Давним-давно жив-був на півночі Шотландії один заможний фермер. У нього було семеро синів і одна дочка. Та молодшому синові люди дали дуже дивне прізвисько - його прозвали Ассипатл, що значить: "Той, хто валяється у золі". Мабуть, Ассипатл заслужив цю кличку.
Хлопчисько він був ледачий - не праг працювати на фермі, як працювали його брати.
Цілий день десь носився, обірваний, нечуханий, і на розумі у нього були тільки тролі так велетні, ельфи так гноми.
У довгі літні дні, коли припікало сонце, коли бджоли дзижчали, навіваючи дрімоту, і навіть малюсінькі комахи рухалися немов у сні, хлопчик укладався на купу золи у дворі ферми. Там він лежав годинником, пересипав золу між пальцями, як пісок на морському березі, грівся на сонечку й сам собі розповідав казки.
А брати його тим часом ретельно працювали у поле. Вони показували пальцями на Ассипатла, глузували з нього й говорили один одному, що люди недарма прозвали його - "Той, хто валяється у золі". Зовсім нікудишній малий! Коли старші брати верталися додому з роботи, вони ганяли молодшого за дорученнями й дражнили його, а мати змушувала його підмітати підлоги, носити торф із торф'яної купи й воду з колодязя й взагалі виконувати таку роботу, за яку ніхто іншої не праг братися.
Важко жилося Ассипатлу. Часто йому доводилося б зовсім туго, якби не сестра. Вона його дуже любила й терпляче слухала його вигадки. Та вона ніколи не глузувала з нього, не говорила, як брати, що він " усе бреше". Але ось прийшло лихо. Принаймні - для нещасного Ассипатла. У короля тієї країни, де жила сім'я фермера, була тільки одна дочка – принцеса Джемделавли. Батько гаряче любив її й ні у чому їй не відмовляв. Трапилося так, що принцесі Джемделавли знадобилася служниця. Одного разу принцеса їхала верхи повз ферму й побачила сестру Ассипатла, коли та стояла у хвіртки.
Дівчина сподобалася принцесі, і вона попросила батька побрати її у служіння. Король погодився відразу - він виконував усі бажання дочки. Незабаром на ферму примчався вісник і передав фермерові наказ короля відпустити дочка у палац.
Фермер дуже зрадів, що дочки його випало таке щастя.
Обрадувалися й мати її, і шестеро братів - словом, усі домочадці, крім Ассипатла. А він зі смутком дивився вслід сестрі, коли та їхала верхи на коні, пишаючись своїм новим убранням і черевичками. Ці черевички батько сам їй зшив з коров'ячої шкіри, щоб вона носила їх, коли приїде у палац і почне служити принцесі, - будинку-те вона завжди бігала босоніж.
Ішов час, і ось одного разу королівський гонець проскакав по весь опор по країні зі страшною звісткою. Напередодні ввечері якісь рибалки, що виїхали на човнах у море, угляділи бачили Местера Стуруорма, а усе знають, що це - найбільший, найголовніший і самий прославлений із усіх Морських Зміїв. У Писанні він названий"Левіафаном", і живи він у наші дні - хвіст його простягнувся б до Ісландії, у той час як морда стосувалася б Нордкапа.
Рибалки бачили, як страшне чудовисько повернуло морду до берега й раз у раз відкривало впасти й зловісно позіхало. Воно немов прагло показати, Що проголодалось, і якщо його не нагодують, воно погубить усіх на землі - людини й звіра, птаха й повзучих тварин.
Усе знали, що подих Змія отруєний отрутою і як вогнем обпалює всі, на що він дихає. Здумай це страшне чудовиська підняти голову й дохнути згубним жаром на сушу - квітуча країна через кілька тижнів перетворилася б у пустелю.
Коли рознеслася ця звістка, люди змертвіли від жаху - адже вони знали, яке велике лихо ним загрожує. Король скликав усіх своїх радників у попросив їх придумати, як допомогти горю.
Цілих три дні радилися ці важливі бородаті чоловіки. Багато чого вони запропонували, багато мудрих суджень висловили, але - на жаль! - так і не змогли придумати, як прогнати Морського Змія.
Нарешті до вечора третього дня, коли всі вже перестали сподіватися на порятунок, двері у палату нарад відкрилася, і ввійшла королева. Треба сказати, що королева була друга дружина короля. У народі її не
Любили, тому що вона була жінка гордовита й різка. Пасербицю свою, принцесу Джемделавли, вона ненавиділа, а із чоловіком своїм, королем, розмовляла набагато рідше, чим з одним знаменитим чарівником, якого усе боялися. Статечні радники осудливо подивилися на королеву, коли вона змело ввійшла у палату нарад, стала у трону й заговорила голосним голосом:
- Ви думаєте, старійшини, що ви хоробрі й сабоні й здатні захищати народ.
Може, і так, коли вам доводиться боротися зі смертними. Але той ворог, що тепер загрожує нашій країні, вам не під силу. Перед ним наша зброя однаково що солома. Не силою рук можна його перемогти, а чаклунством. Отже, вислухайте мої слова, хоч я й жінка. Порадьтеся з великим чарівником. Від нього ніщо не сховане. Він знає всі таємниці землі, повітря й моря. Ні королеві, ні його наближеним ця рада не сподобалася. Чарівника вони ненавиділи. Та до того ж їм було відоме, що королева у його владі. Але ж самі вони нічого не могли придумати й не знали, де шукати допомоги. Ось і довелося їм волею-неволею послухатися королеви й послати за чаклуном. Коли ж він з'явився на заклик і сіл серед них, їм стало не по собі. Це була довга, худа, страшна людина; борода його звисала до колін, волосся огортали його, немов плащем, а особа у нього було Біліше перевести. Видалося, він боявся сонця й усе життя просидів у темряві.
Радники й король дивилися на нього косо. Але ж ніхто іншої не міг їм допомогти. Тому вони розповіли йому всі й попросили у нього ради й допомог. Чаклун холодно відповів, що подумає, а завтра знову прийде у палату нарад і скаже, що треба робити.
На інший день він прийшов і подала така рада, що волосся у всіх сталі сторчма від жаху.
- Тільки одним можна вмилостивити Великого Змія й урятувати країну, - сказав чарівник. - Треба щосуботи кидати йому на поживу сімох молодих дівчат, найкрасивіших. Спробуйте зробити це два-три рази, і якщо Морський Змій не змилується й не спливе ладь, тоді прийде вдатися до іншого, уже останньому засобу. Але воно так жахливо, що поки не варто про нього говорити, щоб не лякати людей завчасно.
Що було робити королеві й радникам? Вони й ненавиділи чарівника, і боялися його. Але, як ні важко їм було, довелося його послухатися. Та король мимоволі видав жорстокий указ.
Та ось щосуботи королівські слуги вистачали сімох прекрасних, ні у чому неповинних дівчат, приносили їх на берег, зв'язаних по руках і ногам, і залишали одних на стрімчаку, що вдавався у море. Чудовисько простягало свою довгу роздвоєну мову й злизувало дівчат собі у пащу, а народ у жаху дивився на це з вершини високого пагорба. Вірніше - чоловіка дивилися з кам'яними особами, а жінки закривалися фартухами й голосно ридали.
- Невже немає ніякого іншого засобу?! - кричали вони. - Невже не можна врятувати країну як-небудь інакше?
Але чоловіка тільки стогнали й качали головою.
- Немає іншого засобу, - говорили вони, - немає!
Та ось якось раз обурений дитячий голос пролунав у юрбі:
- Хіба немає серед вас дорослого чоловіка, готового поборотися із чудовиськом, убити його й урятувати життя дівчатам? Якщо ні, за це візьмуся я. Я не боюся Местера Стуруорма.
Це крикнув хлопчик Ассипатл, і усе здивовано оглянулися на нього. А він дивився на величезного Морського Змія, гнівно стисши кулаків, і його більші блакитні очі блискали, повні жалості й збурювання.
- Бєдний малий з розуму зійшов! Розум у нього скаламутився від цього видовища, -перешіптувалися люди.
Вони оточили хлопчика, щоб приголубити його й заспокоїти, але отут підійшов старший брат Ассипатла й відважив йому ляпас.
- Тобі боротися з Морським Змієм? - презирливо крикнув він. - Як би не так!
Ступай додому, зарийся у свою золу й перестань бовтати нісенітниця. Він схопив Ассипатла й потяг до братів, і потім усі вони пішли додому. Але Ассипатл увесь час повторював, що вб'є Морського Змія, а старші брати до того розсердилися на "хвастунишку", що прийнялися кидати у нього каменями, имальчику довелося рятуватися втечею. У той же вечір шестеро братів молотили жито у клуні, Ассипатл, як завжди, лежав у золі й думаючи свою думу, поки не прийшла його мати й не наказала йому збігати до братів покликати їх вечеряти.
Ассипатл устав - він адже був досить слухняний син. Але ледь він увійшов у клуню, брати кинулися на нього,, щоб відомстити за те, що він утік від них днем, сшибли його з ніг і так завалили соломою, що, не прийди сам фермер довідатися, чому вони так забарилися, Ассипатл, мабуть, задихнувся б. За вечерею мати стала сварити старших синів. Вона говорила, що тільки труси накидаються всією скопою на того, хто молодше й менше їх. Отут Ассипатл перестав їсти вівсянку, підняв очі й сказав:
- Не засмучуйся, мати! Я сам не праг з ними битися. А захотів би, так усіх би відколотив.
- Чому ж ти не спробував? - закричали брати.
- Тому що не прагну даремно витрачати сили. Вони мені знадобляться, коли я піду боротися із громадиною Змієм, - спокійно відповів Ассипатл.
Отут уже всі його рідні зареготали пущі колишнього.
А час усе йшло. Щосуботи сімох дівчат кидали чудовиську на поживу. Та нарешті у народі заговорили, що пора із цим покінчити, а то у країні не залишиться ні однієї дівчини.
Король знову скликав своїх старійшин. Вони довго радилися й розв'язали, що треба ще раз послати за чарівником і запитати у нього, яке інше, останнє, засіб він знає.
- Що б це не було, - говорили старійшини, - гірше, чим ми надходимо тепер, зробити не можна. Але вони не знали, чим загрожує новий засіб.
Треба сказати, що жорстока королева ненавиділа свою пасербицю, принцесу Джемделавли, і злому чарівникові це було відоме. Знав він і те, що королева не ладь зовсім позбутися пасербиці; ось він і придумав, як йому догодити королеві. Він з'явився на нараду, притворясь дуже засмученим, і сказав, що залишається зробити тільки одне: віддати принцесу Джемделавли Морському Змієві. Тоді вже він напевно спливе.
Як тільки він це сказав, лиховісна тиша настала у палаті нарад. Усе закрили собі обличчя руками, тому що ніхто не зважувався глянути на короля.
Король ніжно любив свою дочку й беріг її як зіницю ока. Але він був слушний і розумів, що не можна щадити своє рідне дитя, коли змушуєш інших батьків жертвувати дочками заради порятунку батьківщини. Він пішов до принцеси й поговорив з нею. Потім повернувся до старійшин і тремтячим голосом оголосив, що й він сам, і його дочка готові на жертву.
- Вона моє єдине дитя, - сказав король, - вона остання у нашому роді.
Однак обоє ми вважаємося, що їй потрібно віддати життя заради порятунку рідної країни.
Солоні сльози потекли по щоках суворих бородатих чоловіків, коли вони вислухали короля. Адже всі вони знали, як йому дорога принцеса Джемделавли. Однак вони знайшли, що слова короля - це мудрі слова й що розв'язок він прийняв вірне й слушне. Звичайно, краще загинути однієї дівчині, хоч вона й королівської крові, чому юрбам інших дівчат гинути тиждень за тижнем і - без усякої користі.
Важко зітхали радники. Та ось старий законник, глава Королівської ради, устав, щоб вимовити смертний вирок принцесі. Але він ще не встигнув вимовити ні слова, як раптом виступив уперед королівський зброєносець.
- Природа вчить нас, що у кожного гада є хвіст, - сказав він. - Зараз ваш законник вимовить вирок, а вирок цей воістину отрутний гад. Виходить, у нього повинен бути хвіст. Та ось який хвіст: якщо Владика Морський Змій поглине принцесу, але не вийде негайно, слід почастувати його вже не дівчиною, ніжної і юної, а ось цим худим, моторошним, старим чаклуном!
Не встигнув він це сказати, як пролунали настільки голосні вигуки схвалення, що злий чарівник увесь скулився і його бліда особа змертвіла. Та ось вирок вимовили, але було вирішено, що його здійснять тільки через три тижні, щоб на цей час король розіслав своїх послів у усі сусідні королівства. Посли повинні були оголосити, що будь-який хоробрий, которийсможет прогнати чудовисько й урятувати принцесу, одержить її у дружин. А у придане за нею йому дадуть усе королівство й, крім того, прославлений королівський меч, що у стародавності належав скандинавському богу Одину.
Цим мечем Один боровся й перемагав усіх своїх ворогів. Меч називався "Сиккерснеппер", що значить "Верноразящий", і жодна людина не могла встояти проти нього.
Слухи про ці розв'язки рознеслися по всій країні, і кожна людина у ній оплакував принцесу Джемделавли - адже їй загрожувала така страшна загибель! Оплакували її й фермер, батько Ассипатла, і його дружина, і шестеро їх синів - словом, усі домочадці, крім самого Ассипатла. А він сидів на купі золи й мовчав.
Коли ж у сусідніх королівствах довідалися про відозву короля, усі молоді хоробрі стрепенулися. Їм видалося, що вбити морське чудовисько не так вуж важко, а прекрасну дружину, що цвіте королівство й добрий меч знайдеш не щодня.
Та ось тридцять шість воїнів прибутки у королівський палац, і кожний твердо сподівався одержати обіцяну нагороду. Але король послав їхніх усіх подивитися на величезного Змія, що лежав у море, роззявляючи неосяжну пащу. Та коли воїни побачили його, дванадцять людей з них раптово занедужали, а дванадцять так злякалися, що пустилися бігти без оглядки й жодного разу не зупинилися, поки не добралися до своїх рідних місць. Отже, лише дванадцять із тридцяти шести хоробрих повернулися у королівський палац, але й ці до того зажурилися, коли зрозуміли, який подвиг узялися зробити, що хоробрості їх наче й не було. Жоден навіть не спробував убити Морського Змія. Три тижні пройшли повільно. Та ось настав вечір напередодні того дня, коли повинні були принести у жертву принцесу. У той вечір король розв'язав хоч небагато розважити своїх гостей і влаштував урочисту вечерю. Невеселий це був бенкет: усі тільки й думали про те, яка страшна справа повинна свершиться завтра, і ніхто не міг ні їсти, ні пити. А коли вечеря скінчилася й усе відійшли до сну, крім короля і його старого зброєносця, король повернувся у головний зал і повільно зійшов на свій трон, що стояв на високому помосту. Цей трон був несхожий на теперішні: це був просто величезний ларь, і у ньому король зберігав усі найдорожчі свої скарби.
Тремтячими руками відсунув старий король залізні засуви, підняв кришку ларя й вийняв чудесний меч Верноразящий, той, що колись належав богу Одину.
Відданий зброєносець колись бився пліч-о-пліч із королем у сотнях битв итеперь дивився на нього з великим жалем.
- Навіщо ти вийняв свій меч? - тихо запитав він. - Адже для тебе дні битв минули. Ти доблесно боровся, пан мій, коли рука твоя була сабоної й вірною. Але коли воїнові вісім десятків років, та ще шістнадцять, як здійснилося тобі, пора йому посилати у бій інших людей, помолодше. Старий король у гніві повернувся до нього, і ока його загорілися, як колись.
- Замовчи! - крикнув він. - Не те я підніму свій меч на тебе. Невже ти думаєш, що я віддам на поживу чудовиську свою єдину дочку, а сам пальцем не пошевельну, щоб її врятувати, коли ніхто іншої за це не береться? Говорю тобі, ні, - клянуся на цьому мечі, - і він схрестив більші пальці обох рук на Верноразящем, - що й меч і я, ми загинемо, перш ніж хоч волосся впаде сголови моєї дочки. Отже, ступай, мій старий товариш, накажи приготувати мою туру, поставити на ній вітрила й повернути її носом до моря. Я сам піду боротися з Морським Змієм. А якщо я не повернуся, доручаю тобі захищати мою кохану дочка. Загибель моя, може статися, урятує життя їй.
У той вечір на фермі батьків Ассипатла люди вляглися спати рано: ранком усі домочадці збиралися піднятися на вершину пагорба у моря, щоб побачити, як Морський Змій поглине принцесу. Усі, крім Ассипатла, - його розв'язали залишити будинку стерегти гусаків.
Хлопчик так засмутився, що не міг спати, - адже він задумав велику справу! Він ворочався з боку на бік у своєму куті на купі золи й раптом почув, як його батьки розмовляють, лежачи на своєму широкому ліжку. Ассипатл прислухався й зрозумів, що вони сваряться.
- До пагорба над морем дуже вуж далеко, - говорила мати Ассипатла. - Боюся, що пішки мені туди не добратися. Краще залишуся будинку.
- Ну ні, - заперечив батько. - З якої статі тобі сидіти будинку, коли там уся округа збереться? Сідай у сідло до мене за спину. Поїдемо разом на моїй добрій кобилі Бистроножке.
- Не хочеться мені, щоб ти турбувався - брав мене із собою, - сказала його дружина.
- А тому не хочеться, що, по-моєму, ти мене вже не любиш так, як любив раніше.
- Так ти збожеволіла! - у досаді крикнув фермер. - Чому ти думаєш, що я тебе розлюбив?
- Тому що ти перестав розповідати мені свої таємниці, - відповіла фермерша. - Так ось, недалеко ходити, поберемо хоч цю саму Бистроножку. Цілих п'ять років я благала тебе сказати мені, чому, коли ти сам їдеш на ній верхи, вона летить швидше вітру, а якщо хто іншої на неї сяде, вона тягнеться, немов убога стара шкапа.
Фермер розсміявся.
- Я не тому приховував це від тебе, господарка, що мало тебе любив, сказав він, - а тому, що мало тобі довіряв. Адже жіноча мова бовтає без удержу, а я не праг, щоб інші люди довідалися про мою таємницю. Але вуж якщо це тебе засмучує, я, так і бути, скажу тобі усе... Слухай! Коли я прагну зупинити Бистроножку, яодин раз ляскаю її по лівому боку. Коли прагну, щоб вона бігла, як біжать інші коні, я два рази ляскаю її по правому боку. А вуж коли мені потрібно, щоб вона летіла як вітер, я свищу у гусяче горлечко. Але ж я не знаю, коли мнепонадобится, щоб вона летіла як вітер, і тому завжди ношу із собою гусяче горлечко у лівій кишені куртки.
- Виходить, ось як ти управляєшся із цим конем, - сказала фермерша, дуже задоволена, - і ось куди у нас подінуться гусячі горлечка! Ну й хитрун же ти, хазяїн! А тепер, коли я про усе довідалася, можна мені й заснути.
Ассипатл уже перестав ворочатися з боку на бік у золі. Він тихо сидів у своєму куточку, і ока його блискали.
Хлопчик зрозумів, що нарешті прийшов його година.
Він терпляче чекав, поки не догадався по подихові батьків, що вони заснули.
Потім підкрався до батьківського одягу, витягся гусяче горлечко з кишені куртки й безшумно вислизнув з будинку. А як тільки вибіг у двір, стрілою помчалсяна стайню, осідлав і загнуздав Бистроножку, закинув поводдяїй на шию й вивів її за ворота.
Добра кобилка не звикла до Ассипатлу. Вона ставала дибки, лягалась, рвалася вперед. Але хлопчик згадав про слова батька й ляснув її по лівому боку.
Бистроножка негайно стала як укопана. Ассипатл підхопився на неї, ляснув її два рази по правому боку, і добрий кінь із голосним іржанням побігла клуса.
Тупіт її копит у нічній тиші підняв на ноги весь будинок. Фермер і шестеро егосиновей, спотикаючись, помчалися вниз по сходах, у тривозі кричачи один одному, що хтось, мабуть, повів Бистроножку.
Фермер перший добрався до дверей, і коли побачив при світлі зірок, як Тікає його улюблений кінь, закричав у весь голос:
- Злодій! Злодій! Тримай злодія! Тпру, Бистроножка, тпру! Бистроножка почула голос хазяїна й відразу зупинилася. "Ну, я пропав!" - подумав Ассипатл. Адже він знав, що його батько й брати бігають швидко й ось-ось підбіжать до нього. А Бистроножка - ні з місця! Але, на щастя, він згадав про гусяче горлечко. Вийняв його з кишені й свиснув. Жвава кобила негайно ж рвонулася вперед, помчалася швидко, як вітер, і одним стрибком перемахнула через пагорб. Погоня й десятка кроків пробігти не встигнула, як залишилася далеко за.
Зоря вже займалася, коли хлопчик побачив море. Там, спереду, на хвилях лежало величезне чудовисько, і Ассипатл знав, що повинен його вбити, - потім він і примчався сюди здалеку. Усякий сказав би, що нерозумно навіть мріяти про це. Адже Ассипатл був щуплий, беззбройний молодик, а Владика Морський Змій був так великий, що, як говорили люди, довжина його рівнялася чверті земної окружності. Мова його була роздвоєна на кінці й походив на вила. Та цими вилами він міг схопити усе, що праг, сунути собі у пащу й зжерти. Однак Ассипатл не злякався - під його лахміттям билося серце героя. "Ну, брат, тепер бережися! - сказав він собі. - Не вистачає сили – виручить хитрість".
Ассипатл зіскочив з Бистроножки, прив'язав добрий коня до дерева, а сам пішов пішки, уважно дивлячись по сторонах. Та ось він помітив на узліссі лісу невеликий будиночок.
Двері його були не замкнена. Хлопчик увійшов і побачив, що баба господарка міцно спить на ліжку. Він не став її турбувати, сам зняв з полки чавунець і уважно оглянув його.
"Це мені придасться, - подумав він, - а бабуся, напевно, не розсердиться, коли довідається, що я побрав чавунець, щоб урятувати життя принцесі". Потім він витягся з вогнища шматок, що шаріє торфу, сунув його у чавунець і пішов своєю дорогою.
У море, у самого берега, він побачив королівську туру. Вона була вже під вітрилами, і ніс її був повернений убік Владики Морського Змія. Туру сторожив човняр.
- Який холодний ранок! - сказав йому Ассипатл. - Невже ти отут не змерзнув?
Прагнеш, піди на берег, пробіжися й зігрійся, а я сяду у туру й буду її сторожити, поки ти не повернешся.
- Як би не так! - заперечив човняр. - А що скаже король, якщо він зараз прийде? Побачить, що я залишив його славну туру під охороною такого шмаркача, какти, а сам гріюся на песочке, і що тоді буде? Мабуть, голову знесуть!
- Як прагнеш, - недбало кинув Ассипатл і прийнявся щось шукати на березі серед каменів. - А я поки пошукаю гарних черепашок і зажарю їх собі на сніданок.
Та ось хлопчик набрав черепашок, а потім почав рити ямку у піску, щоб покласти торф, що туди шаріє. Човняр із заздрістю дивився на нього: йому теж захотіло сьесть.
Але раптом Ассипатл закричав і застрибав:
- Золото, золото! Клянуся богом Тором, хто б подумав, що тут найдеться золото?!
Отут уже човняр не витримав - забув і про короля, і про свою голову. Вискочив з тури, отпихнул Ассипатла й став квапливо ритися у піску. Тоді Ассипатл схопив свій чавунець, підхопився у туру, відіпхнув її від берега й встигнув пропливти по морю полмили, перш ніж човняр зрозумів, як його обдурили.
Адже він, звичайно, не знайшов ніякого золота.
Човняр дуже розсердився, а старий король розсердився ще більше, коли разом із придворними спустився на берег. У руці у нього був славний меч Верноразящий - адже він усе ще плекав незбутню надію, що йому, слабкому, старезному старому, удасться перемогти чудовиська й урятувати дочка. Але тепер, коли тура спливла, навіть ця надія згасла. Королеві залишалося тільки стояти на березі серед усі юрби, що прибуває, підданих і чекати, що буде. Та ось що було.
Ассипатл повільно плив по морю, не відриваючи око від Морського Змія. Незабаром він помітив, що страшне чудовисько час від часу позіхає, немов чекає не дочекається годівлі. Та щораз, як воно позіхало, величезний потік води спрямовувався йому у глотку, потім знову виливався назовні через величезні зябра. Та ось хоробрий хлопчик спустив вітрило й направив ніс тури прямо до пащі чудовиська.
Як тільки воно позіхнуло знову, туру разом із хлопчиком втягло у пащу, і вони провалилися через глотку Морського Змія у його темну утробу. Тура плила там усе далі й далі, але незабаром вода стала убувати й виливатися з величезних зябер змія. Нарешті тура як би стала на мілину. Отут Ассипатл вискочив з неї із чавунцем у руках і побіг на пошуки.
Незабаром він добрався до печінки чудовиська. А він знав, що у риб'ячій печенимного жиру. Хлопчик прокопав у ній дірку й сунув торф, що туди шаріє. Який отут спалахнула пожежа! Ассипатл ледь встигнув вчасно підхопитися у туру – у Морського Змія почалися такі судороги, що він отригнул туру, і її викинуло прямо на сушу цілу й непошкоджену.
На море піднялося таке хвилювання, що й королеві, і його дочки (вона на той час уже зійшла на берег, одягнена, як наречена, у біле плаття), і всім придворним, і всім сільським жителям довелося шукати притулок на вершині пагорба. Із цього безпечного місця вони тепер дивилися на море, очікуючи, що буде далі.
А Владика Морський Змій заметався у усі сторони, ізвиваючись і корчачись. Він висунув з води свою огидну голову, а мова його зметнулася й з такою силою вдарив по землі, що прорив у ній величезну тріщину. У цю тріщину заюшило море, і воно утворювало кривій протока, яка тепер відокремлює Данію від Швеції й Норвегії.
Потім у чудовиська випало кілька зубів. Вони не потонули, але утворювали острова, які тепер називаються Оркнейськими островами. Незабаром у чудовиська випало ще кілька зубів, і вони теж перетворилися у острови. Їх ми тепер називаємо Шотландськими островами.
Потім Змій згорнувся у грудку й издох. Ця грудка перетворилася у острів Ісландію.
У надрах його усе ще горить вогонь - той самий вогонь, який колись запалив Ассипатл шматком торфу, що шаріє. Ось чому у цій холодній країні інші гори викидають полум'я.
Коли усе нарешті зрозуміли, що Владика Морський Змій дійсно мертвий, король, не пам'ятаючи себе від радості, обійняв Ассипатла, поцілував його й назвав своїм сином.
Він зняв із себе королівську мантію, надяг на хлопчика й оперезав його своїм добрим мечем Верноразящим.
Потім король підкликав дочку, принцесу Джемделавли, вклав її руку у руку Ассипатла й оголосив, що, коли прийде час, вона стане дружиною цього героя, іон буде правителем усього королівства.
Отут усі сіли на коней, причому Ассипатл їхав верхи на Бистроножке поруч із принцесою, і, щасливі, повернулися у королівський палац. Але як тільки вони під'їхали до воріт, назустріч їх вибігла служниця, сестра Ассипатла. Вона попросила принцесу нахилитися й прошептала їй щось на вухо.
Особа у принцеси стемніло; вона повернула назад свій коня, поскакала до батька - він разом із придворними їхав за - і передала йому слова служниці. Особа короля теж стемніла, як грозова хмара. Ось що виявилося: жорстока королева обрадувалася, що назавжди позбулася отпадчерици, і весь ранок милувалася зі злим чарівником, благо старий король виїхав.
- Його треба негайно ж стратити! - викликнув король. - Немає йому прощення!
- Важко буде знайти його, ваша величність, - сказала служниця. - Ось уже година, як він біг разом з королевою на самих жвавих коня, які тільки найшлися у стайні.
- А я наздожену його! - крикнув Ассипатл і швидше вітру помчався за втікачами на своїй добрій кобилі Бистроножке.
Незабаром він їх майже наздогнав, вихопив свій меч і голосно наказав їм зупинитися.
Вони почули лемент, обернулися й розреготалися, побачивши, що це всього лише той хлопчик, що завжди валяється у золі.
- Зухвалий хлопчисько! Я його провчу! - крикнув чарівник і ринувся назустріч Ассипатлу.
Він ніколи не був воїном, але знав, що звичайна зброя не може ушкодити його зачарованому тілу, і нічого не боявся. Але він не знав, що Ассипатл тримає у руці той самий меч, яким великий бог Один переміг усіх своїх ворогів. Хлопчик одним ударом меча вбив чарівника, і той мертвим звалився з коня.
Отут під'їхали придворні. Вони теж пустилися у погоню, але коня у них були не такі жваві, як Бистроножка. Придворні схопили за привід коня королеви й відвели його разом з вершницею до палацу. Королеву привели у раду, судили й повеліли заточити її у високій вежі. Тамона й протушкувалася до кінця своїх днів.
Коли Ассипатл став дорослим, він одружився на принцесі Джемделавли, і безліч гостей бенкетувала й веселилося на їхнім весіллі. Коли ж старий король умер, молоді заступили його місце й довгі роки правили королівством.