А ось вам історія про молодого Ендрью, якого полюбила русалка. Ендрью жив на самій півночі шотландського берега. Якось ранком, проходячи дорогою уздовж моря, він почув чийсь спів. Було ще дуже рано, і Ендрью ніяк не очікував зустріти кого-небудь на березі.
Спочатку він подумав, що це шум прибою. Він зупинився, прислухався й знову почув спів. Але, оглянувшись по сторонах, побачив тільки білих моржів, що граються у море. Однак, пройшовши ще небагато, він помітив, що на скелі у самому далекому кінці затоки хтось сидить.
А підійшовши зовсім близько, він, до свого подиву, виявив, що це русалка.
Вона розчісувала перламутровим гребенем довгі волосся й співала. Голос її розливався ну точно солов'їний! Волосся золотилися яскравіше квітів жовтого жовтцю. Шкіра у неї була Біліше морської піни, а ока зеленее морської безодні.
Ендрью побачив її особу у дзеркальце, яке вона тримала у руці. Він потихеньку підкрався позаду й міцно обійняв її. Вона скрикнула, упустила перламутровий гребінь і дзеркальце й обернулася до Ендрью.
Із цієї хвилини вони полюбили один одного.
Русалка пообіцяла Ендрью на інший день знову приплисти на це місце й, змахнувши хвостом, зникла у морській безодні.
На інший ранок, зринувши з моря, вона простягнула Ендрью, як він подумав було, повну жменю різнобарвних скелець.
- На, побери, — сказала вона йому. - Це тобі від мене подарунок, щоб ти знав, як я тебе люблю.
Ендрью подивився, що вона йому дала, — це виявилися теперішні аметисти й рубіни, які так і відіграли, і горіли у променях ранкового сонця.
- Звідки ти побрала їх? - запитав Ендрью.
- Я знайшла їх, коли пропливала повз потоплені кораблі, що лежать на дні Пентленд-Фертского протоки, — відповідала русалка.
Через кілька днів Ендрью відправився у сусіднє місто й продав там усі дорогоцінні камені. А сусіди тільки дивували, що це він раптом зажив зовсім по-новому. Купив новий будинок побільше, став одягатися у багате плаття, балувати себе дорогою їжею й заморськими винами.
З русалкою він зустрічався майже щодня, і вона усе більше до нього привязивалась. Але він вів занадто марнотратний спосіб життя, і його багатство стануло так само швидко, як з'явилося.
- Мені потрібні ще дорогоцінні камені, — сказав він русалці. - Залишилося там що-небудь у Пентленд-Фертском протоці?
Вона заприсяглася йому, що каменів там так само багато, як блискучих лусочок на її хвості, і у день їх наступної зустрічі вона висипала йому на коліна топази, що горіли немов ока у тигра, сапфіри, синє око сіамських котів, і смарагди, зеленее око її сестер-русалок.
- Яка ти щедра! - здивував Ендрью. - Та яка ти гарна! - додав він, ніжно її обіймаючи.
Однак чим багатше ставав Ендрью, тим більше він проводив часу із друзями й сусідами за випивкою й тем менше — зі своєї улюбленої, русалкою.
Одного разу вона принесла йому цілу пригорщу діамантів.
- Просто не знаю, як і дякувати тобі! - сказав у_захопленні Ендрью. - Вони прозорі, немов краплі роси!
- Ні, — покачала головою русалка. - Немов сльози, які я проллю, якщо ти мене розлюбиш, — сумно сказала вона.
У Ендрью й так було багато грошей, які він виручив на продажі дорогоцінних каменів, тому діаманти він розв'язав приберегти. Тільки кілька каменів подарував прекрасним дамам, щоб завоювати їхнє розташування. Вони замовили із цих діамантів брошки, кільця й серги й хвастали ними друг перед іншому.
Та коли Ендрью наступного разу зустрівся з русалкою, вона дорікнула його у невірності.
- Ах, Ендрью! - з докором сказала вона. - Навіщо ж ти віддаєш мої подарунки іншим дамам?
Ендрью гаряче заперечував це, однак у той же вечір подарував найбільший діамант найкрасивішій дамі у окрузі.
Русалка за це його знову дорікнула, і вони посварилися. Русалці було дуже кривдно. Спочатку вона горювала, але потім розв'язала: ні, не дозволить вона своїм земним суперницям відняти у неї Ендрью.
Та ось одного разу, коли у призначений день Ендрью прийшов на берег моря, він побачив порожню скелю — цього разу русалка не чекала його, як звичайно. Ендрью сам сіл на скелю й довго сидів, думаючи, що вона ось-ось здасться.
Раптом він побачив, що із заходу до нього пливе ошатний човен. Вона легко розрізала гладку поверхню води, немов гострі ножиці шовк, і швидко наближалася до нього. На носі її сиділа русалка. Вона окликнула Ендрью, він стрибнув зі скелі у море, підплив до човна й піднявся на борт.
- Раніше ти без човна припливала до мене, — сказав Ендрью.
- Я прагну відвезти тебе із собою, — сказала на це русалка.
- Спасибі, але я не певен, що прагну виїхати з тобою, — сказав Ендрью; він був цілком задоволений теперішнім своїм багатим життям.
- Я б відвезла тебе до мису Дункансби-Хед, — пообіцяла русалка.
- Не прагну я у Дункансби-Хед, — сказав Ендрью.
- Там, у печері, — продовжувала русалка, не обертаючи уваги на нелюб'язність свого улюбленого, — я зберігаю всі скарби, які я знайшла колись у Пентленд-Фертском протоці. Ті дорогоцінні камені, що я приносила тобі, лише відблиск цих незліченних скарбів, і всі вони зберігаються у печері у мису Дункансби-Хед.
- А ти правду говориш? - не повірив Ендрью. - Може, ти мені казки розповідаєш, щоб заманити мене?
Русалка запевнила його, що нічого не придумала, а сказала чисту правду. Оповідання про незліченні скарби зовсім закрутив голову парубкові, і Ендрью погодився поїхати з нею.
Хоча на човні не було ні вітрил, ні весел, вона летіла вперед немов по чарівництву, і дуже скоро вони приплили до величезної печери. Русалка кинула срібний якір і запропонувала Ендрью зійти із човна й спуститися у похмуру печеру.
Ендрью раптом почало знемагати сон, і, увійшовши у печеру, він ліг на піщану підлогу, поклав голову на камінь і заснув. Скільки він проспав, він сам не знав, але, коли прокинувся, місячна доріжка вже лягла від входу через усю печеру, освітивши блискаючі купи дорогоцінних каменів, звалених у далекому куті.
Ендрью відразу схопився на ноги й кинувся у той кут, уже прикидаючи у розумі, скільки каменів він зможе віднести із собою. Однак коли він занурив руки у купу холодн діамантів, що горять, він раптом помітив, що кисті його рук схоплені тонкої, але міцної золотий ланцюгом, досить довгої, щоб він міг дотягтися до коштовностей, але не настільки довгої, щоб він міг вийти з печери.
У розпачі він оглянувся, шукаючи очима русалку. Вона сиділа на товстій колоді, повитій морськими водоростями, у входу у печеру.
- Навіщо ти прикувала мене ланцюгом? - запитав її Ендрью. - Ти пожартувала?
Русалка покачала головою.
- Більше я тобі не вірю, — сказала вона. - Ти розірвав невидимий ланцюг нашої любові. Але цей золотий ланцюг не розірвеш. Тепер ти назавжди мій…
Ось як покарала русалка молодого Ендрью за невірність.