З-під старого у'яза високого, з-під кустика рокитового, з-під камінчика білого випливала Дніпро-Ріка. Струмочками, річками повнилася, протікала по російській землі, виносила до Києва тридцять кораблів.
Добре всі кораблі прикрашені, а один корабель краще всіх. Це корабель хазяїна Солов'я Будимировича.
На носі турья голова виточена, замість очей у неї вставлені дорогі яхонти, замість брів покладені чорні соболі, замість вух - білі горностаюшки, замість гриви - лисиці чорно-бурі, замість хвоста - ведмеді білі.
Вітрила на кораблі з дорогої парчі, канати шовкові. Якоря у корабля срібні, а колечка на якорях чистого золота. Добре корабель прикрашений усім!
Посередині корабля намет коштує. Критий намет соболями й оксамитом, на підлозі лежать ведмежі хутра.
У тому наметі сидить Соловей Будимирович зі своєю матінкою Уляною Василівною.
А навколо намету дружинники коштують. У них плаття дороге, сукняне, пояса шовкові, капелюха пуховий. На них чобітки зелені, підбиті цвяхами срібними, застебнуті пряжками золоченими.
Соловей Будимирович по кораблю походжає, кучерями трясе, говорить своїм дружинникам:
- Ну-но братики-корабельники, полезайте на верхні реї, подивитеся, не чи видний Київ-Місто. Виберіть пристань гарну, щоб нам усі кораблі у одне місце звести.
Полізли корабельники на реї й закричали хазяїнові:
- Близько, близько славне місто Київ! Бачимо ми й пристань корабельну! Ось приїхали вони до Києва, кинули якорі, закріпили кораблі. Наказав Соловей Будимирович перекинути на берег три сходні. Одна сходня чистого золота, інша срібна, а третя сходня мідна.
По золотий сході Соловей матінку свою звів, по срібній сам пішов, а по мідній дружинники вибігли.
Покликав Соловей Будимирович своїх ключників:
- Відмикайте наші заповітні скриньки, приготуйте подарунки для князя Володимира й княгині Апраксин. Насипайте миску червоного золота, так миску
Срібла, так миску перлів. Прихопите сорок соболів так без ліку лисиць, гусаків, лебедів. Виймайте із кришталевої скрині дорогу парчу з розлученнями-піду я до князя Володимиру.
Побрав Соловей Будимирович золоті гусельки й пішов до палацу князівському.
За ним іде матінка зі служницями, за матінкою несуть подарунки дорогоцінні.
Прийшов Соловей на князівський двір, дружину свою у ґанку залишив, сам з матінкою у світлицю ввійшов.
Як велить звичай росіянин, увічливий, поклонився Соловей Будимирович на всі чотири сторони, а князеві із княгинею особливо, і підніс усім багаті дарунки.
Князеві дав він миску золота, княгині-дорогу парчу, а Забаві Путятишне - великих перлів. Срібло роздал слугам князівським, а хутра - богатирям так боярським синам.
Князеві Володимиру дарунки сподобалися, а княгині Апраксин ще більш того.
Затіяла княгиня на честь гостюючи веселий бенкет. Величали на тому бенкеті Солов'я Будимировича і його матінку.
Став Владимир-Князь Солов'я розпитувати:
- Хто такий ти, добрий молодець? З якого роду-племені? Чим мені тебе подарувати:
Містами чи із приселками або золотий скарбницею?
- Я торговельний гість, Соловей Будимирович. Мені не потрібні міста із приселками, а золотої скарбниці у мене самого повно. Я приїхав до тебе не торгувати, а у гостях пожити. Вияви мені, князь, пещення велику - дай мені місце гарне, де я міг би побудувати три тереми.
- Прагнеш, будуйся на торговельній площі, де женки так баби піроги печуть, де малий хлопці калачі продають.
- Ні, князь, не прагну я на торговельній площі будуватися. Ти дай мені місце ближче до себе. Дозволь мені побудуватися у саду у Забави Путятишни, у вишнину так у ліщині.
- Бери собі місце, яке полюбиться, хоч у саду у Забави Путятишни.
- Спасибі тобі, Володимир Червоне Сонечко. Повернувся Соловей до своїх кораблів, скликав свою дружину.
- Ну-но братики, знімемо ми каптани багаті так надягнемо фартухи робітники, роззуємо чобітки сап'янові й надягнемо постоли личковие. Ви беріть пилки так сокири, відправляйтеся у сад Забави Путятишни. Я вам сам буду вказувати. Та-Поставимо ми у ліщині три золотоверхі тереми, щоб Київ-Гради краше всіх міст стояв.
Пішов стукіт-передзвін у зеленому саду Забави Путятишнч, немов дятли лісові на деревах поклацують... А до ранку-світла готові три золотоверхі тереми. Так які гарні! Верхи з верхами звиваються, вікна з вікнами сплітаються, одні сіни ґратчасті, інші сіни скляні, а треті - чистого золота.
Прокинулася ранком Забава Путятишна, розгорнула вікно у зелений сад і очам своїм не повірила: у її улюбленій ліщині коштують три ті рема, золоті маківки як жар горять.
Ляснула князівна у долоні, скликала своїх нянюшек, мамушек, сінних дівчат.
- Подивитеся, нянюшки, може, я сплю й у сні мені це бачиться: учора порожнім стояв мої зелений сад, а сьогодні у ньому терема горять.
- А ти, матінка Забавушка, піди подивися, твоє щастя саме тобі у двір прийшло.
Нашвидку Забава одяглася. Не умилася, коси не заплела, на босу ногу черевички взула, пов'язалася шовковою хусткою й бігцем побігла у сад.
Біжить вона по доріжці через вишнину до ліщини. Добігла до трьох теремів і пішла тихохонько.
Підійшла до сіней ґратчастим і прислухалася. У тому теремі стукає, бриньчить, подзвяківает - це золото Солов'я вважають, по мішках розкладають.
Підбігла до іншого терема, до сіней скляним, у цьому теремі тихим голосом говорять: отут живе Уляна Василівна, рідна матінка Солов'я Будимировича.
Відійшла князівна, задумалася, розрум'янилася й тихохонько на пальчиках підійшла до третього терема із сіньми із чистого золота.
Коштує князівна й слухає, а з терема пісня ллється, дзвінка, немов соловей у саду засвистів. А за голосом струни дзенькають дзенькотом срібним.
" чи Ввійти мені? Переступити поріг?"
Та страшно князівні, і подивитися хочеться.
"Дай, - думає, - загляну одним вічком".
Відкрила вона двері, заглянула у щілинку й ойкнула: на небі сонце й у теремі сонце, на небі зірки й у теремі зірки, на небі зорі й у теремі зорі. Уся краса піднебесна на стелі розписана.
А на стільці з дорогоцінного риб'ячого зуба Соловей Будимирович сидить, у золоті гусельки відіграє.
Почув Соловей скрип дверей, устав і до дверей пішов.
Злякалася Забава Путятишна, підломилися у неї ноги, завмерло серце, ось-ось упаде.
Догадався Соловей Будимирович, кинув гусельки, підхопив князівну, у світлицю вніс, посадив на ремінний стілець.
- Що ти, душу-князівна, так лякаєшся? Не до ведмедя адже у лігвище ввійшла, а до чемного молодця. Сядь, відпочинь, скажи мені слово ласкаве.
Заспокоїлася Забава, стала його розпитувати:
- Ти звідки кораблі привів? Якого ти роду-племені? На всі їй поштиво Соловей відповіді дав, а князівна забула звичаї дідівські так як скаже раптом:
- Ти одружений, Соловей Будимирович, або неодружений живеш? Якщо подобаюся я тобі, побери мене у заміжжя.
Глянув на неї Соловей Будимирович, посміхнувся, кучерями труснув:
- Усім ти мені, князівна, сподобалася, усім мені сподобалася, тільки мені не подобається, що сама ти себе сватаєш. Твоя справа скромна у терему сидіти, перлами шити, вишивати візерунки митецькі, дожидать сватів. А ти по чужих теремах бігаєш, сама себе сватаєш.
Розплакалася князівна, кинулася з терема бігти, прибігла до себе у горенку, на ліжко впала, уся від сліз тремтить. А Соловей Будимирович не зі зла так сказав, а як старший молодшому. Він скоріше взувся, понаряднее одягся й пішов до князя Володимиру:
- Здраствуй, князь-сонечко, дозволь мені слово мовити, своє прохання сказати.
- Прошу, говори, Соловеюшка.
- Є у тебе, князь, улюблена племінниця, - чи не можна її за мене заміж віддати?
Погодився князь Володимир, запитали княгиню Апраксію, запитали Уляну Василівну, і послав Соловей сватів до Забавиной матінці. Та просватали Забаву Путятишну за доброго гостя Солов'я Будимировича. Отут князь-сонечко скликав із усього Києва майстрів-умільців і велів їм разом із Солов'єм Будимировичем по місту золоті тереми ставити, білокамінні собори, стіни міцні. Став Київ-Місто краще колишнього, багатше старого.
Пішла слава про нього по рідній Русі, побігла й у країни заморські: краще немає міст, чому Київ-Гради.