ось уже багато років».
Почувши це, ворон перелякався, що дядько прийде жабеняті на допомогу й він залишиться без обіду. Забираючись усе вище й вище у небо й підшукуючи підходяще містечко для трапези, він раптом почув: « Як буде смутно, якщо він розв'яже з'їсти мене на березі ріки. Я не зможу побачити перед смертю зі своєю родичкою».
Негайно ворон спланував униз і приземлився біля ріки. Він вилучив жабеня на землю й видерся зверху, розв'язавши злегка передохнути після довгого польоту. Жабеня попросило ворона злізти з нього, затверджуючи, що у нього є для тієї гарна рада.
«Я знаю, ти прагнеш з'їсти мене, і готовий гідно зустріти свою долю, але знаєш, моя шкурка дуже тверда, так що раджу тобі заточити свій дзьоб про камінь, поки я почекаю тебе у сторонці».
Ворон подумав, що жабеня праве й пішов точити дзьоб. Поки він це робив, жабеня побрало й — Шльоп! - стрибнув у воду. Він переплив ріку й, подолавши безліч перешкод, повернувся додому — на радість баби й своєї дорогою, дорогою дружини.