У Шотландії Спрадавна існувало повір'я: якщо дитина вип'є молока із черепа чорного ворона, то з роками відкриється у ньому яка-небудь чудесна здатність.
Давним-давно у Кинтайре, що на заході Шотландії, жив один князь, і захотілося йому перевірити, чи так це. Народився у нього син, назвали його Шамус; а коли хлопчик підріс, дали йому молока у круглому, тендітному черепі ворона. Довгий час ніхто не зауважував у князівському синові нічого чудесного. Він відіграв і поводився, як усі діти, і був, як вони, часом нестерпним, але частіше дуже гарним хлопчиком.
Але ось одного разу побачив батько, що сидить Шамус під яблунею, підняв нагору голову й вимовляє якісь дивні слова, не схожі на людські. Підійшов князь ближче, колихнулися гілки, шурхнули листи, і спорхнули з дерева десятка два перелякані птахів.
- Батько, навіщо ти злякав пташок? - сказав Шамус.- Вони розповідали мені
Про теплі країни, птаха по осені туди летять. Там цілий рік світить яскраве сонце й хлюпає ласкаве море. Не те що у нас.
- Як це може бути, син мій? - запитав князь.- Адже птаха не знають нашої мови.
- А я Усе-таки їх розумію, - відповів Шамус.- Говорю з ними однаково що з тобою.
Дуже здивувався князь, але згадав старе повір'я - виходить, воно не вигадка, знайшов Усе-таки його син чудесний дарунок.
Ішли роки. Шамус виріс, але не забув пташину мову. Він часто розмовляв із дрібними пташинками, що літали над замком, і вони розповідали йому про усе, що робиться у сусідів. А морські
Птаха приносили вести про заморські країни, про кораблі, які плавають далеко у океані. Багато чого довідався Шамус від птахів, він ріс розумним, сабоним і хоробрим, і весь народ не сумнівався, що він буде добре княжити, коли прийде час.
Так би воно й трапилося, якби не обрушився на Шамуса несподівано гнів старого князя, його батька. Обідають вони раз у парадній кімнаті, і Шамус, за звичаєм, прислужує батькові.
Раптом глянув князь у вікно на дах вежі, де щороку гніздилися сотні птахів, і говорить:
- Скажи мені, син мій, про що кричать птаха? Ніколи ще вони не галасували так голосно.
- Якщо я скажу, боюся, ти розсердишся на мене, - відповів Шамус, вилучивши ока.
Відповідь сина розохотила цікавість князя. Йому будь-що-будь захотілося довідатися, що таке трапилося із птахами. Та зрештою Шамус здався:
- Птаха говорять, прийде день, і усе переміниться. Ти будеш прислужувати мені за цим столом. Ось тому вони так розшумілися.
Почув ці слова старий князь і сабоно розгнівався.
- Ах ти невдячний! - викликнув він, кинувши про підлогу кубок з медом.-
Ти, вірно, задумав проти батька недобре! Піди попрощайся з людьми, і щоб духу твого тут більше не було!
Дарма переконував Шамус батька, що немає у нього у помислах нічого худого. Не став слухати його старий князь.
Робити нема чого, попрощався Шамус зі своїм народом і покинув будинок, у якому народився. Пішов він з Кинтайра жебраком, у одному платті.
Прийшов на берег моря й думає: " Сяду-но я на корабель і попливу у теплі країни, про яких мені говорили птаха. Там завжди світить яскраве сонце, а море синє, синє".
Довго плив Шамус по морю, те бурхливому, те спокійному, і приплив нарешті у Францію. Зійшов на чужий берег і відправився пішки на пошуки пригод.
Ішов він, ішов і прийшов у великий парк. На зелених галявинах білі квіти весело качають голівками, за високими деревами горять у небі золоті покрівлі веж і гостроверхих дахів. Догадався Шамус, що це королівський замок.
Підійшов до воріт, чує стукіт сокир. Глянув - це дроворуби валять вікові дуби, що ростуть у стін замка. Увійшов Шамус у ворота й зупинився у здивуванні: небо над замком чорно від безлічі птахів.
Носяться над головою хмари горобців і верещать так голосно – оглухнути можна. Затис Шамус вуха, а отут назустріч йому слуга вийшов і говорить:
- Не намагайся, чужоземець, урятувати слух від цього шуму. Не тільки під відкритим небом, але й у самому замку нікуди від нього подіятися. Наш король розуму не прикладе, як позбутися такої напасті.
Зміркував отут Шамус, що, мабуть, він один із усіх людей може допомогти нещасному королеві. Та попросив слугу провести його у королівські Спокої. Повів його слуга по довгих переходах замка, бачить Шамус, сотні воробьишек б'ються крабоми про прекрасні панелі, а у парадних залах таке дзвоніння, що бедняжки фрейліни кричать щосили, надривають свої ніжні горлечка, інакше й не поговориш. Увійшли у трапезну - усі столи й стільці горобцями обліплені. Та ось нарешті прийшли у маленький покойчик, де бідний король знемагав на самоті. Усі вікна замкнені міцно-преміцно, у дверей коштує вартовий солдат. Але один горобець, розумніше інших, Усе-таки приловчився проникнути у цей непроникний спокій. Він сидів на підлокітнику крісла, і король дивився на нього з невимовною тугою.
Побачив король Шамуса й запитав, навіщо подарував чужоземець у його нещасне королівство.
- Дозвольте мені, Ваша Величність, - відповів Шамус, - позбавити вас від цього нещастя. Я один із усіх людей на землі можу вам допомогти. Особа короля миттєво прояснилася.
- Якщо ти врятуєш нас, чужоземець, - сказав він, - я нагороджу тебе по-корольовськи. Але поясни спочатку, чому тільки ти один можеш урятувати нас. Та Шамус повідав королеві, яким чудесним дарунком він має.
- Я певен, Ваша Величність, птахи неспроста розкричалися. Та зараз довідаюся, у чому справа.
Він подивився на воробушка, що сидить на королівському підлокітнику, і з вуст його полилися якісь дивні звуки. Вислухав його воробушек, спурхнув із крісла й, сівши йому на руку, почав схвабоовано цвірінчати. Шамус слухав і згідно кивав головою. Такого чуда король отродясь не бачив.
- Ну ось, Ваша Величність, - нарешті повернувся до короля Шамус, - справа простіше простого. Ви віддали веління зрубати усе дерева у королівському парку, а у їхніх кронах птаха вили гнізда споконвіку. Їм тепер ніде виводити пташенят. Ось вони й підняли шум. Накажіть дроворубам не торкати дерева, і птахи зараз же вгомоняться.
Почув король ці слова, підхопився із крісла, розгорнув навстіж дверей і велить віддати наказ дроворубам не рубати більше дерев у його королівському парку. Негайно вийшли із замка шестеро солдатів і затрубили у срібні труби. Зібрався перед замком народ, і глашатай зачитав королівський указ: жодне дерево, жоден кущ, ні гілка, ні листик не повинні бути зрубані, зламані або зірвані у королівських лісах.
Як тільки змовк стукіт останньої сокири, незліченні зграї горобців випурхнули із усіх залів, покоїв, переходів і завулків королівського замка й полетіли над золотими покрівлями до своїх рідних дерев - скоріше гнізда вити. Та з того дня жоден горобець, навіть самий маленький, не тривожив більше короля до самої його смерті.
Вірний обіцянці, король щедро нагородив Шамуса, подарував йому корабель, багато золота й усяких коштовностей.
Та поплив Шамус далі по морях-океанам. Відвідав країни, де золото лежить прямо на землі, побував на островах, куди уводити, увести до ладу нього не приставав жоден корабель. Та з кожним роком ставав Шамус мудріше й багатше. Але де б він не був, він завжди пам'ятав суворі скелі й холодне море далекого Кинтайра. Так проплавав він десять років, і не стало у нього сил виносити довше розлуку з рідною землею. Повернув Шамус корабель на північ. чи Довго, коротко плив, ось уже й знайомий протока. Коштують люди на березі й дивують на чудесний корабель із золоченим носом, що пристав до їхньої землі. Кличуть старого князя. Вийшов князь на берег, запрошує чужоземця до себе у замок. Не визнав у ньому рідного сина й виявив йому почесті, як знатному вельможі.
Увечері влаштували у замку бенкет. Був у ті дні у шотландців звичай - важливому гостеві прислужував за столом сам князь. Посадили Шамуса на почесне місце, поклонився йому князь і підніс золотий кубок.
- Батько, невже ти зовсім забув мене! - викликнув Шаму.- Я твій син,
Багато років тому вигнав ти мене з будинку. Але ж птаха були правий. Сьогодні ти прислужуєш мені за цим столом. Я з радістю прийму із твоїх рук кубок, поверни тільки мені свою любов. Обійми мене, батько, і знай - ніколи не замишляв я проти тебе нічого дурного.
Почув ці слова старий князь, полилися з його очей сльози, обійняв він Шамуса й став знову вітати його - цього разу як улюбленого сина. Та у всьому народі була велика радість.