Прекрасна Дженет жила у замку свого батька, славного графа Марча. Разом з іншими дівчатами вона проводила дні у високій вежі замка — вони там шили й вишивали шовкові одіяння. Тільки Дженет не дуже уважно стежила, щоб шов у неї виходив прямій і рівний. Вона більше любила дивитися у віконце.
А за вікном виднілися дерева Картехогского лісу, куди дівчатам із замка ходити суворо-пресуворо заборонялося. У цьому лісі, як говорили, полювали лицарі королеви ельфів, і горі тій дівчині, яка пішла б туди гуляти й зустріла одного з них!
Але Дженет не прагла цього слухати. Та одного чудового дня шиття було відкинуто убік, голка опинилася на підлозі, а сама дівчина у зеленому лісі.
Гуляючи по лісу, Дженет побачила на галявині білого коня, прив'язаного до дерева. Кінь був Біліше молока, а збруя на ньому блискала чистим золотом. Дженет пішла далі й прийшла до галявини, посипаної трояндами. Не встигнула вона зірвати одна квітка, як раптом перед нею немов з-під землі виріс юнак.
- Навіщо ти зірвала білу троянду, прекрасна Дженет? - запитав він. - Хто тобі дозволив? Та як ти посміла прийти у Картехогський ліс без мого дозволу?
- Де прагну, там і рву квіти! - відповіла Дженет. - А просити у тебе дозволу й не подумаю.
Почувши таку зухвалу відповідь, юнак розсміявся, тому всі сім дзвіночків на його поясі весело задзвеніли. Потім зірвав червону троянду й, простягнувши її Дженет, сказав:
- Не гнівайся, я пожартував. Для такої гарної дівчини я б не пошкодував навіть усіх троянд Картехогского лісу!
Увесь день Дженет і Там Лин (так кликали юнака) гуляли по лісу й танцювали на галявинах під чарівну музику й ніжний спів.
Але ось Дженет помітила, що сонце хилиться до заходу, і зрозуміла, що пора додому, якщо вона прагне потрапити у замок до того, як батько помітить її відсутність.
Бідна Дженет так поспішала, що майже всю дорогу бігла й дуже утомилася. Коли вона, бліда й втомлена, увійшла у більші ворота замка, придворні дами, що відіграли у дворі перед замком у м'яч, запитали її:
- Що таке побачила ти у лісі, прекрасна Дженет, тому так утомилася й сполотніла?
Але Дженет їм нічого не відповіла.
На інший день придворні дами відіграли у великому залі у шахи, а дівчини знову сиділи у вежі й шили. Але Дженет залишилася одна. Вона дивилася у віконце й думала: добре б зараз гуляти у лісі з молодим рьщарем, танцювати під чарівну музику й слухати ніжний спів…
Задумавшись, вона не помітила, як до неї підійшов старий лорд, друг її батька, славного графа Марча.
- Тому ти сумуєш, прекрасна Дженет? - запитав він. - Здається мені, ти вчора побувала у зеленій країні ельфів. Якщо тільки наш граф довідається про це, нам усім не минути лиха.
- Ах, дайте мені спокій! - розсердилася Дженет.
У відповіді її звучала зухвалість, а серцем вона почувала, що старий лорд правий: Там Лин був не простий смертний, а лицар королеви ельфів. Та горі тій дівчині, що полюбить лицаря із чарівної країни ельфів. Так говорили усе.
Але Дженет не прагла цього слухати. Та одного чудового дня знову втекла у ліс. Довго вона блукала серед дерев, але ні білого коня, ні його молодого хазяїна так і не зустріла. Вона прагла йти вуж додому й зірвала зелену гілку — щоб віднести її із собою на пам'ять, — як раптом перед нею немов з-під землі виріс Там Лин.
- Скажи мені, скажи скоріше, Там Лин, хто ти? - запитала Дженет.
- Я страж цього лісу! - відповів юнак.
- Виходить, ти й справді лицар королеви ельфів? - сумно сказала Дженет.
- Так мене називають, — відповів Там Лин, — але я народився й виріс серед людей. Мене виховував мій дідусь граф Роксбургський, тому що батьки мої вмерли, коли я був ще дитиною. З тих пір я жив у його замку. Одного разу під час полювання ось у цьому самому лісі з півночі налетів страшний вітер. Граф Роксбургський зі своєю свитою поскакав додому, а мене здолав якийсь дивний сон, і я впав з коня. Прокинувся я вже у країні ельфів — це їх королева навмисно наслала на нас злий північний вітер, щоб віднести мене до зелених пагорбів, у Країну Вічної Юності.
Згадавши про зелені пагорби, Там Лин замовк, вилучив голову й про щось задумався. Потім знову заговорив зі смутком:
- Та с тих пір на мені заклинання королеви ельфів: днем я повинен сторожити Картехогський ліс, а вночі вертатися у країну ельфів. Там завжди весело й тепло. Я там у великій пошані. Але якби ти знала, Дженет, як мені хочеться зруйнувати чарівні чари й повернутися до людей!
- Я допоможу тобі! - викликнула Дженет, але відразу додала тихо: — Якщо ти прагнеш.
Там Лин ніжно побрав її руку у свої й ось що сказав:
- Є тільки одна ніч у році, коли можна зруйнувати злі чари королеви ельфів, — це ніч на перше листопада, у переддень свята всіх святих. На цю ніч усі ельфи і їх королеви залишають свої зелені пагорби. Та я їду з ними. Сьогодні саме така ніч. Але звільнити мене нелегко. чи Наважишся ти на це, мила Дженет?
У відповідь Дженет лише запитала, що вона повинна зробити. Та Там Лин сказав:
- Коли проб'є північ, чекай мене у перехрестя чотирьох доріг. Спочатку ти побачиш лицарів королеви ельфів на вороних конях. Пропусти їх і не сходь із місця. Потім проскакають вершники на буланих конях. Ти пропусти їх. Та нарешті з'являться вершники на білих конях. Я буду серед них. Щоб ти довідалася мене, я зніму з однієї руки рукавичку. Ти підійди до мого коня, побери його за золоту вуздечку й вирви привід з моїх рук. Як тільки ти віднімеш у мене привід, я впаду з коня, і королева ельфів викликне: «Вірного Там Ліна викрали!» Отоді буде саме важке. Ти повинна обійняти мене міцно й не відпускати, що б із мною не робили, у кого б мене не перетворювали. Тільки так можна зняти з мене заклинання й перемогти королеву ельфів.
Страшно було бідної Дженет залишатися однією ніччю у лісі. Але вона пам'ятала, що сказав їй Там Лин, і виконала всі, як він просив. Вона схопила його білого коня за золоту вуздечку й вирвала привід з його рук, і, коли він упав на землю, вона обійняла його міцно-міцно.
- Вірного Там Ліна викрали! - викликнула королева ельфів.
Але Дженет не злякалася й тільки ще міцніше обійняла його. Тоді королева, прошептавши заклинання, перетворила Там Ліна у зелену ящірку. Дженет пригорнула ящірку до серця, але отут ящірка перетворилася у холодну змію, яка оповилася навколо її шиї. Дженет змело схопила змію, тоді змія обернулася у брусок розпеченого заліза. З очей у Дженет полилися сльози, їй було так боляче, але Там Ліна вона однаково з рук не випустила.
Та королева ельфів тоді зрозуміла, що Там Лин загублений для неї назавжди. Вона повернула йому його колишній вигляд і сказала:
- Вибачай, Там Лин! Вибачай! Кращого лицаря втратила країна ельфів. Якби знала я вчора те, що довідалася сьогодні, я б перетворила твоє ніжне серце у камінь!
Та із цими словами королева ельфів зникла у зеленому лісі. А прекрасна Дженет побрала Там Ліна за руку й відвела у замок свого батька, славного графа Марча.