У старожитні часи жила-була маленька принцеса по імені Золоте Деревце, і була вона така красуня дівчинка, яке світло не бачив. Мати її вмерла. Батько ніжно любив дочку й усіляко намагався їй догодити, так що вона жила дуже щасливо. Але ось король здумав знову одружитися, і тоді настали для принцеси важкі дні.
Друга дружина короля, - а її, як не дивно, кликали Срібне Деревце, - теж була красуня, але вуж дуже заздра. Вічно вона боялася побачити жінку, що затьмарить її своєю красою. Пасербицю вона відразу не злюбила за її прекрасну особу, і коли дивилася на неї, усі себе запитувала: Невже люди думають, що Золоте Деревце краше мене? Так вона у глибині душі й сама так думала, а тому часто кривдила пасербицю.
Якось раз, коли принцеса Золоте Деревце вже зовсім виросла й стала дівчиною на виданье, вона разом з мачухою пішла погуляти у одну глибока ущелина. На дні цієї ущелини під деревами було невелике джерело, і вода у ньому була така прозора, що добре відбивала особу кожного, хто над ним нахилявся. Горда королева любила ходити до цього джерела й дивитися на своє відбиття.
У той день вона знову нахилилася над джерелом і побачила, як у ньому майже у самої поверхні води снує маленька форель.
- Форель, форель, відповідай мені на одне питання, - сказала їй королева. - Правда, що краше мене немає жінки на світі?
- Є! - швидко відповіла форель і підстрибнула над водою, щоб піймати мушку.
- Хто ж це? - запитала королева у досаді. Адже вона очікувала зовсім іншої відповіді.
- Звичайно, пасербиця твоя, принцеса Золоте Деревце, - відповіла форель.
Особа у заздрої королеви стемніло від гніву, і вона кинула такий злісний погляд на пасербицю - та збирала квіти неподалік, - що рибка злякалася й пірнула глибже.
А раптом люди теж скажуть, що це дівчисько краше мене! - думала королева. Та вона так розлютилася, що зовсім втратила влада над собою. Повернулася додому, утекла у свою спальню й кинулася на ліжко, скаржачись, що важко занедужала.
Дарма принцеса Золоте Деревце запитувала мачуху, що з нею й чому можна їй допомогти. Королева не дозволяла пасербиці навіть доторкнутися до неї й відштовхувала її від себе, немов щось мерзенне. Нарешті принцеса, дуже засмучена, вийшла з королівської спальні й залишила мачуху одну. Незабаром повернувся з полювання король і відразу ж запитав про дружину. Йому сказали, що вона раптово занедужала й лежить у своїй опочивальні. До неї вже викликали придворного лікаря, але ні він, ні інші люди не можуть зрозуміти, що з нею таке.
Король дуже стривожився, тому що любив дружину. Він підійшов до її постелі й запитав, як вона себе почуває, і що треба зробити, щоб полегшити її страждання.
- Ти можеш зробити лише одне, - відповіла королева різким голосом, - і тільки це може мене врятувати, але я добре знаю, що ти не погодишся.
- Неправда! - сказав король. - Я не заслужив цих слів. Ти знаєш, що я готовий дати тобі усе - навіть половину свого королівства.
- Так дай мені з'їсти серце твоєї дочки! - закричала королева. - А якщо не даси, я вмру, умру дуже скоро!
Вона проговорила це так гаряче й так дивно подивилася на чоловіка, що бідний король відразу подумав: Так вона збожеволіла! Не знаючи, що робити, він, розгублений, вийшов зі спальні й пішов по коридору. Та раптом згадав: саме у цей самий день син одного могутнього короля приїхав із заморської країни свататися до його дочки. Ось і добре! - подумав король. - Цей шлюб мені по душі, і я нині ж накажу зіграти весілля. Дочка моя покине нашу країну здорової й непошкодженої. А я відправлю людину у гори з наказом убити козла. Серце цього козла я велю зварити й пошлю дружині. Може, вона тоді зцілиться від свого божевілля. Та ось він призвав до себе заморського принца й сказав йому, що королева раптово занедужала. Від хвороби розум у неї скаламутився, і вона зненавиділа принцесу. Тому якщо Золоте Деревце згодна, те найкраще зіграти весілля сьогодні ж. Тоді дивна хвороба королеви, може бути, і пройде. Принц дуже зрадів, що наречена дісталася йому так легко, а Золоте Деревце теж була рада розстатися з мачухою, що її так ненавиділа. Та ось весілля зіграли у той же день, і молоді відправилися за море, на батьківщину принца.
Тоді король послав людину у гори з наказом убити козла, а коли той повернувся, велів зварити серце цього козла й відіслав його на срібному блюді у спальню королеви. Зла жінка повірила, що це - серце її пасербиці. З'їла його й відразу ж устала з постелі зовсім здоровіша.
Тим часом заміжжя принцеси виявилося дуже вдалим. Чоловік її, принц, був багатий, могутній володар і душі у ній не сподівався. Так що жили вони у любові й згоді.
Майже цілий рік пройшов мирно й тихо. Принцеса щасливо жила у своєму новому будинку. А королева теж була задоволена - адже вона думала, що пасербиці її немає на світі.
Але ось королева якось раз знову пішла гуляти у ущелину до джерела, щоб подивитися на своє відбиття у воді.
Та трапилося так, що у джерелі знову снувала та ж маленька форель, що плавала отут торік. Марнолюбній королеві знову захотілося задати їй питання, - вона думала, що тепер-те вуж почує бажані слова. Та ось вона нахилилася над водою й запитала:
- Форель, форель, щоправда, що краше мене немає жінки на світі?
- Ні, є! - навпростець відповіла форель.
- А хто ж краше мене? - запитала королева й навіть сполотніла - до того їй було прикре, що у неї є якась суперниця.
- Звичайно, пасербиця твоєї величності, принцеса Золоте Деревце! - відповіла форель.
Отут королева відразу заспокоїлася.
- Ну, якщо навіть і так, - сказала вона, - те люди тепер уже не можуть на неї любуватися. Адже скоро рік, як вона вмерла. Я з'їла її серце за вечерею.
- Ти у цьому певен, королева? - запитала форель, і вічка її заблищали. - А по-моєму, вона рік тому вийшла заміж за доблесного молодого принца, що з'явився просити її руки, і у той же день виїхала з ним за море у його країну.
Як почула королева ці слова, затряслася від злості. Тепер вона зрозуміла, що чоловік її обдурив. Вона встала з колін і пішла прямо додому, у палац, усіляко намагаючись сховати свою лють. Та ось вона попросила короля приготувати королівську туру.
- Я прагну з'їздити відвідати свою милу пасербицю, - сказала вона. - Адже ми так давно не бачилися!
Король здивувався цьому проханню, але у той же час зрадів, що королева перестала ненавидіти його дочку. Та він наказав підготувати королівську туру до плавання.
Незабаром тура вже летіла по хвилях, і ніс її був повернений до тієї країни, де жила принцеса Золоте Деревце. За кермом сиділа сама королева. Вона знала, куди треба направляти туру, і так поспішала скоріше прибути на місце, що нікому не давала сісти за кермо.
Трапилося так, що у той день принцеса Золоте Деревце залишилася будинку одна - чоловік її виїхав на полювання. Вона сиділа у вікна й дивилася на море, як раптом побачила, що до пристані на всіх вітрилах летить тура. Принцеса відразу ж довідалася її й догадалася, хто у ній сидить.
Отут вона ледве не збожеволіла від страху, - адже вона знала, що не з добром їде до неї королева. Принцеса віддала б геть усе, щоб чоловік її був будинку, але він ще не повернувся з полювання. У розпачі вона побігла у людську до слуг.
- Ох, що мені робити, що робити? - стогнала вона. - Я бачу, як по морю пливе до нас тура мого батька, і знаю, що у ній сидить моя мачуха. А вуж вона постарається мене вбити - адже вона ненавидить мене пущі всього на світі! Слуги дуже любили свою молоду пані, тому що вона завжди була до них добра. Вони побачили, як бедняжка злякалася, почули її скарги й усе стовпилися навколо неї, немов потім, щоб відгородити її від лиха.
- Не лякайся принцеса, - говорили вони. - Якщо знадобиться, ми будемо захищати тебе до останньої краплі крові. Але щоб мачуха твоя не зачарувала тебе злими чарами, ми замкнемо тебе у великій коморі, тієї, що із ґратами на вікнах. Там вона до тебе не добереться.
Треба сказати, що комора перебувала у бічному крилі замка, і двері у неї була така міцна, що зламати її було неможливе. Принцеса знала, що, коли за нею замкнуть ці товсті дубові двері, зла мачуха не зможе їй нічим ушкодити.
Та ось вона сховалася у коморі із ґратами на вікнах, і слуги замкнули її там.
А королева Срібне Деревце зійшла на берег і направилася до воріт замка. Назустріч їй вийшов слуга, і вона наказала йому проводити її до принцеси. Але він тільки низько поклонився й відповів, що не може виконати її наказ, тому що принцеса замкнена у коморі й випустити її звідти не можна, тому що ніхто не знає, де ключ від дверей. Це була правда: ніхто у замку й насправді не знав, де ключ від комори, тому що старий дворецький прив'язав його до нашийника улюбленої вівчарки принца й послав собаку у гори за хазяїном.
- Так проводь мене до дверей цієї комори, - наказала королева. - Я хоч одним слівцем перемовлюся зі своєю милою дочкою!
Та слуга корився - він думав, що у цьому нічого небезпечного немає. - Якщо ключ і справді загублений, - сказала зла королева, коли вони
Підійшли до товстих дубових дверей, - і ти не можеш вийти до мене, дорога миючи Золоте Деревце, так хоч просунь свій мизинчик у замкову щілину, мені так хочеться його поцілувати!
Та принцеса, не чуючи лиха, просунула свій мизинчик у замкову щілину. Але лихо прийшло! Замість того щоб поцілувати малюсінький пальчик принцеси, мачуха вколола його отруєною голкою. А отрута у цій голці був такий сабоний, що бідна принцеса не встигнула навіть скрикнути - намертво звалилася на підлогу. Королева почула, як вона впала, і посміхнулася, дуже задоволена. Ну, тепер я зможу сказати, що краше мене немає жінки на світі! - прошептала вона.
Вона повернулася до слуги, що очікував її наприкінці коридору, і сказала йому:
- Я вже поговорила зі своєю дочкою, а тепер прагну повернутися додому. Слуга шанобливо проводив її до тури, і королева пустилася у дорогу назад. Люди у замку й не підозрювали, яке лихо скоїлося з їхньою господаркою, поки принц не повернувся додому з полювання. У руці у нього був ключ від комори - його принесла вівчарка.
Принцові розповіли, що у гості приїжджала королева Срібне Деревце, а принцеса від неї сховалася. Але він на це тільки розсміявся й сказав слугам, що вони зробили правабоно. Потім він швидко піднявся по сходах, щоб відкрити комору й випустити дружину на волю.
Але до чого ж він злякався, коли відімкнув двері й побачив, що дружина його лежить на підлозі й не дихає! Ледве не збожеволів від гніву й горя. Той отрута, якою королева отруїла пасербицю, зберігав мертві тіла нетлінними. Ішов час, а принцеса як і раніше лежала, як живаючи. Принц не став її ховати, а поклав на покрите шовком ложі й залишив у коморі, щоб іноді приходити й дивитися на неї.
Однак він так страждав від самітності, що скоро одружився у другий раз. Друга його дружина виявилася такий же доброї й ласкавої, як і перша, і вона теж стала жити з ним у ладі й згоді. Але дещо Усе-таки не давало їй спокою.
Вона знала, що у замку, у самому кінці одного коридору, є кімната,
Куди їй увійти не можна, тому що ключ від неї принц завжди носить при собі. Не раз вона запитувала чоловіка про цю кімнату, але він ухилявся від відповіді, і вона перестала запитувати, щоб він не подумав, що вона йому не довіряє. Але одного разу принц забув замкнути двері у комору, і його друга дружина ввійшла у неї, - адже чоловік не забороняв їй туди входити. Та ось вона побачила принцесу Золоте Деревце на ложі, покритому шовковим покривалом. Видалося, начебто вона спокійно спить.
Умерла вона або тільки заснула? - подумала друга дружина принца. Вона підійшла до ложа й стала розглядати принцесу Золоте Деревце. Але раптом помітила у її мизинчике голку й відразу про усе догадалася, - адже вона була митецької врачевательницей.
Отут свершилось зла справа, - подумала вона. - Заставляюся, що ця голка отруєна, а якщо ні, так, виходить, я нічого не розумію у людських недугах. Та вона обережно витяглася голку.
Золоте Деревце відкрила ока, отямилася й незабаром розповіла другій принцесі про усе, що з нею трапилося.
Треба сказати, що якщо королева Срібне Деревце була заздрісницею, те друга дружина принца була нітрохи не заздра й не ревнива. Вона вислухала принцесу Золоте Деревце й радісне захлопала у долоні.
- Ох, як обрадується принц! - викликнула вона. - Хоч він і одружився на мені, але я знаю, що тебе він любить більше.
У той вечір принц вернувся додому з полювання дуже втомлений і сумний. Друга принцеса сказала правду: хоч він і прив'язався до неї, але завжди тужив за своєю першою дружиною - не міг її розлюбити.
- Який ти сумний! - сказала друга принцеса, коли вийшла йому назустріч. - Чому можу я викликати посмішку на твоїй особі?
- Нічим, - втомлено відповів принц і відклав убік свій лук. Він так тужив, що був не у силах причинятися веселим.
- Ні, зможу! - заперечила друга принцеса, лукаво посміхаючись. - Зможу, якщо поверну тобі Золоте Деревце. А я її поверну! Ступай - ти знайдеш її живу й здоровішу у коморі із ґратами на вікнах.
Принц, не говорячи ні слова, побіг наверх. Та ось він побачив свою улюблену дружину Золоте Деревце. Вона сиділа на ложі, покритому шовком, і посміхалася йому.
Він так зрадів, що обійняв її й прийнявся цілувати, а про другу принцесу зовсім забув. Але вона прийшла за ним слідом і тепер стояла на порозі й раділа щастю подружжя. Адже воно було справою її рук. Вона начебто зовсім не думала про себе.
- Я знаю, що ти завжди тужив про Золоте Деревце, - сказала вона. - Та так воно й повинне бути. Адже її ти полюбив першу, і раз вуж вона ожила, я виїду додому до своїх рідних.
- Ні, не виїдеш, - заперечив принц. - Ти залишишся з нами. Адже це ти повернула її мені. Золоте Деревце стане твоєю самою задушевною подругою. Так воно й вийшло. Принцеса Золоте Деревце й друга принцеса подружилися й полюбили один одного, як рідні сестри. Видалося, начебто вони від народження не розлучалися.
Пройшов ще рік. Але ось якось раз увечері королева Срібне Деревце знову прийшла у ущелину, щоб подивитися на своє відбиття у воді джерела. Та знову у воді плавала маленька форель.
- Форель, форель, - шепнула їй королева, - правда, я найкрасивіша жінка на світі?
- Зовсім немає! - відповіла форель.
- А хто ж, по-твоєму, найкрасивіша? - запитала королева, і голос її затремтів від досади й люті.
- Я тобі вже два роки тому назвала її ім'я, - відповіла форель. - Звичайно, це принцеса Золоте Деревце.
- Але ж вона вмерла! - зі сміхом викликнула королева. - Уж тепер-те її напевно немає у живих! Рівно рік тому я вколола її у мізинець отруєною голкою й своїми вухами чула, як вона, мертва, звалилася на підлогу.
- Ну, а я не певен, що вона вмерла, - заперечила форель і, ні слова більше не вимовивши, пірнула у глиб джерела.
А королева втратила спокій з того дня, як почула загадкові слова форелі. Нарешті вона знову попросила чоловіка підготувати королівську туру до плавання. Вона-Де прагне відвідати свою пасербицю. Король охоче наказав підготувати туру, і всі потім було так, як було рік тому.
Королева сама села за кермо, і коли тура стала наближатися до берега, її побачила й довідалася принцеса Золоте Деревце.
Принц і цього разу був на полюванні, і принцеса у жаху побігла до своєї улюбленої подруги.
- Ох, що мені робити? - застогнала вона. - Я бачу, пливе тура мого
Батька, і знаю, що у ній сидить моя жорстока мачуха. Вона знову спробує мене вбити, як намагалася раніше. Ох, давай утечемо у гори!
- Ні, не треба, - заперечила друга принцеса й обійняла тріпотливу подругу. - Я не боюся твоєї мачухи. Підемо із мною, зустрінемо її на березі. Та ось вони обидві пішли на берег, а королева Срібне Деревце, як побачила свою пасербицю, прикинулася, що дуже обрадувалася їй. Вона вискочила з тури й простягнула пасербиці срібний кубок з вином.
- Це рідке вино - воно привезене зі східних країн, - сказала королева, - Я привезла із собою фляжку - прагну випити з тобою кубок дружби. Принцеса Золоте Деревце була жінка лагідна й чемна. Вона вже простягнула було руку до кубка, але друга принцеса перешкодила їй, уставши між нею й королевою.
- Ні, пані, - сказала вона, строго дивлячись королеві прямо у особу, - у нашій країні такий звичай: той, хто пропонує іншому випити кубок дружби, повинен перший надпити з нього.
- Що ж, це я охоче зроблю, - відгукнулася королева й піднесла до губ кубок.
Але друга принцеса пабоно стежила за королевою й помітила, що вона ні крапельки не надпила. Тоді друга принцеса зробила крок уперед і, як би ненавмисно, підштовхнула дно кубка плечем. Частина вина бризнула на особу королеви, частина потрапила їй у рота.
Так вона сама заплуталася у своїх мережах. Адже вона отруїла вино такою сабоною отрутою, що ледь проковтнула трохи крапля, як упала мертва до ніг принцес.
Ніхто про неї не жалував - вона заслужила свою долю. Її спішно поховали у відокремленому місці, і незабаром усе про неї забули.
А принцеса Золоте Деревце щасливе й мирно жила разом із чоловіком і подругою до кінця днів своїх.