Коли наступають теплі дні й папороть темніє під літнім сонцем, горці-фермери, по стародавньому звичаю, ведуть череди у гори, на літні пасовища. Там вони відмикають двері своїх літніх хатин і живуть у них, поки не прийде настав час вертатися додому.
Багато років тому жив-був один фермер по імені Доналд Мак-Грегор. Його літник стояв у глухому місці, на схилі гори, у підніжжя якої лежало велике озеро. Хатина у Доналда Мак-Грегора була маленька, біла, і навколо неї простяглися порослі вересу, а внизу, під горою, росла пишна трава. Там було багате пасовище для його худоби. Однак люди не заздрили Мак-Грегору. Більш того, вони з осудом погойдували головами й говорили йому, що дарма він побудував собі хатину у такому місці. А по вечорах, коли вже темніло, жодна людина не наважувалася навіть ступити на стежинку, що до неї вела. Адже усе знали, що у глибинах великого озера живе страшне чудовисько - Водяной Кінь - і воно нишпорить по околишніх горах. Ніхто не знав, яке воно, це чудовисько. Ті, кому траплялося побачити, як страховисько піднімається з темних вод озера, умерли від страху й нічого не змогли розповісти про нього. Коли ж чудовисько нишпорило по горах, воно ухвалювало різні обличчя й було те у вигляді баби, то у вигляді чорного ворона, то у вигляді лисиці з хитрими очима. А у своєму теперішньому виді воно з'являлося, тільки коли підкрадалося до видобутку, щоб схопити її й безжалісно розтерзати.
Ходили слухи, що Водяной Кінь величезний і чорний, що на дивовижній його голові стирчать два гострі сатанинські роги, а коли він мчиться по вересу, його не наздожене й вітер.
Багато ходило оповідань про це страховиська, і щороку воно губило нові жертви. Але, всупереч усьому, Доналд Мак-Грегор не слухав сусідів, коли вони говорили, що небезпечно-де жити так близько від озера. Йому радили перенести його літник на інший берег того струмка, що протікав неподалік. Адже відомо було, що Водяной Кінь не може переступити через текучу воду, а виходить, йому недоступна вся місцевість за струмком. Але на всі угоди
Доналд Мак-Грегор відповідав, що прагне пасти своя худоба на найкращому пасовищі, а найкраще пасовище саме на березі озера.
- Що до Водяного Коня, - говорив він, - те я повірю у нього не раніше, чим зустрінуся з ним.
Коли ж йому нагадували про нещасливих жертв чудовиська, він заперечував:
- Якщо ці люди пропали без звістки, виходить, вони занадто загостились у сусідів. Верталися додому напідпитку, спіткнулися де-небудь у темряві, ну й звалилися у прірву.
Але зрештою довелося йому визнати, що він був неправий, і ось як це трапилося.
У Доналда Мак-Грегора була дочка Морег, і батько ніжно любив її. Щороку вона йшла разом з ним на літні пасовища й усі довгі світлі дні просиджувала у порога хатини за прядкою. Коли ж наступали сутінки й лілові тіні на вересі згущалися, дівчина спускалася на берег озера й сзивала своя череда. Вона босоніж бігла з гори, умовляючи себе, що боятися нема чого, - адже батько не раз говорив їй, що нічого страшного отут немає. Але Усе-таки тремтіння пробігало у неї по тілу, коли вона дивилася на темні води озера, що лизали трав'янисті береги, і опасливо вдивлялася у тіні прибережних горобин. Але додому вона завжди верталася благополучно.
А днем усі її страхи пропадали. Вона навіть співала пісні, коли сиділа на сонечку за прядкою.
Якось раз ясним ранком, коли Морег безтурботно вертіла колесо своєї прядки, перед нею раптом виникло щось темне й заслонило від неї сонце. Дівчина обірвала пісню й скрикнула.
- Я не праг тебе лякати! - почувся ласкавий голос.
Морег підняла очі й побачила, що перед нею коштує парубок, високий, гарний, широкоплечий і, мабуть, дуже сабоний. Але він видався якимось дивним. Волосся й одяг у нього були темні й такі мокрі, що з них вода капала.
- Як це ти ухитрився так вимокнути? - запитала його Морег. - Адже на небі - ні хмарини!
- Так ось ішов я по берегу одного озерця, високо у горах, - недовго думаючи, відповідав парубок, - посковзнувся й упав у воду. Нічого, на сонечку я скоро обсохну.
Він сіл на землю у ніг Морег і прийнявся бовтати з нею, так так весело, що вона навіть перестала прясти. Однак, незважаючи на його люб'язне обходження, і ласкаві мовлення, і ніжні погляди, було у ньому щось дивне, і Морег це почувала, але намагалася про це не думати.
Але ось сонце опромінило голову парубка, і він запустив руки у свої мокрі кучері.
- Поклади голову до мене на коліна, - сказала Морег, - я пригладжу тобі волосся.
Парубок поклав голову на коліна Морег, і вона прийнялася обережно розчісувати гребінкою його темні кучері. Але раптом завмерла у жаху. Вона побачила, що між зубів гребінки застрягли тонкі зелені водорості й тину. Вони були їй добре знайомі - точно такі ж водорості й тину заплутувалися у мережах її батька, коли він ловив рибу у великому озері під горою. Та ось тепер вони виявилися у волоссях незнайомця. "Повно, так хіба він людей? - подумала Морег. - Ні, це страшний Водяной Кінь. Вийшов з підводного лігвища й прикинувся молодим красенем, щоб зачарувати й погубити мене".
Отут Водяной Кінь помітив жах у очах дівчини. А Морег зі страшним лементом зіштовхнула з колін темнокудрую голову, підхопилася, перекинувши прядку, і кинулася бігти. Не пам'ятаючи себе, вона бігла вниз по крутому схилу, а за нею, страшна при світлі сонця, гналася величезна тінь. Та тінь ця б - ла темніше найглибших вод великого озера.
Але Морег виявилася счастливей інших жертв Водяного Коня. Йому не вдалося наздогнати дівчину - вона встигнула добігти до струмочка, що дзюрчав біля озера. Та як тільки перестрибнула через текучу воду, небезпеку минула. З тих пір жодна людина не переступала порога білої хатини, що стояла на гірському схилі, над чаклунським озером. Не заходив у неї й сам хазяїн - Доналд Мак-Грегор. Він так налякався, коли дочка його ледве не загинула, що з того дня вже не висміював оповідання про Водяного Коня. А руїни білої хатини дотепер коштують у хащі кучерявої папороті.