Не відаю де, жив-був собі пан, такий багатий, що карбованці мірил коробами, золото четвериками, а у мідних грошах і рахунку не знав. Скільки у нього було селян, землі, лісів, косовиць — нема чого й говорити! Однаково не перерахуєш. Ох-Ох! Так яка ж лихо з ним трапилася! З багатія зробився він бідніше нас, грішних; а за що? За те, що бога забув і працював однієї нечистій силі. Бувало, добрі люди заутреню слухають у церкві божией, а у нього музика гуде так вприсядку отжаривают. У церкву він ніколи не ходив і не відав, навіщо туди люди ходять. Так раз якось заманулося йому подивитися, що таке там деется, і ось на свято господень пішов пан разом з панею до обідні. Усі православні богу моляться, а вони коштують собі, поглядають по сторонах так регочуть. Став диякон читати: «Багаті зубожіють і зажадають...» — як біжить до нього пан, вирвав з рук книгу й хвать диякона по лисині: « Як смієш ти, дурень, такі слова при мені казати? Хіба я можу зубожіти й зажадати? Ах ти, кутейник! Перегоди ж, я тобі покаджу, як наді ною сміятися!.. Якщо хоч раз ще насмілишся виговорити такі мовлення, то я так попотчую тебе на стайні, що до нових віників не забудеш! Подай чорнабоницю». Диякон ні живий ні мертвий із усіх ніг пустився діставати чорнабоницю й перо; а піп у вівтарі сховався й трясеться, бідненький, немов у лихоманці.
Приніс диякон чорнабоницю й перо. «Дивися, неук! - говорить пан. - Що я забрудню, того ніколи не читати ні при моєму житті, ні після!»
Раптом піднялася бура, блискавка поминутно блищить, грім усе сабоніше й сабоніше, а потім як ударить — господи, твоя воля!- усі, хто тільки був у церкві, так і повалилися на підлогу. Тільки пан з панею коштують так регочуть. Прибіг староста: «Лихо! - говорить.- Панський будинок горить!» Прийнялися гасити; так ні, з богом не можна сперечатися. Усе начисто згоріло, начебто й не було панского двору. Ну, це багатієві як плюнути: з'явилися нові хороми ще краще колишніх. Тільки з того самого часу, як стане диякон читати у церкві й тільки дійде до того місця, де написане, що багаті зубожіють і зажадають, - щораз, звідки що візьметься, загримить та й загримить на небі.
Ось захотілося панові їхати на полювання. Зібрали народу — людей із двісті буде, та й собак стільки ж. Сіли на коней, затрубили у роги й поскакали у ліс; труїли там і зайців, і лисиць, і вовків, і ведмедів, як раптом біжить олень, так такий гарний, що не надивився б на нього! Пан ударив слідом за оленем: птицею летить на коні, а звір ще швидше. Ось близько, ось нажене — не отут-те було!
Уже й полудень пройшов, уже й сонечко низьке, ось і темніти стало — а він усе женеться за червоним звіром. Настала чорна ніч, у лісі хоч очей виколи — нічого не видне! Тоді зупинив пан свого коня. Що робити? Він затрубив у ріг, не відгукнуться ль його мисливці? Прислухався — нічого не чутно, тільки бор шумить. Затрубив у іншій і втретє, ніхто не озивається; один далекий ліс повторює: тру-тру-тру! Їде пан далі: уже здається йому, що сіло близьке, що коні іржуть і собаки гавкають, а усе не мабуть житла, тільки небо так земля, так сосни кучеряві шумлять верхівками. Уже й кінь пристав, трохи ноги рухає, а сам він ледь на коні сидить.
Раптом блиснув вогник. Пан знову заграв у трубу, чтрб вийшли до нього назустріч, коли їсти отут люди. Чого праг, то й зробилося. Вискочили через дерева людей дванадцять і зустріли його, тільки не по-пански: один так вистачив його по потилиці, що пан як сніп повалився на землю. Опам'ятався — зовсім голий, як мати породила! Праг було повернутися — куди! Руки веревкою скручені. Оглядівся: навколо огпя сидять розбійники й з ними отаман у червоному каптані. «Що ж ви, сволоти, пана не прикриєте!» — закричав він на своїх молодців. Негайно з десяток хлопцов кинулося до пана й давай пригощати його кийками. «Повно!- знову заревів отаман.- Відведіть його у Вовчу долину й прив'яжіть там до дерева; нам він більше не потрібний, а вовкам придасться: ласий буде шматок на сніданок!» Підхопили пана за ноги, притягли у Вовчу долину й щільно прикрутили мотузкою до сосни. Коштує паї доба, коштує й інші — немає сечі терпіти: усередині вогнем палить, у роті пересохнуло, ось-ось душу з тілом розстанеться. А він і не думає покаятися; на розумі одне тримає: « Як відвертаю додому, зараз же зберу селян і піду душити цих проклятих лісовиків!»
Недалеко від Вовчої долини, на галявинці, паслася череда. Пекуче стало опівдні; ось пастухи й погнали сюди своїх овець і корів, щоб сісти самим під сосною й плесть у холодку постоли. Як же вони здивувалися! Коштує у сосни гола людина, по руках і по ногах зв'язаний. «Ах, Грицько!- говорить один пастух.- Подивися-но: людина прив'язана у чому мати породила, і весь-те побитий, увесь-те у крові! Підемо відв'яжемо його; може, ще живий!» — «Що ж! Відв'яжемо», - говорить іншої. Із цим словом вони підійшли до сосни й розплутали мотузки. Пан-те мовчав, а як зняли з нього мотузки, зараз закричав: «Агов, ти, молодець! Зніми-но свою сермягу так подай сюди! Хоч твоє вбрання й погане, а усе краще, чим голим бути. Так проводь мене у панський будинок! Знайте, негідники, з ким ви справу маєте: я ваш пан!» — «Ого! чи Бачиш, Грицько, що це за птах! Наш пан!... Га-Га-Га! Схожий, нема чого сказати, схожий на пана: каптан на тобі такий славний, увесь розписаний! Ні, чоловіче, бог тебе знає, хто ти такий; я тобі скажу, що пан наш у високих хоромах, у золотому одягу».- «Ах ти, хамське поріддя! чи Смієш ти грубіянити своєму панові?.. Ось я вас! Дайте до будинку добратися». Розходився пан і ну тягти з пастуха сувою. « Отож воно що!- сказав пастух.- Тебе із прив'язі спустили, а ти й кусатися лізеш! Ось же тобі, бурлака! Ось тобі, розбійник!» — і почав отжаривать пана пугою. Пан від нього, а пастух за ним: Шльоп так Шльоп, Шльоп так Шльоп. Як припустить пан убік, звідки ноги узялися!
Довго біг він, поки із сил не вибився; знесилився й розтягся на дорозі. На його щастя йдуть старці. Зглянувся один старець, дав йому свою світку; пан одягся й пішов разом з ними, харчуючись милостиной. Дорогою він розповів про усе, що йому приключилося; говорив, як відплатить своїм кривдникам і як нагородить старців — за те, що його прикрили й із собою побрали. Старці вже нові торби стали готовити, щоб було куди покласти панські гроші.
Ось прийшли у село й прямо у панські хороми лізуть. «Куди ви!» — закричали на них слуги. «Ладь! - сказав пан.- Хіба не бачите, хами, що ваш пан іде?» — «Який пан? Був у нас пан, так пропав!» — «Брешете, скоти! Я — ваш пан!» — «Ну, брат, перегоди маленько!» Пан поліз було битися, так куди! Схопили його за руки й повели до пані. Як почува вона, що такий срамной, обсмиканий волочуга називається її чоловіком, розгнівалася й наказала висікти його батогами й зарити живого у землю.
Що не робив пан, як не відбивався, а схоронили його заживо.
У церкві знову стали читати вимазані слова «багаті зубожіють і зажадають», і при читанні диякона вже не було чутно громових ударів.