Є у одному глухому куті Шотландії безлюдне пустище - поросший вересом торфовище. Говорять, начебто у старожитні часи там блукав якийсь лицар з миру ельфів і парфумів. Люди бачили його рідко, приблизно раз у сім років, але у всій окрузі його боялися. Адже бували випадки, що наважиться людина піти по цім пустищу й пропаде без звістки. Скільки б його не шукали, як би уважно не оглядали ледве не кожний дюйм землі, ні сліду його не знаходили. Та ось люди, тремтячи від жаху, верталися додому після пошуків пошуків, погойдували головами й говорили, що зниклий, мабуть, у полоні у страшного лицаря-ельфа.
Пустище завжди було безлюдне, тому що ніхто не змів на неї ступити, а тим більше поселитися там. Та ось на пустищі стали водитися дикі звірі. Вони спокійно робили собі нори й лігвища, знаючи, що смертні мисливці їх не потривожать.
Неподалік від цього пустища жили два парубки - граф Сент-Клер і граф Грегори. Вони дуже дружили - разом каталися верхи, разом полювали, а часом і боролися поруч.
Обоє вони дуже любили полювання. Та ось граф Грегори якось раз запропонував другові пополювати на пустищі, незважаючи на те, що там, по слухах, бродив лицар-ельф.
- Я у його майже не вірю, - викликнув він зі сміхом. - По-моєму, усі вигадки про нього - просто жіночі казки, якими малий хлопців лякають, щоб вони не бігали по вересковим заростям. Адже дитині там і заблудитися недовго. Жалко, що такі багаті мисливські вгіддя пропадають даремно, і нема чого нам, бородатим чоловікам, прислухатися до всяких небилиць.
Але граф Сент-Клер навіть не посміхнувся на ці слова.
- З нечистою силою жарту погані, - заперечив він. - Та це зовсім не казки, що інші подорожани йшли по пустищу, а потім пропадали без звістки. Але ти правду сказав - жалко, що такі мисливські вгіддя пропадають даремно через якогось лицаря-ельфа.
Подумати тільки - адже він уважає цю землю своєї й бере з нас, смертних, мито, якщо ми посміємо ступити на неї. Втім, я чув, що від лицаря можна вберегтися, варто тільки надягти на себе знак святої трійці - трилисник. Тому давай прив'яжемо собі до руки по трилисникові. Тоді боятися нам буде нема чого. Сер Грегори голосно розреготався.
- Ти що, за дитину мене вважаєш? - сказав він. - За дитину, що спочатку лякається якихось дурних байок, а потім вірить, що листок конюшини може його захистити? Ні, ні, сам носи цей знак, якщо прагнеш, а я покладаюся тільки на свій добрий лук і стріли.
Але граф Сент-Клер зробив по-своєму. Він не забув, що говорила йому мати, коли він малою дитиною сидів у неї на колінах. А говорила вона, що тому, хто носить на собі трилисник, нема чого боятися злих чарів, однаково чиїх - чаклуна або відьми, ельфа або демона.
Та ось він пішов на луг, зірвав листок конюшини й прив'язав його шовковим шарфом до руки. Потім сіл на коня й разом із графом Грегори поїхав на безлюдне глухе пустище.
Пройшло кілька годин. Усе у друзів ішло добре, і у запалі полювання вони навіть забули про свої побоювання. Та раптом обоє натягнули поводи, притримали коней і стали тривожно вдивлятися у далечінь.
Якийсь незнайомий вершник перетнув їм дорогу, і друзям захотілося довідатися, хто він такий і звідки узявся.
- Хто б він не був, але, клянуся, їде він швидко, - сказав граф Грегори. - Я-Те думав, що жоден кінь на світі не обскакає мого скакуна. Але тепер бачу, що кінь цього вершника раз у сім резвее мого. Давай поїдемо за ним і довідаємося, звідки він з'явився.
- Збережи тебе бог гнатися за ним! - викликнув граф Сент-Клер. - Адже це сам лицар-ельф! Хіба не бачиш ти, що він не по землі їде, а по повітрю летить? Хоч спочатку й здається, начебто скакає він на простому до - не, але насправді його несуть чиїсь могутні крила. Та крила ці ляскають по повітрю, немов пташині. Так як же можна за ним угнатися? Чорний день настане для тебе, якщо ти спробуєш його нагнати.
Але граф Сент-Клер забув, що сам-те він носить на собі талісман, який дозволяє йому бачити речі такими, які вони насправді. А у графа Грегори такого талісмана ні, і тому ока його не розрізняють того, що помітив його друг. Тому він і здивувався й стривожився, коли граф Грегори різко проговорив:
- Ти прямо збожеволів на лицарі-ельфові! А мені так здається, що цей вершник просто якийсь шляхетний лицар: одягнений він у зелений одяг, їде на великому вороному коні. Я люблю сміливих наїзників, і тому мені хочеться довідатися його ім'я й звання. Так що я буду гнатися за ним хоча б до краю світла.
Та, не додавши ні слова, граф Грегори пришпорив коня й поскакав у ту сторону, куди мчався таємничий вершник. А граф Сент-Клер залишився один на пустищі. Пальці його мимоволі потягнулися до трилисника, і із тремтячих вуст злетіли слова молитви.
Він зрозумів, що друг його вже зачарований. Та граф Сент-Клер розв'язав іти за ним, якщо потрібно, хоч на край світла, і постаратися расколдовать його. Тим часом граф Грегори усе скакав і скакав уперед, випливаючи за лицарем у зеленому одязі. Скакав він і по торфовищах, поросшим вересом, і через струмки, і по мохах і нарешті заїхав у таку глухомань, куди ніколи у житті не заглядав. Тут дул холодний вітер, немов, що прилетів з льодовиків, а на зів'ялій траві лежав товстим шаром іній. Та тут його чекало таке видовище, від якого будь-який смертний відхитнувся б у жаху.
Він побачив написаний на землі величезне коло. Трава усередині цього кола була нітрохи не схожа на зів'ялу, мерзлу траву на пустищі. Вона була зелена, пишна, соковита, і на ній танцювали сотні легенів, як тіні, ельфів і фей у широких, прозорих, тьмяно-блакитних одягах, що розвівалися по вітру, немов зміясті жмути туману.
Парфуми те кричали й співали, то махали руками над головою, те, як божевільні, металися зі сторони убік. Коли ж вони побачили графа Грегори - а він зупинив коня у риси кола, - вони прийнялися вабити його до себе кощавими пальцями.
- Іди сюди, іди сюди! - кричали вони. - Іди, попляши з нами, а потім ми вип'ємо за твоє здоров'я із кругової чаші нашого володаря.
Як не дивно, але чари, що скували молодого графа, були до того сабоні, що він, хоч і страшно йому було, не міг не піти на заклик ельфів. Він кинув поводдяна шию коня й уже праг було ступнути усередину кола. Але отут один старий сивий ельф відділився від своїх побратимів і підійшов до не - му. Мабуть, він не посмів вийти із зачарованого кола - зупинився у самого його краю. Потім нахилився й, роблячи вид, що прагне щось підняти із землі, проговорив хрипким шепотом:
- Я не знаю, хто ти й звідки ти приїхав, сер лицар. Але якщо життя тобі дорога, бережися входити у коло й веселитися з нами. А то загинеш. Але граф Грегори тільки розсміявся.
- Я дав собі слово наздогнати лицаря у зеленому, - сказав він, - і я стримаю це слово, навіть якщо призначене мені провалитися у пекло.
Та він переступив через рису кола й опинився у самій гущавині танцюючих парфумів.
Отут усі вони закричали ще пронзительней, запекли ще голосніше, закружилися ще швидше, чим раніше. А потім раптом замовкли всі відразу, і юрба розділилася, звільнивши прохід у середині. Та ось парфуми знаками наказали графові йти по цьому проходу.
Він негайно ж пішов і незабаром наблизився до самої середини зачарованого кола. Там за столом із червоного мармуру сидів той самий лицар у одязі, зеленої, як трава, за яким граф Грегори гнався так довго. Перед лицарем на столі стояла чудова чаша із цільного смарагду, прикрашена криваво-червоними рубінами.
Чаша ця була наповнена вересковой брагою, і брага пінилася, ледве не переливаючись через край. Лицар-Ельф побрав у руки чашу й з величним уклоном подав її братові Грегори. А той раптом відчув сабону спрагу. Підніс чашу до губ і став пити.
Він пив, а брага не убувала. Чаша як і раніше була повна до країв. Та отут уперше серце у графа Грегори здригнулося, і він пошкодував, що пустився у настільки небезпечний шлях.
Але жалувати було вже пізно. Він відчув, що усе тіло його ціпеніє, а по особі розповзається мертвотна блідість. Не встигнувши навіть крикнути про допомогу, він упустив чашу з ослабілих рук і як підкошений звалився на землю, до ніг володаря ельфів.
Отут юрба парфумів випустила голосний лемент торжества. Адже немає для них більшої радості, чим заманити необережного смертного у своє коло й так його зачарувати, щоб він на довгі роки залишився з ними. Але незабаром їх радісні лементи поутихли. Парфуми стали щось бурмотати й шепотіти один одному з переляканими особами - їх гострий слух уловив шум, що вселив страх у їхні серця. Те був шум людських кроків, таких рішучих і певен, що парфуми відразу догадалися: прибулець, хто б він не був, вільний від злих чарів. А якщо так, виходить, він може їм ушкодити й відняти у них бранця.
Побоювання їх виправдалися. Це хоробрий граф Сент-Клер наближався до них без страху й коливань, тому що він ніс на собі священний знак. Ледь він побачив зачароване коло, як розв'язав відразу ж переступити магічну рису. Але отут старенький сивий ельф, що незадовго перед тем говорив із графом Грегори, зупинив його.
- Ох, горі, горі! - шепотів він, і скорботою віяло від його зморщеного личка. - Невже ти, як і супутник твій, приїхав сплатити данина володареві ельфів роками своєму життя? Слухай, якщо є у тебе дружина й дитя, заклинаю тебе всім, що для тебе священне, виїдь звідси, поки не пізно.
- А хто ти такий і звідки узявся? - запитав граф, ласкаво дивлячись на ельфа. - Я звідти, звідки ти сам з'явився, - сумно відповів ельф. - Я, як і
Ти, колись був смертною людиною. Але я пішов на це чаклунське пустище, а володар ельфів з'явився мені у облич прекрасного лицаря. Він здався мені таким хоробрим, шляхетним і великодушним, що я пішов за ним і випив його вересковой браги. Та ось тепер я приречений прозя - бать тут сім довгих років. А твій друг, сер граф, теж покуштував цього проклятого напою й тепер намертво лежить у ніг нашого володаря. Правда, він прокинеться, але прокинеться таким, яким став я, і так само, як я, стане рабом ельфів.
- Невже я не зможу допомогти йому раніше, чим він перетвориться у ельфа? -гаряче викликнув граф Сент-Клер. - Я не боюся чарів жорстокого лицаря, що побрав його у полон, тому що я ношу знак того, хто сабоніше його. Скоріше говори, чоловічок, що я повинен робити - час не чекає!
- Ти можеш дещо зробити, сер граф, - мовив ельф, - але це дуже небезпечно. А якщо зазнаєш невдачі, тебе не врятує навіть сила священного знака.
- Що ж я повинен зробити? - повторив граф.
- Ти повинен недвижно стояти й чекати на морозі й холодному вітрі, поки не займеться зоря й у святій церкві не задзвонять до заутрені, - відповів старенький ельф. - А тоді повільно обійди усе зачароване коло дев'ять раз. Потім змело переступи через рису й підійди до стола із червоно - го мармуру, за яким сидить володар ельфів. На цьому столі ти побачиш смарагдову чашу. Вона прикрашена рубінами й наповнена вересковой брагою.
Побери цю чашу й віднеси. Але усе це час не говори ні слова. Адже та зачарована земля, на якій ми танцюємо, тільки смертним видасться твердою. Насправді отут хитке болото, трясовина, а під нею величезне підземне озеро. У тому озері живе страшне чудовисько. Якщо ти на цім болоті вимовиш хоч слово, ти провалишся й загинеш у підземних водах. Отут сивий ельф зробив крок назад і повернувся у юрбу інших ельфів. А граф Сент-Клер залишився один за рисою зачарованого кола. Та там він, тремтячи від холоду, недвижно простояв усю довгу ніч.
Але ось сіра смужка світанку зайнялася над вершинами гір, і йому здалося, начебто ельфи починають съеживаться й танути. Коли ж над пустищем рознісся тихий дзвін, граф Сент-Клер почав обходити зачароване коло. Раз за разом він обходив коло, незважаючи на те, що у юрбі ельфів піднявся голосний гнівний говір, схожий на віддалені рас - кати грому. Сама земля під його ногами начебто тряслася й здіймала, немов намагаючись стряхнути із себе незваного гостя. Але сила священного знака допомогла йому вціліти.
Та ось він дев'ять раз обійшло коло, потім змело переступив через рису й кинувся до середини кола. Та яке ж було його подив, коли він побачив, що всі ельфи, які тут танцювали, тепер змерзнули й лежать на землі, немов маленькі бурульки! Вони так густо засіяли землю, що йому ледь вдавалося не настати на них.
Коли ж він підійшов до мармурового стола, волосся його стали сторчма. За столом сидів володар ельфів. Він теж заціпнув і змерзнув, як і його піддані, а у його ніг лежав окоченелий граф Грегори. Та й усе тут було недвижне, крім двох чорних, як вугілля, воронів. Вони сиділи на кінцях стола, немов сторожачи смарагдову чашу, били крабоми й хрипнуло каркали.
Граф Сент-Клер побрав у руки дорогоцінну чашу, і отут ворони піднялися у повітря й стали кружляти над його головою. Вони люто каркали, загрожуючи вибити у нього з рук чашу своїми пазуристими лабетами. Тоді замерзлі ельфи й сам їхній могутній володар заворушилися у сні й піднялися, немов розв'язавши схопити зухвалого прибульця. Але сила трилисника перешкодила ім. Якби не цей священний знак, не урятуватися б графові Сент-Клеру. Але ось він пішов назад із чашею у руці, і його оглушив лиховісний шум. Ворони каркали, напівзамерзлі ельфи верещали, а з-під землі доносилися шумні подихи страшного чудовиська. Воно затаїлося у своєму підземному озері й жадало видобутку.
Однак хоробрий граф Сент-Клер ні на що не обертав уваги. Він рішуче йшов уперед, вірячи у силу священного трилисника, і сила та відгородила його від усіх небезпек. Як тільки замовк дзвін, граф Сент-Клер знову ступив на тверду землю, за рису зачарованого кола й далеко відшвирнув від себе чаклунську чашу ельфів.
Та раптом усі замерзлі ельфи пропали разом зі своїм володарем і його мармуровим столом, і нікого не залишилося на пишній траві, крім графа Грегори. А він повільно пробудився від свого чаклунського сну, потягнувся й піднявся на ноги, тремтячи всім тілом. Він розгублено оглядався колом і, мабуть, не пам'ятав, як сюди потрапив.
Отут підбіг граф Сент-Клер. Він обійняв друга й не випускав зі своїх обіймів, поки той не отямився й гаряча кров не потекла по його жилах.
Потім друзі підійшли до того місця, куди граф Сентклер жбурнув чарівну чашу. Але там вони замість неї знайшли тільки маленький уламок базальту. На ньому була ямка, а у ній крапелька роси.