У диких заростях Беншира жив велетень. Він був злий і жорстокий велетень і дуже погано звертався зі своєю дружиною — велеткою Кленшид.
Тільки подумайте: він щоночі бив-бив її чому потрапило. Те вона печеру не так вимила, то обід не так приготувала, а то просто у нього руки чесалися, і він не міг заснути, поки не поколобродить її.
Та щоночі над лісами й пагорбами Беншира розносилися крики бідної велетки. Гірше всіх доводилося Джеймсові Грею, ферма якого стояла неподалік від тих місць.
Одну ніч за іншою ні він, ні вся його сім'я очей не могли зімкнути, і тому вдень замість роботи Джеймс Грей клював носом у поле, його дружина — на кухні, а їх діти — над уроками. Усі справи стояли, і фермі загрожувало руйнування.
Та ось одного разу, коли Джеймс Грей лагодив огорожу на границі своєї землі — хоча ока у нього, чесно говорячи, зовсім сліпалися, — він раптом почув голосні гуркоти грому. Чудо, та й годі! Та небо ясне, ні хмарини, і сонце світить, звідки ж грім гримить?
А це, виявляється, велетка Кленшид вийшла пошукати чого-небудь на обід своєму чоловікові.
- Ось удача! - зрадів Джеймс Грей. - Давно я чекав цієї зустрічі.
Та він закричав що було сечі, підкликаючи Кленшид, голова якої виднілася десь високо над деревами близького лісу.
Велетка відразу направилася до нього, розсовуючи у сторони височенні дерева, немов те були жалюгідні кустики ожини.
- Добрий день, людина! - прогримів її голос. - Що тобі від мене треба?
- Прагну поскаржитися! - крикнув Джеймс. - Через тебе ні я, ні моя сім'я не знаємо ні сну, ні спокою!
Кленшид відповіла, що дуже шкодує, і запитала, чому вона потривожила їх.
- Ти такий шум піднімаєш щоночі, — сказав Джеймс, — що зовсім не даєш нам спати. Невже не можна хоч нічку одну не волати й не репетувати? У вухах такий дзенькіт коштує, немов тисяча злих парфумів оголошує повітря своїми лементами. Так тривати не може!
Але Кленшид пояснила йому, чому вона кричить і волає щоночі, і Джеймсові навіть шкода її стало.
- Жахлива людина мій чоловік, — зітхнула велетка. - Я б так прагла від нього позбутися.
- Ви праві, пані, — з радістю підхопив він, — Добре б вам від нього позбутися. Нам би всім тоді спокойней стало.
Слово за слово, і велетка з фермером розсталися добрими друзями.
У цю же ніч, як тільки виплив повний місяць, Кленшид прийшла на ферму. Вона постукала легенько у двері, від чого весь будинок так і затрясся. Джеймс Грей відразу догадався, що за нічний гість подарував до нього.
- Що тобі? - запитав він, відчиняючи двері. - На жаль, у будинок я тебе не можу запросити: ти у ньому не помістишся.
- Та не треба, — сказала велетка. - Підемо, допоможи мені вбити мого чоловіка! Я чула, ти гарний стрілець. А якщо ти вб'єш його, він уже не зможе мене бити й ви тоді будете спати спокійно.
- Смішна ти жінка, — сказав Джеймс Грей. - Як же я вб'ю його? Це однаково що сказати мурасі: убий слона!
- Ах, ти нічого не знаєш, — сказала велетка. - У мого чоловіка над серцем є родимка. Якщо потрапити у неї, він відразу вмре.
Джеймс Грей погодився. На його місці й ви б погодилися: подумати тільки, скільки ночей не спав він з вини цього самого велетня!
Та ось, прихопивши лук і стріли й сівба верхи на плечі велетки Кленшид, Джеймс Грей відправився до печери велетня.
А велетень уже зустрічав їх, чекаючи у входу у печеру й потрясаючи у повітрі кулачищами.
Грей дістав стрілу, вклав її у лук, натягнув тятиву міцніше, прицілився — що ж, це було не так вуж важко зробити, тому що родимка над серцем велетня була розміром, напевно, із шотландську шапочку, — і вистрілив.
Велетень охнув і розчинився у повітрі.
Отут Кленшид з радощів пустилася у танок і так притупувала й кружлялася, що Джеймс Грей заблагав, щоб вона перестала: не дуже-те зручно сидіти на плечах танцюючої велетки.
Кленшид вилучила Джеймса на землю й мовила:
- Ти зробив мені велику послугу, Джеймс Грей! Відтепер можеш розташовувати мною й моїм часом як тобі заманеться. Скажи скоріше: що я можу для тебе зробити?
Але Джеймсові найменше хотілося у ту хвилину користуватися послугами велетки. Єдине, про що мріяв він, — це гарненько виспаться! Та, бажаючи скоріше відскіпатися від послужливої велетки, він сказав, показуючи на череду оленів, що пробігали у цей час по лісу:
- Бачиш, це мої коні вирвалися зі стайні. Збери їх і зажени назад у стійла!
Довірлива й не дуже-те розумна Кленшид кинулася виконувати його завдання, а Джеймс Грей повернувся додому й ліг спати.
Але не встигнув він і голову покласти на подушку, як — тук! тук! тук! - будинок його так і затрясся від знайомого стукоту.
- Я загнала твоїх коней у стійла, — сказала вона. - Хоча це було не так-те легко: коні виявилися жахливо неслухняні. Ну, а тепер що?..
Але ми не знаємо, ні що відповів їй Джеймс Грей, ні коли нарешті цьому бідоласі вдалося хоч одну ніч проспати спокійно!