Давним-давно жили-минулого у королівстві Файф старий і баба. Старий була людей смирна, лагідний, а баба - вітряна, порожня бабенка. Так що інші їхні сусіди навіть косилися на неї й говорили, начебто вона відьма. Та й сам її чоловік цього побоювався, тому що вона, як не дивно, занадилася тікати з будинку. Як тільки, бувало, надворі стане темніти, баба немов сгинет, так так за всю ніч і не повернеться додому. А ранком прийде бліда, втомлена, начебто ходила кудись далеко або на важкій роботі надривалася. Чоловік спробував було простежити, куди вона ходить і що робить, так не зміг.
Вона щораз ухитрялася вискочити за двері, коли він у іншу сторону дивився. А як вискочить, так її й сліду нема. Ніяк не міг старий за нею встежити.
Нарешті стало йому невтерпеж, і одного разу він запитав її навпростець: "Скажи, відьма ти чи ні?" А як почула відповідь, так у нього вся кров застигла. Адже дружина-те його, недовго думаючи, відповіла, що так, вона й справді відьма, і якщо він обіцяє нікому про це не говорити, вона розповість йому, де пропадала. Ну, старий обіцяв, що нікому нічого не розбовтає. Дуже вже йому хотілося довідатися, де шляється його баба.
Чекати йому довелося недовго. Через тиждень народився молодик, а всім відомо, що у молодика-те відьми саме й люблять блукати казна-де. Та ось у першу ж ніч молодика баба пропала. Повернулася вона на світанку.
Старий запитав у неї, де вона була. А баба залилася сміхом і відразу розповіла йому про усе, що з нею приключилося.
Виявляється, вона зустрілася зі своїми чотирма подругами у старої церкви, що на пустищі коштує. Там вони сіли верхи хто на лаврові гілки, хто на пучки болиголова, і ті негайно перетворилися у коней. Відьми помчалися по горах і долам швидше вітру й стали там ганятися за лисицями, пещеннями й совами. Потім переплили ріку Форт і піднялися на гору Бен-Ломонд. Там вони спішилися й прийнялися пити пиво, що варилося не у людській броварні. Пили вони це пиво з рогових чаш, теж не людьми зроблених. А потім з-під величезного замшілого каменю вискочив маленький чоловічок з малюсінькою волинкою під пахвою й прийнявся відіграти, так так весело, що навіть форелі й ті виплеснулися з озера під горою, а горностаї вибігли зі своїх норок. Звідкись злетілися ворони й чаплі, розсілися у темряві на деревах і теж стали слухати. А відьми - ті у танок пустилися й до того доплясались, що від утоми ледь могли всидіти на своїх конях, коли прийшла їм настав час вертатися. Виїхати довелося зарано, щоб потрапити додому до перших півнів.
Старий слухав бабу мовчачи, тільки головою погойдував. А коли вона скінчила розповідати, промовив:
- На що тобі потрібні всі ці танці-пляси? Сиділа б краще будинку! Удома-Те поспокойней буде.
Але ось знову настав молодик, і баба знову пропала на всю ніч. А коли ранком повернулася, розповіла чоловікові, що цього разу її подруги, - і вона з ними, - сіли у раковини й поплили у них, як у човнах, по бурхливому морю. Плили вони, поки не пристали до берегів Норвегії. Там вони сіли верхи на невидимих коней, дітищ вітру, помчалися на них по горах, і ущелинах, і льодовиках і нарешті прибутки у Лапландію. Вона була вся покрита снігом. Там ельфи, і феї, і морські діви Півночі бенкетували із чаклунами, домовиками, парфумами, і на бенкет цей з'явилися навіть самі мисливці-примари, а їх жоден смертний не бачив.
Відьми з Файфа теж бенкетували з усіма іншими. Вони їли, пили, танцювали, співали й - найголовніше - довідалися від тамтешньої нечистої сили якісь чарівні слова, або, по-іншому сказати, обмова. Варто тільки прошептати ці слова, як відразу здіймешся у повітря, а потім перед тобою відімкнуть усі замки й запори, так що куди прагнеш, туди й входь. Потім відьми з Файфа повернулися додому дуже задоволені. Старий на це тільки пробормотів:
- На що тобі потрібно шлятися у такі місця? Лежала б краще будинку, у своїй постелі, теплей було б.
Але після того як баба втретє пропала на всю ніч, її вигадки зачепили старого за живе.
Цього разу вона зустрілася з подругами у будинку однієї відьми, що жила по сусідству. Вони почули, що у карлайлского єпископа є винний льох, а у тому льосі зберігається відмінне вино. Ну, відьмам і захотілося покуштувати цього вина, і ось як вони уводити, увести до ладу нього добралися: ступить відьма на гак у каміні - той гак, на який казан вішають, коли юшку варять, - прошепче обмова, якій навчилася від ельфів у Лапландії, і... ось чудеса! Вилетить у трубу, точнісінько як дим вилітає. Ну, потім вони усе полетіли по повітрю, немов жмути хмар, і вмить домчалися до палацу єпископа у Карлайле.
Там усі замки й запори відімкнули перед ними самі собою. Відьми проникнули у винний льох, покуштували єпископського винця й до перших півнів повернулися у Файф - зовсім тверезі, статечні бабусі - хмелю у жодному оці.
Як почув про це старий, навіть зі стільця підхопився, - адже він найбільше на світі любив гарне вино, а таке йому не часто доводило пити.
- Ну, такою дружиною, як ти, пишатися можна, право слово! - закричав старий. - Скажи-но мені ця обмова, баба, і я теж туди злітаю - хочеться мені спробувати єпископського винця.
Але баба тільки головою покачала.
- Ні, немає! Не можу, - говорить. - Тобі скажи, ти іншим перекажеш, а тоді усе світло нагору тормашками полетить. Усе свою роботу покидають і полетять по миру шлятися, у чужі справи ніс сунути так до чужих ласощів підбиратися. Так що ти вуж краще сиди сумирно, старий. Вистачить із тебе того, що ти вже знаєш.
Як не уламував старий дружину, як не влещав, не захотіла вона відкрити йому свою таємницю.
Але він був старий хитрий, а вино єпископа не давало йому спокою. Та ось він ніч за ніччю став ховатися у будинку тієї баби, де його дружина з подругами своїми зустрічалася. Довго йому довелося їх вартувати, але нарешті він дочекався-таки своєї години.
Якось раз увечері всі п'ять подруг зібралися у цьому будинку. Баби тихенько бовтали, хихикали, згадували про усе, що з ними приключилося у Лапландії. Незабаром вони підбігли до каміна. Та ось - стане відьма на стілець, потім ступить на гак, чорний від сажі, промурмоче чарівні слова й... ну й чудеса! Старий ще дух перевести не встигне, а відьми вуж і сліду нема! Випурхнула у трубу. Та так усе відьми полетіли одна за іншою. "Ну, це і я можу!" - подумав старий. Ступив на гак, прошептала обмова, вилетів у трубу й понісся по повітрю слідом за п'ятьома відьмами - не дати не побрати справдешній чаклун.
Відьми, коли летять, не оглядаються, тому вони й не помітили, що старий слідом за ними несеться.
Але ось уся орава підлетіла до палацу єпископа у Карлайле й спустилася у льох. Та отут тільки відьми побачили, що старий теж прилетів сюди слідом за ними. Це їм не дуже-те сподобалося. Але робити нема чого! Довелося їм пригощатися разом.
Та ось усі вони стали пробувати вино те з однієї бочки, то з іншої. Але відьми відпивали з кожної тільки по глоточку, зайвого не пили. Уже такі вони були баби, що ніколи розуму не втрачали - пам'ятали, що раз вони повинні повернутися додому до перших півнів, виходить, треба, щоб у голові не каламутилося, і не можна напиватися до непритомності.
Але старий був не такий розумний, як вони. Він усі пив так пив єпископське винце, і, нарешті, його здолала дрімота. Він ліг на підлогу й міцно заснув.
Побачила це його баба й надумала його провчити, - іншим разом, мол, не буде соватися, куди не випливає. Та коли відьмам настала настав час убиратися геть, баба не стала будити чоловіка й полетіла з подругами.
А старий спокійно проспав у льосі до ранку. Але ось двоє єпископських слуг спустилися у льох, щоб націдити провина для свого хазяїна, і у темряві ледве не впали, наткнувшись на сплячого старого. Вони дуже здивувалися, та й не мудро - адже двері у льох була замкнена на замок, і вони її самі відімкнули.
Отут слуги виволокли старого на світло божий і прийнялися його трясти й бити, а коли нарешті розбудили, стали запитувати, як він сюди потрапив. Бідолаха до того налякався, а голова у нього так закружилася, що він тільки й зміг, що промурмотати: - Я з Файфа... на опівнічному вітрі прилетів...
Як почули слуги ці слова, закричали: "Чаклун! Чаклун!" - і потягли старого до єпископа. Та треба сказати, що у ті часи єпископи до смерті боялися чаклунів і відьом. Ну, карлайлський єпископ і наказав спалити старого живим.
Бідний старий як почув свій вирок, так від душі пошкодував, що не залишився будинку, у своїй постелі, а погнався за єпископським вином. Але жалуй не жалуй - користі мало!
Та ось слуги витяглися старого у двір, обмотали його ланцюгом і прив'язали цей ланцюг до товстого залізного стовпа. А навколо стовпа склали велике багаття й підпалили дрова.
Незабаром перший язичок полум'я пробився між полінами, і старий подумав:
"Ну, тепер мені кінець!" Адже він начисто забув, що дружина у нього - відьма.
Але коли полум'я вже прийнялося лизати старикови штани, у повітрі щось затріпотіло, зашелестіло, і раптом більший сірий птах з розпростертими
Крабоми з'явилася у небі, каменем упала у двір і села на плече до старого. У дзьобі сірий птах тримав червоний нічний ковпачок. Та ось надягла вона ковпачок старому на голову, щось люто каркнула й полетіла. А старому її каркання здалося краше самої прекрасної пісні. Адже це не простий птах каркнув, це його дружина обмова йому шепнула.
Як почув він її шепіт, підстрибнув від радості й голосно викрикнув чарівні слова. Отут ланцюги з нього звалилися, і він здійнявся у повітря. Люди, що зібралися на площі, прямо оніміли від подиву. А старий і не подумав попрощатися з жителями Карлайла - він летів усе вище й вище, прямісінько у королівство Файф, і незабаром прилетів додому цілий і непошкоджений. Та він уже більше ніколи не намагався випитувати дружинии таємниці. Дав їй спокій, - нехай, мол, робить, що прагне.