Одного разу Ока-Пухнатий-Хвіст прокралася потихеньку у фермерську садибу й потягла жирненького, рябенького Петушка.
Отут піднялася страшна метушня, і усе кинулися у погоню за злодійкою. Довелося Лисиці втікати що було духу, однак Петушка із зубів вона не випустила.
Але Гребінець-Голосний-Голосок зовсім не праг потрапити Лисиці на обід. Та поки вона бігла до своєї нори, він усе думав так придумував, як би йому змусити Лисицю-Злодійку розтиснути зуби. Ось він і заговорив з нею так ласкаво, так вкрадливо:
- Ну й дурні ж люди, що прагнуть піймати тебе, Лисиця! Куди їм, хіба вгнатися за тобою!
Лисиці сподобалися такі мовлення: адже вона була не тільки хитра, але й марнолюбна. А Гребінець-Солодкий-Голосок продовжував:
- А Усе-таки хоч їм тебе й не піймати, не так уже це, напевно, приємно, коли за тобою женуться та ще кричать: «Тримай злодія! Тримай злодія!» Я б на твоєму місці сам крикнув їм: «Це мій Півень, а зовсім не той, якого украли!» Та люди відстануть, а ти спокійно побіжиш додому.
Отут Лисиця не витримала, розтиснула зуби, задерла нагору голову й закричала:
- Це мій Півень!
А Гребінець-Хитрий-Голосок часу даремно не втрачав і кинувся навтьоки. Тільки його Лисиця й бачила.