У далекі-далекі часи у диких горах на самій півночі Шотландії жив зі своєю юною сестрою відважний мисливець по імені Финлей.
Щоранку Финлей ішов із собаками на полювання — за шляхетним оленем, за куріпкою або за гірським зайцем, а сестру залишав будинку. Та щораз, ідучи з будинку, він карав їй підтримувати вогонь у вогнищі й не відкривати віконце, що дивиться на північ.
Там, на півночі, за сніжною вершиною гори у глибокій печері жили злі велетні. Ці велетні дуже любили холодний північний вітер і терпіти не могли жаркий вогонь у вогнищі.
Самої злий і хитрої у сім'ї велетнів була стара Кейллих.
Ходив слух, що у гірській печері велетнів зберігаються величезні скарби й навіть чарівні предмети, однак ніхто ще не наважився піднятися за ними туди.
А треба вам сказати, що сестра Финлея була дуже безрозсудна дівчина. Їй ніколи не доводилося бачити не тільки самих велетнів, але навіть їхніх слідів. А що вона не могла побачити власними очима, у те вона не прагла вірити. Та тому, ідучи з будинку, вона навіть не думала підкинути торфу у вогонь, а якщо диміло вогнище, вона, нітрохи не бентежачись, відкривала навстіж віконце, що дивиться на північ, щоб випустити дим.
Та одного разу вона зробила й те й інше — саме що брат просив її не робити: вона відкрила вікно на північ і забула підкинути торфу у вогонь, і вогнище згасло. А вийшовши з будинку, вона побачила на приступці незнайомого гарного юнака. Він ласкаво вітав її, заговорив про той про сем, і зрештою вона запросила його зайти у будинок.
А треба вам сказати, що цей гарний юнак був не хто інший, як молодший з велетнів, що жили у тій самій печері. А щоб його не довідалися, він прийняв вигляд людини. Він попросив дівчину дати обіцянка, що вона не скаже братові, хто приходив до неї.
Дурна дівчина — краще б вона не погоджувалася на це! Але вона поспішила дати юнакові обіцянка. А йому тільки того й треба було. Тепер він міг так зачарувати її, щоб вона закохалася у нього без пам'яті.
Він зовсім заговорив бідолаху, і нарешті вона навіть погодилася покинути будинок брата й бігти з незнайомим юнаком. Гірше того, він побрав з неї клятву, що, якщо брат перешкодить їй і вступить із ним у бій, вона не стане допомагати рідному братові.
Із цим молодий велетень покинув будинок Финлея.
Настав вечір. Втомлений Финлей вертався після полювання із собаками додому й, не помітивши як, забрів у незнайому балку. Його це тим більше здивувало, що він уважав, начебто добре знає всі балки й улоговинки у своїх горах. Там, у тіні горобин і єлей, біля прозорого струмка він побачив хатину. За хатиною нагору по схилу пагорба тяглося пооране поле. На ньому вже зеленіли сходи, хоча весна у цих суворих гірських краях тільки-тільки починалася.
Финлей наказав собакам лежати сумирно й чекати, а сам підійшов до хатини й постукав у двері. Йому відкрила гарненька дівчина, і він побачив у хатині бабусю.
- Здраствуй, Финлей! - сказала бабуся.
- Звідки ти знаєш, як мене кличуть? - здивувався Финлей. - Та звідки ви узялися тут, у наших горах, і ти, і ця гарненька дівчина, і ваш будинок, і горобини, і усе таке інше?
- Клич мене просто Доброю Чарівницею, — сказала бабуся. - Ця дівчина — моя дочка. Ми тут, щоб урятувати тебе, Финлей! Хоч ти й відважний мисливець, але, трапляється, і відважного не заважає попередити про небезпеку. чи Знаєш ти, що сьогодні у твоєму будинку побував молодший з велетнів? Та твоя сестра запросила його у будинок, і йому вдалося обплутати її злими чарами. Завтра він прийде знову, щоб убити тебе зачарованим блакитним мечем.
- Мені гірко чути це! - сказав Финлей.
- Тільки ні про що не запитуй сестру, — попередила бабуся. - Помни, вона тепер у владі злих чарів.
Финлей повернувся із собаками додому й ні про що не запитав сестру.
Ранком він, як завжди, зібрався на полювання, але далеко не пішов, а сховався. Та як тільки на дорозі з'явився велетень — ну, той самий, що прикинувся гарним юнаком і обплутав злими чарами сестру Финлея, — він напустив на нього своїх собак. Велетень так здивувався, що навіть забув про чарівний блакитний меч, яким праг убити Финлея.
Так, на лихо, собаки підняли голосний гавкіт, і дівчина вийшла з будинку подивитися, що трапилося. Отут велетень схопив її за руку, і вони втекли.
Финлей залишився один.
Але він знав, що це ненадовго. Скоро до нього у гості подарують велетні, щоб помститися за свого молодшого брата. Він заклав двері поліном, потім підкинув побільше торфу у вогнище, і незабаром посередині хатини вже палав яскравий вогонь. Але однаково Финлея пробирало тремтіння.
Раптом він почув страшний шум, немов грім у горах. Це посипалися більші камені з-під ніг велетня, що спускався з гори.
Велетень підійшов до будинку Финлея й закричав-заричав-заревів:
- Фи! Фо! Фу! Хто посмів закрити двері? Сором і ганьба тому, хто не пускає втомленого подорожанина у будинок!
Та він надавив плечем на двері, вибив її й увірвався у хатину. Але Финлей його вже чекав. Він стояв під прикриттям палаючого вогнища з луком і стрілами напоготові. Та як тільки велетень увірвався у хатину, він випустив першу стрілу. Але вона лише ранила велетня. Він взревів від болю й кинувся на Финлея.
Невідомо, що сталося б з відважним Финлеем, якби не його вірні пси. Вони накинулися на велетня, і, поки він від них відбивався, Финлей встигнув випустити з лука другу стрілу й убив чудовиська.
Ранком Финлей поспішив у знайому балку до Доброї Чарівниці, прихопивши із собою голову велетня.
- Ти хоробрий юнак! - похвалила його бабуся. - Як це тобі вдалося?
Та Финлей розповів їй усі, як було, як собаки допомогли йому здолати страшного велетня.
- Ну, ця битва ще не битва, — сказала Добра Чарівниця. - Битва буде спереду. Бережи своїх собак!
Та цю ніч Финлей був у хатині один, адже сестра його втекла з молодим велетнем. Посередині ночі він знову почув страшний шум, немов гуркоти грому у горах, і навіть ще страшніше, чому напередодні. Знову по схилу гори покотилися важкі камені й пролунав голосний стукіт у двері хатини.
- Фи! Фо! Фу! - заревів-заричав велетень. - Ти вбив мого сина, але мене тобі не вбити!
Та велетень вибив двері й увірвався у хатину. Але Финлей його вже чекав. У світлі вогнища він побачив, що цей велетень про п'ять голів, одна страшніше іншої. Розгорілася жарка битва, і не минути лиха би Финлею, якби не його вірні пси. Вони вистачали й кусали велетня, і, поки він від них відбивався, Финлей вихопив свій меч і встромив його чудовиську прямо у серце.
А ранком Финлей знову пішов до Доброї Чарівниці й сказав їй:
- Мені знову допомогли собаки. Без них був би кінець!
- Ні, — сказала бабуся, — ця битва ще не битва. Битва буде спереду! Слухай мене уважно, відважний мисливець. Сьогодні вночі до тебе прийде сама стара Кейллих, щоб помститися за чоловіка й за старшого сина. Але вона прийде без шуму й грому, а тихо й непомітно. Вона заговорить із тобою солодким голосом і попросить впустити її у будинок. Але помни: вона прийде, щоб відняти у тебе життя! Надходь точно, як я скажу тобі, і усе скінчиться добре.
Та Добра Чарівниця навчила відважного Финлея, що йому слід робити, а чого не випливає.
Коли прийшла ніч, Финлей знову сидів у хатині один і прислухався до тиші. У вогнищі горів жаркий вогонь. Собаки лежали поруч і грілися.
Раптом пролунав легкий шерех, немов мертвий аркуш шурхнув по вітру, і Финлей почув за дверима слабк голос, що тремтить:
- Впустите втомлену бідну бабусю погрітися у вогнища! Відкрийте двері!
Финлей крикнув їй:
- Я впущу тебе у будинок, стара, якщо ти пообіцяєш поводитися тихо й нікому не заподієш у моєму будинку шкоди.
Баба пообіцяла.
Та Финлей впустив її у будинок. Вона й насправді виявилася зовсім старезної, згорбленої старушонкой. Поклонившись Финлею, вона села біля вогнища з одного боку, а він — з іншої. Собаки неспокійно снували по хатині, скалячи зуби й глухо гарчачи.
- Які страшні у тебе собаки! - тремтячим голосом прошамкала старушонка. - Краще вже прив'яжи їх!
- Собаки ніколи не торкнуть добру стару жінку, — сказав Финлей.
- Прив'яжи їх, дуже прошу тебе. Я так боюся злих собак!
- Так мені нема чим і прив'язати їх, — сказав він.
- Я дам тобі три волосся з моєї голови. Вони такі міцні, що можна сплести з них якірний ланцюг для великого корабля.
Финлей побрав три волосся й прикинувся, що прив'язує собак. Насправді ж він просто наказав їм сидіти сумирно у куті.
- Ти вже прив'язав їх? - запитала баба.
- Сама бачиш, як вони сумирно лежать, — відповів він.
Баба подивилася на собак і заспокоїлася. Не говорячи більше ні слова, вони продовжували сидіти у вогнища, і Финлею раптом здалося, що баба почала рости.
- Що з тобою? - запитав він. - Ти начебто ростеш?
- Ну що ти! - сказала баба. - Це холодна ніч винувата. Я змерзнула й стислася у грудку, а зараз відігрілася у твого вогнища.
Вони знову помовчали. Финлей не зводив очей з баби й нарешті сказав:
- Ну звичайно, ти ростеш на очах! Та не відмикайся!
Баба насупилася й сказала сердито:
- Так, росту! А ти вбив мого чоловіка й мого старшого сина!
Із цими словами вона підхопилася й уперлася головою у стелю, так що хатина вся затряслася. Финлей теж схопився на ноги, але велетка встигнула схопити його за волосся. Добре ще, що вона не могла порушити свою обіцянку й напасти на нього у його будинку. Але вона потягла його за поріг. Тоді пси підхопилися зі своїх місць і кинулися на неї.
Финлей не на життя, а на смерть схопився з велеткою. Вони каталися по землі, дубасячись один одного, і, звичайно, вона здолала б Финлея, якби не собаки. Вони вистачали й кусали її, і тому Финлею вдалося повалити її на землю й приставити до горла меч.
Отут вона начебто упокорилася й стала обіцяти відважному мисливцеві будь-які багатства, тільки б він відпустив її.
- Я віддам тобі всі скарби з нашої печери! - говорила велетка.
- Немає! - відповідав мисливець.
- Ти одержиш зачарований меч, який разить без промаху людини й звіра!
- Немає! - відповідав мисливець.
- Я дам тобі чарівну паличку, яка може перетворити кам'яний стовп у славний воїна й славного воїна у кам'яний стовп!
- Немає! - відповів мисливець і встромив свій меч велетці прямо у серце.
Так веліла йому Добра Чарівниця.
Потім він приклав червоний мохи, сфагнум, до своїх ран і ранком був уже здоровий. Він відправився до хатини Доброї Чарівниці й розповів їй усі, як було, як собаки допомогли йому здолати стару Кейллих.
- Тепер ти герой, Финлей! - сказала Добра Чарівниця. - Ось це була битва так битва! - Та вона погладила собак.
- Скажи, — запитав Финлей Добру Чарівницю, — а як роздобути скарбу велетнів і зачарований меч, що разить без промаху?
- Сьогодні вночі ми з дочкою так і так збиралися піти у печеру велетнів, щоб забрати у них мою чарівну паличку, — сказала Добра Чарівниця. - Якщо прагнеш, можеш піти разом з нами.
Відважний Финлей з радістю погодився. Та коли вийшов місяць, усі троє пустилися у шлях до печери велетнів. Добра Чарівниця веліла дочці й Финлею набрати побільше сухого вересу. Цей верес вона склала у входу у печеру й розпалила багаття.
- Велетні не люблять вогню, — сказала вона, — і ми їх викуримо з печери.
Так воно всі й вийшло. Дим від палаючого вересу пішов у печеру, і незабаром звідти висунулася голова молодого велетня. Ока у нього сльозилися від диму, він чхав і зовсім задихався.
- Тільки не стріляй у нього! - крикнула Финлею Добра Чарівниця, побачивши, що він цілиться у велетня з лука. - Я краще перетворю його у кам'яний стовп, як тільки знайду свою чарівну паличку.
Але молодий велетень уже зміркував, у чому справа. Повернувшись у печеру, він схопив за руку сестру Финлея й вискочив з нею з печери. Потім що було сили дунув на вогонь і, укрившись за димовою завісою, зник з очей…
Не пройшло й тижня, як Финлей одружився на гарненькій дочці Доброї Чарівниці. Вони зажили цілком щасливо. Потреби вони не знали — адже всі скарби велетнів дісталися ім. Та боятися нікого не боялися — адже їх опікували вірні пси Финлея.