На чужій стороні, на Уленове, жили-минулого два брати, два королевичі, королівські два племінники.
Захотілося їм по Русі погуляти, міста-села попалити, матерів послезить, дітей посиротить. Пішли вони до короля-дядечко:
Рідний дядечко наш, Чимбал-Король, дай нам воїнів сорок тисяч, дай золота й коней, ми підемо грабувати російську землю, тобі видобуток привеземо.
- Ні, племінники-королевичі, я не дам вам ні війська, ні коней, ні золота. Не раджу вам їхати на Русь до князя Роману Димитриевичу. Багато я років на землі живу. багато раз бачив, як на Русь люди йшли, так жодного разу не бачив, як назад верталися. А вуж якщо вам так не терпиться, поїдьте у землю Девонську - у них лицарі по спальнях сплять, у них коні у стійлах коштують, знаряддя у льохах іржавіє.
У них допомоги попросите і йдіть Русь воювати.
Ось королевичі так і зробили. Одержали вони з Девонської землі й бійців, і коней, і золото. Зібрали військо велике й пішли Русь воювати.
Під'їхали вони до першого села - Спасському, усі сіло вогнем спалили, усіх селян вирубали, дітей у вогонь кинули, жінок у полон побрали. Заскочили у друге село - Славское, розорили, спалили, людей повирубили... Підійшли до села великому - Переславському, розграбували село, спалили, людей вирубали, у полон побрали княгиню Настасью Димитриевну з малим сином, двомісячним.
Обрадувалися королевичі-лицарі легким перемогам, розсмикнули намети, сталі веселитися, бенкетувати, російських людей поругивать...
- Ми з російських мужиків худобин зробимо, замість волів у сохи запряжемо!.. А князь Роман Димитриевич у цю пору у від'їзді був, далеко на полювання
Їздив. Спить він у білому наметі, нічого про лихо не знає. Раптом села пташинка на намет і стала присуджувати:
- Устань, пробудися, князь Роман Димитриевич, що ти спиш непробудним сном, над собою негоди не чуєш: напали на Русь злі лицарі, з ними два королевичі, розорили села, мужиків повирубили, дітей попалили, твою сестру із племінником у полон побрали!
Прокинувся князь Роман, схопився на ноги, як ударив у гніві про дубовий стіл-розлетівся стіл на дрібні щепочки, тріснула під столом земля.
- Ах ви, щенята, злі лицарі! Відучу я вас на Русь ходити, наші міста палити, наших людей губити!
Поскакав він у свою долю, зібрав дружину у дев'ять тисяч воїнів, повів їх до ріки Смородиною й говорить:
- Робіть, брати, липові чурочки. Кожний на чурочке своє ім'я підписуй і кидайте ці жребья-чурочки у ріку Смородину.
Одні чурочки каменем до дна пішли. Інші чурочки по бистрині поплили. Треті чурочки по воді у берега усе разом плавають. Пояснив дружині князь Роман:
- У кого чурочки до дна пішли - тем у бої вбитими бути. У кого у бистрину спливли, - тем пораненими бути. У кого спокійно плавають, - тем здоровішими бути. Не поберу я у бій ні перших, ні других, а поберу тільки третіх три тисячі.
Та ще Роман дружині наказував:
- Ви точите гострі шаблі, заготовлюйте стріли, коней годуєте. Як почуєте ви вороняч грай, - сідлайте коней, як почуєте у другий раз ворона, - сідаєте на коней, а почуєте втретє, - скачте до наметів злих лицарів, опуститеся на них як соколи не давайте пощади лютим ворогам!
Сам князь Роман обернувся сірим вовком, побіг у чисте поле до вражого стану, до білих наметів полотняним, у коней поводдяперегриз, розігнав коней далеко у степ, у луків тятиви пообкусивал, у шабель рукояточки повивертел... Потім обернувся білим горностаєм і забіг у намет.
Отут два брати королевича побачили дорогого горностая, стали його ловити, по намету ганяти, стали його шубою соболиної прикривати. Накинули на нього шубу, прагли схопити його, а горностай спритний був, через рукав із шуби вискочив - так на стінку, так на віконечко, з віконечка у чисте поле...
Обернувся він тут чорним вороном, сіл на високому дубі й голосно каркнув.
Тільки у перший раз ворон каркнув, - стала російська дружина коней сідлати. А брати з намету вискочили:
- Що ти, ворон, над нами каркаєш, каркай на свою голову! Ми тебе вб'ємо, кров твою по сирому дубу проллємо!
Отут каркнув ворон у другий раз, - підхопилися дружинники на коней, приготували наточені мечі. Чекають-Пождуть, коли ворон втретє закричить.
А брати схопилися за луки тугі:
- чи Замовчиш ти, чорний птах! Не накликай на нас лиха! Не заважай нам бенкетувати!
Глянули лицарі, а у луків тятиви порвані, у шабель рукоятки відламані!
Отут крикнув ворон третій раз. Помчалися вихром російські кіннотники, налетіли на вражий стан!
Та шаблями рубають, і списами колють, і батогами б'ють! А поперед усіх князь Роман, немов сокіл, по полю літає, б'є наймане військо девонське, до двох братів добирається.
- Хто вас кликав на Русь іти, наші міста палити, наших людей рубати, наших матерів сльозити?
Розбили дружинники злих ворогів, убив князь Роман двох королевичів. Поклали братів на віз, відіслали віз Чимбалу-Королеві. Побачив король своїх племінників, зазасмучувався.
Говорить Чимбал-Король:
- Багато я років на світі живу, багато людей на Русь наскакувало, так не бачив я, щоб вони додому прийшли. Я й дітям і онукам караю: не ходите війною на велику Русь, вона століття коштує не валандається й століття простоїть не шелохнется!