Ейн Ог Маккримонс сидів на пагорбі біля свого будинку у Борререге, що на заході острова Скай. Сидів, сидів так так важко зітхнув, що трава полягла у його ніг. Уже призначили день, коли у замку Данвеган відбудеться змагання волинщиков, де виберуть кращого із кращих, щоб оголосити його наследним волинщиком Маклеода з роду Маклеод.
Ейн теж відіграв на волинці, так тільки не дуже добре, і навіть мріяти не міг, щоб брати участь у змаганні. Тому-Те він і зітхнув. Його подих почула фея й пошкодувала Ейна Ог Маккримонса.
Вона підлетіла до нього й запитала, тому він так сумний. А коли він розповів тому, вона мовила:
- Я чула, як ти відіграєш, і знаходжу, що зовсім непогано. До того ж ти гарний і подобаєшся мені. Я прагну тобі допомогти.
Ейн прекрасно знав, що феям нічого не варто перетворити прозору воду джерела у краще вино, або виткати з павутини пухнатий шотландський плед, або змусити просту очеретяну сопілочку виконати ніжну колискову.
Словом, Ейн зрозумів, що настала вирішальна хвилина у його житті.
Він з почуттям подякував феї; залишалося тільки чекати, що далі буде. Фея простягнула йому срібну сопілочку із круглими дірками для пальців.
- Ось, побери, — сказала вона Ейну. - Встав її у свою волинку, і, варто тобі доторкнутися до неї пальцями, вона слухняно виконає сладчайшую музику. Та твоїм синам вона буде коритися, як тобі, і синам твоїх синів, і їх синам, і так усім продовжувачам роду Маккримонсов. Тільки помни: до цієї срібної сопілочки ви повинні ставитися дбайливо й з любов'ю, тому що вона не проста, а чарівна. Якщо трапиться, що хто-небудь із Маккримонсов скривдить або образить її чим-небудь, ваш рід назавжди втратить свій музичний дарунок.
Ейн Ог побрав чарівну сопілочку й поспішив у Данвеган.
Там уже зібралися всі знамениті волинщики гірської Шотландії. Вони один за іншим виконували на своїх волинках ті ж мелодії, що відіграли їхні батьки й діди. Та кожний новий волинщик, видалося, відіграє ще з більшою майстерністю, чому попередній.
Коли підійшла черга Ейна Ога, він вставив чарівну сопілочку у свою волинку й заграв.
Усе слухали затаївши подих. Ніколи ще їм не доводилося слухати такого волинщика.
Та волинка була чарівна, і музика лилася чарівна.
Сумнівів не залишалося — ось хто гідний бути наследним волинщиком Маклеода з роду Маклеод.
Так усе розв'язали, і всі так і вийшло.
Судді всі, як один, заявили, що ще ніколи не траплялося їм слухати такого чарівного музиканта.
З того дня Маккримонси з острова Скай, покоління за поколінням, залишалися знаменитими волинщиками й композиторами. Вони заснували у рідному Борререге школу волинщиков, у яку стікалися учні із усіх кінців Шотландії й Ірландії.
Курс навчання у цій школі був не маленький: сім років, щоб стати просто волинщиком. Прослить же гарним волинщиком міг тільки той, у кого у роді вже змінилося сім поколінь волинщиков.
Пройшли століття, а Маккримонси так і залишалися волинщиками у Маклеодов, поки не настав день, який виявився фатальним у їхній славній історії.
Глава роду Маклеод вертався із сусіднього острова Расей додому. Місце волинщика було на носі його галери, і займав його один з Маккримонсов.
День видався вітряний, і на морі була сабона хитавиця. Легке судно так і шпурляло нагору й униз, нагору й униз на спінених хвилях.
- Зіграй нам, Маккримонс, щоб підняти наш дух, — попросив Маклеод.
Маккримонс доторкнувся пальцями до срібної сопілочки. Однак сабона хитавиця заважала йому відіграти, пальці раз у раз зсковзували, коли галеру кидало туди й сюди.
Бура розігралася нежартівлива. хвиля, що накотила, обдала Маккримонса від голови до ніг, бризи затуманили йому ока, і він мимоволі побрав кілька фальшивих нот.
Ще жоден волинщик з роду Маккримонсов не брав фальшивих нот на чарівній волинці!
Та ось цей нещасний кинув у серцях свою волинку, забувши зовсім про наказ доброї феї, що подарувала срібну сопілочку Ейн Огу, хоча батько не раз розповідав йому цю історію.
- Ах ця жалюгідна дудка! - викликнув він у злу хвилину. - Хіба можна вичавити з неї хоч одну правабону ноту!
Не встигнув він сказати це, як уже пошкодував про свої слова. Про себе-те він знав, що вони несправедливі.
Так було пізно.
Срібна сопілочка вислизнула з його рук і впала за борт у бурхливе зелене море.
Чарівні чари розпалися.
Ні сам Маккримонс, ні його син, ні син його сина не могли вже більше так добре відіграти на волинці. Та слава знаменитої школи Маккримонсов незабаром згасла, а сама школа занепала.