У море у західних берегів Шотландії у колишні часи плавали й гралися тисячі моржів. Говорять, моржі ці мали колись людський вигляд і були гарними кароокими дітьми Морського царя, який жив на дні моря; цілими днями гралися вони, сміялися й співали у морських печерах. Але вмерла мати, і одружився цар на іншій; люто зненавиділа мачуха його дітей за красу й чаклунством перетворила їх у моржів. Зникла їхня грація, тулуб став товстий, а гарна смаглява шкіра одяглася шовковистою шкуркою - у кого сіркою, у кого чорної, а у кого золотаво-коричневої. Не змінилися у них тільки ока - карі, променисті, - і ще не розучилися вони співати пісні, які так любили.
Плавали моржі по всіх морях-океанам, але раз у рік ухвалювали вони знову людський вигляд. У який-небудь день на заході знайдуть тихий затишний берег, скинуть моржеві шкіри - сірі, чорні й золотаво-коричневі - і стануть гарними юнаками й дівчатами, якими колись були. Усю ніч і весь день граються на березі, а як почне смеркти, надягнуть на себе моржеві шкіри й спливуть у море.
Та люди на Гебридських островах вірили, що раз у році можна побачити дітей Морського царя, як відіграють вони на березі від заходу до заходу, послухати їхній чудовий спів.
Розповідають, що жив на одному острові рибалка по імені Родерик. Ішов він одного разу по берегу, де сохнула його човен, раптом чує, неподалік за скелями хтось співає. Підкрався до одній скелі, глянув за її гребінь, а на піску у самих хвабо діти Морського царя відіграють. Довгі волосся на вітрі розвіваються, карі очі весело й пустотливо блищать. Недовго любувався ними рибалка, побоявся, не помітили б.
Пішов було ладь, раптом бачить, шовковисті шкурки лежать - сірі, чорні й золотаві. Напевно, діти пануючи зняли їх і тут кинули. Побрав він золотаву, найкрасивішу. "Ось це видобуток, - думає, - віднесу-но я її додому". Сказане - зроблене, приніс рибалка шкурку додому й сховав на полицю, що над вхідними дверима.
Сидить увечері Родерик у вогню, лагодить мережі, тільки що сонце сіло, раптом чує, хтось тихенько схлипує за дверима. Визирнув, коштує у порога дівчина краси неописаної, ока каре, променисті, шкіра ніжна, і ніякого одягу на ній, але золотаві волосся густою хвилею падають до колін і вкутують усю її, як плащем.
- Допоможи мені, будь ласка, земна людина, - промовила красуня. - Я нещасна дочка Морського царя. Кудись подіялася моя шовковиста шкурка. Ніяк не можу знайти. А не знайду - не мабуть мені більше моїх сестер і братів. Покликав її Родерик у хатину, накинув на плечі ковдра. Відразу догадався,
Чию золотаву шкурку приніс він додому й сховав під стелю. Йому б тільки простягнути руку, дістати моржеву шкурку, утішилася б дочка Морського царя, обернулася моржем і спливла б до своїх братів і сестрам. Але подивився Родерик на дівчину: ось би йому таку дружину, як він був би щасливий. Скрасить вона його самотнє життя, буде відрадою його серцю. Та сказав їй рибалка:
- Де тепер знайдеш твою шкурку? Видне, ішов берегом моря лиха людина, побрав її й відніс. Залишайся у моєму будинку, будь мені дружиною. Я буду любити тебе усе життя.
Підняла на нього дочка Морського царя повні туги ока й відповідає:
- Страшно мені йти однієї до людей. А ти, видне, добра людина. Якщо й правда хтось відніс мою шкурку, нема чого робити, залишуся я з тобою. Сказала й важко зітхнула, жалуючи про море, куди вуж їй ніколи не повернутися.
Боляче було дивитися рибалці, як тужить дочка Морського царя, але вона була так лагідна й прекрасна, що не міг він відпустити її назад у море. Та знав - ніколи не зможе.
Багато років прожив Родерик зі своєю красунею дружиною у бідній хатині на березі моря. Багато дітей вона йому народила, у усіх були променисті карі очі, і всі вони вміли співати чудові пісні. Але не переставала тужити про рідну стихію дочка Морського царя. Часто виходила одна на узмор'я, слухала, як б'ються про берег хвилі, і погляд її летів у холодний пустельний простір. Іноді бачила вона, як зовсім близько граються у воді її брати й сестри, чула, як кличуть свою дорогу сестру, загублену стільки років тому. Усією душею рвалася тоді до них дочка Морського царя.
Ось раз зібрався Родерик у море ловити рибу, поцілував дружину, дітей. Іде до берега, де чекає його човен. Раптом - дурна прикмета! - заєць дорогу перебіг. Розв'язав Родерик повернутися, але глянув на небо й говорить собі:
- Небагато легковажно, так що за лихо! Я адже які бури бачив! Та із цими словами сплив у море.
Розігралася погода не на жарт. Вітер свистів і завивав не тільки на море, але й на березі, де стояла хатина рибалки. Вибіг молодший син з будинку, знайшов на піску раковину, пригорнув до вуха - ах, як рокочуть, як шумлять у раковині хвилі. Вискочила за ним мати, турбується, кличе сина додому. Тільки ввійшли у будинок, налетів отут страшний вихор, ляснули двері з такою силою, що весь будинок затремтів, і впало на підлогу щось м'яке, золотаве. Так це ж моржева шкурка, яку сховав Родерик багато років тому під саму стелю, і належала вона красуні дочки Морського царя. Худого слова не мовила вона про свого чоловіка, з вини якого стільки років нудилася й тужила на острові. Скинула своє жіноче плаття, закуталася у золотаву шкурку, попрощалася з дітьми й побігла на берег моря. Пірнула у хвилі й поплила. Потім обернулася, глянула останній раз на хатину, де була Усе-таки небагато щаслива, а у самої води коштують її діти, мати кличуть. Але заклик моря виявився сабоніше. Та вона спливла далеко, далеко й усе співала від щастя... Повернувся Родерик, уже стемніло. Двері у хатину навстіж, вогнище охололо. Защемило у нього серце, чує лихо. Пошарив на полку під стелею - порожньо, зникла моржева шкурка. Зрозумів Родерик, що повернулася його дружина у рідну стихію до братів
І сестрам. Стали діти розповідати, як попрощалася з ними мати, поцілувала востаннє й спливла у море. Слухає їхній рибалка й плаче.
- Заєць перебіг дорогу, дурний адже знак. Як це я не почув йому? -убивався Родерик.- Увесь день не везло - і бура, і риби не наловив, - а отут ще таке нещастя.
Не зміг забути він дочки Морського царя, горював до кінця днів. Його дітей, онуків і правнуків так і кликали на Гебридах - діти Родерика, батька моржів.