Прийшов час, і Фін розв'язав побрати собі дружину. Багато прекрасних дівчат з радістю погодилися б стати дружиною Фіна Мак Хумала, але він праг вибрати ту, яка славилася б не тільки красою, але й кмітливістю й мудрістю. Щоб перевірити розум майбутньої дружини, Фін придумав шість питань і, коли йшов до неї у гості, задавав їх. Та, яка відповість на всі шість питань, і буде його дружиною, оголосив він.
Отож, у славного воїна Уллина була дочка, кликали її Грейн, і красою своєї вона славилася на всю округу. Струнка, темноволоса, з живими прекрасними очима. Саме вона знайшла відповіді на всі шість питань, коли Фін прийшов у гості до її батька.
- Чого більше, ніж травинок на землі? - запитав її Фін.
- Крапля роси, - відповіла Грейн, - адже на кожній травинці не одна, а багато росинок.
- А що Біліше снігу? - запитав Фін.
- Істина, - відповіла Грейн.
- А що чернее воронова крила? - запитав він.
- Смерть, - відповідала вона.
- А що червоніше крові?
- Особа гідної людини, коли йому нема чим почастувати нежданого гостя.
- А що гостріше меча?
- Докір ворога у боягузтві.
- А що швидше вітру?
- Думки жінки, що летять від одного чоловіка до іншого. Так відповідала Грейн, ні секунди не замислюючись. Та Фін взялее обидві руки у свої й сказав:
- Воістину, Грзйн, краса твоя засліплює, а розум простромлює серце. Ніхто не зрівняється з тобою. Ти згодна стати моєю дружиною?
- Стати дружиною Фіна Мак Хумала для мене честь, - відповіла вона.
Та у великому залі уллинского вдома стали готовити пишне весілля. Усі десять тисяч героїв славного Воїнств Фьанов прийшли, щоб повеселитися на весіллі їх славного проводиря. Крокви вдома тремтіли від розкатів їх громового сміху, стіни трясли від дзенькоту їх кубків. Бенкет тривав сім днів. Серед дев'яти тисяч воїнів був Дирмед, племінник Фіна. Після самого Фіна і його сина Осгара Дирмед був третім у могутньому воїнствах фьанов. Але красою світловолосий герой перевершував усіх. На лівій щоці його, у ока, була рідна пляма, яку він завжди прикривав пасмом волось. Те була не проста рідна пляма, а мітка любові. Коштувало жінці кинути оком на цю мітку, і відразу у її серце запалювалася любов до Дирмеду. Отож, у самий розпал бенкету дві білі гончих нареченої Грейн, що лежали у її крісла, зчепилися через кістку, яка впала під стіл. Першим підхопився Дирмед, щоб розняти їх. Дрібниця, і однак із цієї дрібниці почалися всі його нещастя у той день. А всі тому, що, коли він опустився на коліна, щоб розняти собак, пасмо волось, що закривала мітку любові, упала, і Грейн побачила її, а побачивши, відразу воспилала любов'ю до Дирмеду.
"Фін, відважний проводир Воїнств Фьанов, виявив мені велику честь, запропонувавши стати його дружиною. Але Дирмед найкрасивіший юнак, якого я бачила, і у очах його горить сама молодість. Ні, я люблю Дирмеда", - сказала вона сама собі.
Та пізніше, коли Фін обважнів від випитого вина й задрімав, схиливши голову на груди, Грейн нахилилася до Дирмеду й зізналася йому у любові.
- Утечемо звідси разом! - попросила вона Дирмеда.- Відвези мене прямо зараз, і ми сховаємося так, що Фін нас ніколи не знайде. Краса Грейн виявилася не слабкіше мітки любові на щоці Дирмеда, і вона скорила його серце. Її слова викликали у нього сабона спокуса, він готовий був відвезти Грейн, але хіба міг він зрадити свого друга й проводиря фьанов, якому заприсягся у вічній вірності?
- Невже ти прагнеш, щоб мене назвали самим безчесним серед фьанов? - запитав він Грейн.
- А я накладаю на тебе гисан, і відтепер ти не можеш із мною розстатися, - відповіла вона.
Почувши це, Дирмед важко зітхнув, тому що у тедалекие-далекі часи існував закон - якщо жінка накладає на чоловіка гисан, тобто обітниця слухняності, він повинен виконувати всі її бажання. Дирмед задумався, як би йому, не кривдячи Грейн, Усе-таки не порушити слова вірності Фінові, і сказав:
- ПРО, любов моя, Грейн, важка ноша, яку ти прагнеш покласти на мене. Але я виконаю твоє бажання й відвезу тебе звідси. Тільки при умовах, які сам призначу. Я відвезу тебе не з будинку й не знадвору. Ти ж з'явишся до мене не верхи на коні й не пішки. Якщо тобі вдасться виконати ці умови, ми виїдемо.
Із цими словами Дирмед устав через стіл і пішов з пиршественного залу будинку Уллина у сусідній будинок, де й залишився на ніч.
А ранком Грейн з'явилася до нього із двома більшими гончими й сказала:
- Підемо, Дирмед. Бачиш, я виконала всі твої умови. Дирмед вийшов до неї й переконався, як спритно вона виполнилаих: вона з'явилася до нього не верхи на коні й не пішки, а верхи на козлу. Та зупинилася не на вулиці й не у будинку, а на порозі.
- Воістину Фін був прав, знайшовши тебе самої кмітливої й самої прекрасної з жінок! - викликнув Дирмед. - Що ж, нам настав час їхати. Та Усе-таки тривога не залишає мене. Боюся, куди б ми не виїхали, Фін усюди нас знайде. Знаєш, чому? Тому що варто йому прикласти вказівний палець лівої руки до зуба мудрості, і йому відразу стане відомо, де ми. Та
Тоді лють обуяет його, він не заспокоїться, поки не помститься нам.
Грейн злізла з козла, і у супроводі білих гончих вони поспішили піти й не давали відпочинок ногам, поки не перетнули безліч зелених пагорбів і долин, що лежали між будинком Уллина й гостинними лісами Кинтейла на півострові Кинтайр. Однак, хоча летіли вони, як птаха, погоня виявилася проворнішей. Як тільки Фінові стало відомо, що Дирмед утік з його нареченою, він доторкнувся пальцем до заповітного зуба й відразу довідався, що втікачі укрилися у Кинтейлском лісу. Тоді він разом з усім Воїнствами Фьанов покинув будинок Уллина й відправився туди, а гнів і лють підганяли їх.
- Ось ніколи не думав, що Дирмед - радість серця мого - так низько, віроломно обдурить мене, - говорив Фін, і товсті вени здувалися на його шиї від гніву.
Фьани дуже швидко досяглися вершини найвищого пагорба, з якого неохватні ліси Кинтейла були видні як на долоні. Отут Фін отстегнул свій мисливський ріг і голосно затрубив. Трубні звуки рознеслися по всьому півострову з півдня на північ і із заходу на схід. А треба вам сказати, що серед Воїнств Фьанов було правило, коли звучить фогхед, тобто мисливський заклик Фіна, кожний повинен на нього відповісти. Почувши фогхед, Дирмед зрозумів, що повинен підкоритися непорушному закону фьанов.
- Нічого не поробиш, любов моя, - сказав він Грейн.- Борг велить мені відповісти на фогхед. Я повинен стати перед Фіном.
Побачивши, що Дирмед зібрався йти, Грейн сказала:
- Я йду з тобою, улюблений. Та якщо Фін готовить тобі смерть, я зустріну її разом з тобою.
Та вони піднялися на вершину пагорба й зустрілися там з Фіном, з його синами Осгаром і Осианом і з іншими героями Воїнств. Коли Фін побачив Дирмеда й Грейн, рука про руку, що наближалися до нього, гнів ледве зм'якшився у його серце.
"Дирмед ще так молодий, рано йому вмирати", - подумав він. Але отут він згадав, що племінник обдурив його, і лють із новою силою охопила його. " Ні, він повинен умерти", - розв'язав Фін.
Але він здригнувся від думки, що Дирмед упаде від його руки, і придумав інший план, як помститися Дирмеду.
У Кинтейлском лісу жила баба по імені Мейла Лли, що означає "Сива Брова". Вона тримала череду свиней, ватажком у них був лютий кабан, прямо дикий вепр. Уже багато героїв полювали на нього, але жоден не повернувся назад живим. Цей вепр умів нападати й захищатися. Ось Фінові й прийшло на розум послати Дирмеда полювати на кабана. Так племінник його буде приречений на смерть, а сам він буде відомщений, розв'язав Фін.
Він зустрів Дирмеда й наказав йому піти у ліс і вбити кабана. Розуміючи, що його чекає неминуча загибель, Дирмед попрощався з Осгаром і Осианом, своїми двоюрідними братами й друзями молодості, і з тяжким серцем покинув фьанов. Останньої, з ким він перед розставанням обмінявся словом, була прекрасна кохана Грейн. Підхопивши спис, Дирмед спустився з пагорба й зник у хащі лісу.
Пройшло скільки-те часу, і всі, що очікували на вершині пагорба зрозуміли, що Дирмед уже зустрівся з кабаном - до них донеслися звуки битви. Вони чули, як тріскотять і ламаються галузі у лісі, як голосно сопе й хрипить розлютований звір.
Потім раптом настала тиша, а слідом за нею пролунав торжествуючий лемент людини. Дирмед убив вепра.
Фін із синами відразу кинулися у ліс. Там вони побачили Дирмеда, цілого й непошкодженого. Він відпочивав після битви, сидячи поруч із бездиханним кабаном, у якого із сотні копьеносних ран текла чорна кров.
- Не даремно називають тебе Дирмед Надійний Щит, - сказав Фін своєму племінникові. Однак за цією похвалою крилося глухе роздратування, що план його не вдався.
На спині у кабана була отрутна щетина. Досить наколотися хоча б на один волосок - і людей мертвий. Фін це знав і тому сказав:
- А тепер виміряй-но свій видобуток, племінник. Пройдися по його хребту й скажи нам, скільки футів від зашийка до хвоста.
Не чуючи лиха, Дирмед пройшовся босоніж по спині кабана, щоб виміряти його, як наказав Фін. Та ось удача! Жоден отрутний волосок не встромився йому у ступню.
- Рівне шістнадцять футів, - оголосив Дирмед.
- Виміряй ще раз, - наказав Фін, - може, ти помилився. Та Дирмед у другий раз пройшовся по широкій спині кабана.
Але на півдорозі отрутне волосся впилося йому у родимку на правій п'яті. Та відразу смертельна отрута проникнула у його тіло, і Дирмед намертво впав на землю. Каяття совісті раптом прокинулися у Фінові, і він викликнув:
- Про Дирмед! Скажи, що може зцілити тебе?
- Ковток води з долонь Фіна.
Фін кинувся до струмка, що протікав меж дерев, і зачерпнув повні жмені води. Але отут він згадав, що адже Дирмед повів у нього наречену, і він із гнівом розкрив долоні, щоб вода втекла крізь пальці на землю. Та Усе-таки він у другий раз набрав у долоні води. Але знову боротьба у його серце між колишньою любов'ю до племінника й гнівом, коли він довідався про його зраду, розвела його долоні, і вода знову витекла.
Коли ж Фін, нарешті, здолавши себе, приніс племінникові води, Дирмед був уже мертвий.
- Я вбив мого рідного племінника, сина моєї рідної сестри, заради жінки, яка більше не любить мене, - із прикрістю корив себе Фін.-Доблесного героя, третього у славному Воїнствах Фьанов, я погубив своєю волею.
Осгар і Осиан, Голл Богатир і псар Конен - усі, хто ріс разом з Дирмедом і провів з ним свою юність, оплакували його. Коли Грейн довідалася, що Дирмеда більше немає у живих, серце її зупинилося від болю, і вона теж умерла.
Дирмеда разом із Грейн поховали з усіма почестями на березі тихого світлого озера Лох-Дуг. Їх вилучили у довгу туру. Поруч поклали бойовий спис Дирмеда, гострий меч і знаменитий щит, а також інші речі, до яких він звик. А у ногах у Грейн поклали її білих гончих, тому що, не винеся туги за господаркою, вони теж померли.
Потім над їхньою могилою насипали високий курган. Його й до цього дня називають Дирмед.