Їде Ілля по чистому полю, про Святогоре засмучується. Раптом бачить - іде по степу калика перехожий, старичиме Иванчище. - Здраствуй, старичище Иванчище, звідки бредеш, куди шлях тримаєш?
- Здраствуй, Илюшенька, іду я, маренню із Царьграда. так нерадісно мені там гостилось, нерадісний я й додому йду.
- А що ж там у Царьграде не гарний-гарному-по-гарному?
- Ох, Илюшенька; усе у Царьграде не як і раніше, не гарний-гарному-по-гарному: і люди плачуть, і милостині не дають. Засів у палаці у князя царьградского велетень - страшне Идолище, усім палацом заволодів - що прагне, то й робить.
- Що ж ти його ключкою не попотчевал?
- А що я з ним зроблю? Він ростом більше двох сажнів, сам товстий, як столітній дуб, ніс у нього - що лікоть стирчить. Злякався я Идолища поганого.
- Ех, Иванчище, Иванчище! Сили у тебе вдвічі проти мене. а сміливості й вполовину немає. Знімай-но ти своє плаття, роззувай постоли-обтопочки, подавай свій капелюх пухову так ключку свою горбату: одягнуся я каликою перехожею, щоб не довідалося Идолище погане мене. Іллю Муромця.
Раздумался Иванчище, зазасмучувався:
- Нікому б не віддав я своє плаття, Илюшенька. Уплетене у мої постоли-обтопочки по два дорогі камені. Вони вночі осінньої мені дорогу висвітлюють. Так адже сам не віддам - ти побереш силою?
- Поберу, та ще боку наб'ю.
Зняв калика одяг старечу, роззув свої лапотки, віддав Іллі й капелюх пухову, і ключку подорожню. Одягся Ілля Муромець каликою й говорить:
- Одягайся у моє плаття богатирське, сідай на Бурушку-Косма-Тушку й чекай мене у річки Смородиною.
Посадив Ілля калину на коня й прив'язав його до сідла дванадцятьма попругами.
- А то мій Бурушка тебе враз стряхне, - сказав він калині перехожему.
Та пішов Ілля до Царьграду Що ні крок - Ілля по версті відмер дає,
Нашвидку прийшов у Царьград, підійшов до князівського тере му. Мати-Земля під Іллею тремтить, а слуги злого Идолища над ним підсміюються; - Ех ти, калика російська убожіючи! Екий нечема у Царьград прийшов Наш Идолище двох саджений, а й те пройде тихо по горенке, а ти стукаєш-гримиш, тупотиш. Нічого їм Ілля не сказав, підійшов до терема й запік по-ноличьсму:
- Подай, князь, бідному калике милостиню!
Від Илюшиного голосу білокамінні палати захиталися, скла посипалися, на столах напої розплескалися, Чує князь царьградський, що це голос Іллі Муромця, - зрадів, на Идолище не дивиться, у вікно поглядає.
А великанище-идолище кулака по столу стукає:
Голосисті калики росіяни! Я тобі, князь, велів на двір калик не пускати! Ти чого мене не слухаєш? Розсерджуся - голову ладь відірву.
А Ілля кличу не чекає, прямо у терем іде. На ґанок зійшов - ґанок розхитався, по підлозі йде - мостини гнуться. Увійшов у терем, поклонився князеві царьградському, а Идолищу поганому уклону не клав. Сидить Идолище за столом, хамкает, по ковриге у рота запихає, по цебру меду відразу п'є, князеві царьградському кірки-недоїдки під стіл метає, а той спину гне, мовчить, сльози ллє.
Побачив Идолище Іллю, розкричався, розгнівався; - Ти звідки такий хоробрий узявся? Хіба ти не чув, що я не велів росіянином каликам милостиню давати?
- Нічого не чув, Идолище не до тебе я прийшов, а до хазяїна - князеві царьградському.
- Як ти смієш із мною так розмовляти?
Вихопив Идолище гострий ніж, метнув у Іллю Муромця. А Ілля не промах був - відмахнув ніж шапкою грецької. Полетів ніж у двері, збив двері з петель, вилетіли двері на двір так дванадцять слуг Идолища до смерті вбила. Затремтів Идолище, а Ілля йому й говорить:
- Мені завжди панотець карав: плати борги скоріше, тоді ще дадуть! Пустив він у Идолища шапкою грецької, ударився Идолище про стіну, стіну
Головою проломив, А Ілля підбіг і став його ключкою охаживать, присуджувати:
- Не ходи по чужих будинках, не кривдь людей, найдуться й на тебе старші?
Та вбив Ілля Идолище, відрубав йому голову Святогоровим мечем і слуг його геть із царства прогнав. Низько кланялися Іллі люди царьградські:
- Чому тебе дякувати, Ілля Муромець, російський богатир, що позбавив нас від полону великого? Залишайся з нами у Царьграде жити.
- Ні, друзі, я й так у вас забарився; може, на рідній Русі моя сила потрібна.
Нанесли йому люди царьградські срібла, і золота, і перли, побрав Ілля тільки малу горсточку.
- Це - говорить, - мною зароблене, а інше - злиденної братій роздайте. Попрощався Ілля й пішов із Царьграда додому на Русь. Близько річки
Смородиною побачив Ілля Иванчища. Носить його Бурушка-Косматушка, про дуби б'є, про камені тре. Увесь одяг на Иванчище жмутами висить, ледве живий калина у сідлі сидить, - добре дванадцятьма попругами прив'язаний.
Відв'язав його Ілля, віддав його плаття каличье. Стогне, охає Иванчище, а Ілля йому присуджує:
- Уперед наука тобі, Иванчище: сили у тебе вдвічі проти моєї, а сміливості вполовину немає. Не годиться російському богатиреві від напасті бігти, друзів у лиху залишати!
Сіл Ілля на Бурушку й поїхав до Києва.
А слава поперед нього біжить. Як під'їхав Ілля до князівського двору, зустріли його князь із княгинею, зустріли бояри й дружинники, ухвалювали Іллю з пошаною, з ласкою.
Підійшов до нього Алеша Попович:
- Слава тобі, Ілля Муромець. Ти вибач мене, забудь мої мовлення дурні, ти прийми мене до себе за молодшого. Обійняв його Ілля Муромець:
- Хто старе пом'яне, тому око геть. Будемо разом ми з тобою й з Добриней на заставі стояти, рідну Русь від ворогів берегти! Та пішов у них бенкет горою. На тому бенкеті Іллю славили: честь і слава Іллі Муромцеві!