Вовк і лиса жили у одному місці. У вовка був будинок коряной, а у лисиці крижаний. Ось прийшла весна червона, у лисиці будинок станув, як не бував. Що робити їй? Але лисиця хитра, прийшла вона до вовка під віконечко, та й говорить: « Волченек-Голубок! Пусти мене, бідолашну, хоч у двір». А той так товсто: «Мабуть, лисиця!» — « Волченек-Голубок! Пусти хоч на ґаночок». - «Мабуть, лисиця!» — « Волченек-Голубок! Пусти хоч у хату». - «Мабуть, лисиця!» — « Волченек-Голубок! Пусти хоч на приступочек». - «Мабуть, лисиця!» — « Волченек-Голубок! Пусти на грубку». - «Мабуть, лисиця!»
Ось лисиця на грубці лежить так хвостом вертить; зовсім би вона, так бач трої доба не едала: як довідатися, де у вовка хліб? Та ну шукати; шукала-шукала, та й знайшла на избице у вовка козуб толокна так кринку масла, а сама знову на грубку. Стукіт, стукіт, стукіт! А вовк: «Лисиця, хтось стукається?» Лисиця у відповідь: « Волченек-Голубок! Тебе у куми кличуть, а мене у кумоньки». - «Мабуть, лисиця, а мені хоробро ». А лисиця тому й рада: із грубки скік так на избицу скік, а там масла лизне, толоконца лизне, лизала-лизала, так усі й сзобала; з избици скік так на грубку скік, і лежить, як ні у чому не бувала.
Вовк спав-спав, так їсти захотів і на избицу побрів. «Ахти лихо! - вовк заволав. - Ахти лихо! Хто масло з'їв, толокно сзобал?» А лисиця: « Волченек-Голубок! На мене не подумай». - «Повно ти, кума! Хто подумає на тебе!» Та тем справа розв'язали, а голоду не заморили.
«Мабуть, кума, на Русь, — говорить вовк лисиці, — що знайдеш, то й тягни, а то з голоду вмремо». А лисиця ні слова у відповідь і шмиг на Русь.
Вибігла на дорогу, бачить — їде з оселедцями мужик, прикинулася й лягла поперек дороги, як умерла. Наїхав мужик на лисицю. «Ай, — говорить, — лисиця! Що за вовну, що за хвіст!» А сам лисові у віз. Лисиця тому й рада: і ну рити оселедці, дорилася до дна й ну гризти рогозу, перегризла рогозу й ну гризти дно у саней, перегризла й дно; оселедці усе у діру пропустила й сама ускочила.
Мужик уже спав і нічого не знав; а лисиця оселедця зібрала й до вовка у хату принесла. «На, — говорить, — волченек-голубок! Їж, веселися, ні про що не тужи!» Вовк не може й надивоваться звичці своєї куми: «Так як ти, кума, оселедці-те имала?» — «Ой ти, куме-голубок! Я хвіст-те як у ополонку упущу, оселедець так дві, оселедець так дві!» Вовка так і забирає спробувати ця справа нечувана.
Ось він хліба каталажку наклал і відправився ловити оселедців, як кума його вчила. Прийшов він до ріки, упустив у воду хвіст, та й тримає, а лисиця у те ж час молить: «На небі ясни, ясни! У вовка хвіст мерзни, мерзни!» Та ось тріснув мороз, що у вовка хвіст змерзнув.
Прийшли попови дочки й вовка кичигой зашибли, так зі шкіри собі шубу зшили! А лисиця залишилася одна жити, і теперя живе, і нас переживе.