Року так у 1033 Шотландією правил добрий старий король Дункан. У нього було два сини — Малькольм і Дональбейн. У ту пору Шотландія страждала від набігів войовничих датчан. Датські воїни, висадившись на британському березі, трощили усе, що не потрапить під руку. Спалювали будинку й замки, навіть церкви, забирали награбоване, сідали знову на свої вітрабоні тури й летіли ладь.
Та ось у який раз численний флот датчан причалив до берегів Шотландії й висадився на околицях Файфа. Проти чужоземців шотландці зібрали могутню армію, але тому що король Дункан був уже занадто старий, а сини його занадто юні, армію повів, по велінню короля, його найближчий родич Макбет.
Макбет був сином тана гламисского. Тана — значить власника земель у Гламиссе. Макбета усе вважали хоробрим воїном. На чолі армії шотландців, разом з вірним Банко, таном лохаберским, він дав відсіч датчанам. Шотландці виграли велику битву, вони розбили датчан і змусили їх відступити до своїх тур, кинувши поранених і не поховавши вбитих.
Прогнавши датчан, Макбет з переможною армією повернувся на північ Шотландії у Форрес.
Говорили, що у Форресе жили три вещуньи — три баби, що вміли чаклувати й пророкувати долю. Навіть такі безстрашні воїни, як Макбет, вірили тоді у чаклунок.
Три вещуньи схоронилися на болоті у дороги й стали чекати Макбета. Коли він з'явився на чолі своєї армії, перша віщунка не побоялася, вийшла до нього й сказала:
- Привіт тобі, Макбет, привіт тобі, про славний тан гламисський!
За нею вийшла друга віщунка й сказала:
- Привіт тобі, Макбет, привіт тобі, про славний тан кавдорський!
А третя віщунка вийшла й викликнула:
- Привіт Макбету, якому призначено стати королем Шотландії!
Не встигнув Макбет отямитися від здивування, як з'явився на коні гонець, який повідомив, що батько Макбета помер. А виходить, Макбет і насправді став тепер таном гламисским.
Слідом за першим гінцем незабаром з'явився й другий. Він приніс добрі звістки від короля Дункана. Король дякував Макбету за перемогу й повідомляв, що тан кавдорський повстав проти нього, і тому всі його землі тепер належать переможцеві Макбету. А виходить, Макбет відтепер став і таном кавдорским.
Виходить, уже два пророкування старих чаклунок збулися. Та Макбет задумався, що почати, щоб збулося й третє — як стати королем.
А треба вам сказати, що у Макбета була дружина, жінка підступна й дуже честолюбна. Вона скористалася своєю владою над ним і угодами, докорами й погрозами змусила його повірити, що він опанує короною, якщо вб'є старого, доброго короля. Макбет дуже довго пручався її угодам. Йому зовсім не хотілося вбивати старого короля, свого доброго друга. Але чого не доб'ється підступна, честолюбна жінка! Так до того ж пророкування вещуньи… і Макбет поступився. Та замислив, як убити короля.
Він запросив короля Дункана до себе у гості, у свій замок біля Инвернесса. Разом із дружиною він радо прийняв короля й усю його свиту, улаштувавши їм пишний бенкет.
Уже глибокої вночі королеві захотілося покинути бенкетуючих і піти спати. Макбет проводив його у розкішні Спокої, приготовлені заздалегідь.
У ті далекі, дикі часи був звичай, що у дверей опочивальні, де спить король, несли стражу два браві воїни. Леді Макбет знала, хто призначений стражами у ту ніч, і заздалегідь напоїла їхнім вином, у яке підмішала снотворне зілля. Та коли король вийшов у свої Спокої й ліг спати, стражники відразу звалилися у мертвому сні у його дверей. Тепер їх не добудилася б далі військова труба.
Усю цю ніч шуміла бура, але ні виття вітру, ні удари грому не порушили сон короля, тому що він був уже старий і занадто утомився після довгої дороги й багатого бенкету.
Саме собою, і стражники не пробудилися.
Тільки один Макбет не лягав, сон не йшов до нього. Його терзали сумніву, чи коштувало затівати настільки небезпечну гру. Адже якщо королеві призначено вмерти, усі повинне свершиться у цю же ніч. Леді Макбет була поруч.
- Соромитеся, — говорила вона, — вас тривожить не совість, а боягузтво! Будьте чоловіком! Якщо мужність вам змінило, я, слабка жінка, сама здійсню це.
Макбет не міг більше слухати ганебні його мовлення й направився довгими переходами замка у Спокої короля.
Він вихопив з піхов кинджали, що висіли на поясі сплячих стражників, і, увірвавшись у Спокої короля, всадив їх прямо у серце старого Дункана. Після цього Макбет вклав обагрені кров'ю клинки у руки воїнів і вимазав їм особа кров'ю, щоб усе подумали, що це вони вбили доброго короля.
Ранком у великому залі замка зібралися всі знатні лорди й дворяни, що входили у свиту короля. Та обоє його сина — Малькольм і Дональбейн. Очікуючи виходу Дункана, вони тлумачили про страшну буру, що бушувала вночі.
- Ви чули, як завивав вітер? Немов запекли всі чорти пекла.
- Металися тіні, скрипіли ставні, а десь недалеко ухала сова.
- Та гавкали собаки. А коні короля Дункана вирвалися на волю й перегризли один одного. Вірно, сказилися.
- Не на добре це.
- Не на добре…
Король усе не виходив зі своїх покоїв, і стривожені вельможі послали до нього одного зі знатних дворян. З усім повагою наблизився він до покоям короля, розкрив дверей і — про, жах! - перед ним лежав Дункан, мертвий і нерухливий. А поруч — два стражники із кривавими кинджалами у руках.
Забив тривожно дзвін, сумні стогони оголосили Спокої замка, коли вельможі й друзі побачили вчинене зло. Видалося, більш усіх був розгніваний сам хазяїн замка, Макбет. Ніхто не встигнув отямитися, як він своїм мечем простромив сплячих стражників.
- Усім ясно, що вони вбивці! - викликнув він. - Та заслужили кару.
Але синам Дункана, Малькольму й Дональбейну, здалося дивним це вбивство. Та вони поспішили покинути лиховісний замок Макбета у Инвернессе. Дональбейн направився у Ірландію, а Малькольм до двору англійського короля, щоб попросити у нього підтримки й відновити закон, по якому він, Малькольм, повинен успадковувати трон свого батька Дункана.
Макбет став королем шотландським, як і пророкували вещуньи. Видалося, усе збулося, але він не знав ні радості, ні щастя. Спокою не давали йому нав'язливі думи про своє злодіяння. Страх проникнув у душу: а що, якщо такий же честолюбець, як він, і з ним зробить точно так само?
Але хто?
Розтривожена совість не мовчала, і підозра впала на Банко. «Банко, ось хто тепер небезпечний!» — розв'язав Макбет і підіслав до нього вбивцю.
Але й це не принесло йому ні щастя, ні спокою. Він помітив, що дехто став підозрювати його. Та він боявся, що хтось помститься йому. А ні, тоді Малькольм знайде підтримку у короля англійського й піде на нього війною.
Та ось Макбет розв'язав знову відправитися у Форрес до віщункам. Хіба не вони заронили у ньому мрію стати королем Шотландії! Йому не терпілося довідатися свою долю й далі.
- Ти непереможний і не віддаси корону, поки зелений ліс, кличуть його Бирнамским, не прийде сам у неприступний замок Дунсинейн, — повідали вещуньи.
У Дунсинейне тепер звичайно тримав свій двір Макбет. А Бирнамський ліс був у добрих дванадцятьох милях від Дунсинейна.
- Казки, марення — дерева самі по собі не ходять, — заспокоював себе Макбет. - Я у замку у цілковитій безпеці.
Та Усе-таки після нічної зустрічі із чаклунками Макбет велів зміцнити свій замок на пагорбі у Дунсинейна. А тому змусив знати свою й шляхетних танов надіслати йому каменів і колод, які на пагорб повинні були підняти могутні воли.
Серед шляхетних танов, яким наказав Макбет доправити у замок Дунсинейн камені, колоди й усе таке інше, був Макдуф з Файфа. Макбет давно підозрював, що, якщо коли-небудь у Шотландію прибуде принц Малькольм з підмогою від короля англійського, Макдуф його підтримає. Та Макбет боявся й ненавидів Макдуфа за це.
У замку Дунсинейн зібралися всі тани, усі шотландські дворяни — так повелів Макбет. Серед них і тан файфський, відважний Макдуф, який у другoe час намагався бувати при дворі Макбета як можна рідше.
Одного разу, у ясний день, король Макбет виїхав зі свитою за зміцнення замка подивитися, як справляються воли зі своїм вантажем. Він побачив, що багато із труднощами тягнуть наверх камінь і колоди — занадто важка ноша, занадто пекучий день і занадто крутий підйом.
Та отут Макбет помітив, що одна пара волів так знесилилася, що опустилася на землю відпочити. Король упав у лють і зажадав довідатися, хто посмів надіслати йому таких ледачих волів, які не бажають на нього працювати. Відповідь була:
- Власник їх Макдуф, тан файфський.
- Нехай тоді тан файфський сам, — сказав король у великому гніві, — замість своїх ледачих волів впряжеться у візок з дорогоцінним вантажем.
У свиті короля був друг Макдуфа. Непомітно він пішов з пагорба й поспішив до Макдуфу. Той перебував у залі замка, де йшли готування до обіду. Почувши, що сказав король, Макдуф відразу зрозумів, що баритися не можна.
Попрощавшись із другом і прихопивши зі стола один круглий хліб, Макдуф покликав своїх коней і слуг і поскакав скоріше у рідний Файф. Він поспішав туди добратися до того, як Макбет прийде до обіду у свій замок.
Коні Макдуфа летіли швидше вітру. Але ось лихо! Він так поспішав забратися скоріше із замка підступного Макбета, що не встигнув побрати із собою грошей. Та коли він прискакав до великої переправи через ріку Тей, йому нема чим було заплатити човняру. Що ж, човняр погодився побрати круглий хліб за переправу.
Та з тих пір ця переправа так і зветься Хлібна.
Нарешті Макдуф прибув у свій замок Кенновей неподалік від Файфа. Першою справою він обійняв дружину й своїх дітей, потім велів стражникам закрити ворота замка, підняти розвідний міст і не впускати до себе ні короля Макбета, ні кого іншого з нього звиті. Потім направився у невелику гавань поруч із замком і велів швидше оснастити вітрабоник. Попрощавшись із дружиною й давши їй строгі накази, Макдуф готовий був до втечі від Макбета.
Але Макбет і сам не барився. Зі своїми воїнами він був у воріт замка Кенновей раніше, чим Макдуф встигнув відплисти. Король призвав леді Макдуф відкрити йому ворота й видати чоловіка. Однак леді Макдуф, будучи жінкою не тільки хороброї, але й мудрої, постаралася знайти стільки вибачень і прийменників, що слугам-морякам вистачило часу вийти у море.
Тільки тоді вона піднялася на стіну замка й змело заявила королеві:
- Ти бачиш у море білосніжне вітрило? Те чоловік мій Макдуф пливе до короля Англії. Ти не побачиш його, поки він не повернеться із принцом Малькольмом, щоб скинути тебе із трону й зрадити смерті. Злися й біснуйся, але тобі так і не вдасться накинути воляче ярмо на шию шляхетного Макдуфа, тана файфского.
Та насправді, Макдуф благополучно доплив до англійських берегів і з'явився до двору короля, щоб приєднатися до свити принца Малькольма, сина доброго Дункана. Він переконав принца, що шотландці вже утомилися від жорстокості Макбета й будуть тільки ради примкнути до рядів Малькольма, якщо він поспішить повернутися у рідні місця. Не гаючись, король англійський дав армію відважних воїнів, яких повів великий Сивард, граф Нортумберленський, щоб допомогти Малькольму, спадкоємцеві вбитого Дункана, повернути собі корону.
Та усе трапилося так, як передбачив Макдуф. Тани Шотландії та інші дворяни залишили Макбета й перейшли до Малькольму й Макдуфу. Макбет залишився лише з невеликий звитої тих, хто заприсягся не залишати його. Та замкнувся у укріпленому замку Дунсинейн. Він не впав духом і не страшив нічого, вірячи у пророкування вещуний.
Нарешті армія Малькольма й Макдуфа вступила у Бирнамський ліс. Ранком по велінню Макдуфа кожний воїн відламав собі більшу гілку дерева й під її прикриттям рушив на Дунсинейн. Гілки приховували воїнів, і ворог не міг побачити, яка армія, більша або маленька, рухається на замок.
Макбета повідомили, що супротивник отаборився у лісі. Але й тоді серце його не здригнулося, він уважав, що залишається у безпеці. Однак ближче до полудня вартовий, що стояв на кріпосній стіні, помітив, що на замок Дунсинейн плавно, не поспішаючи йде сам Бирнамський ліс. Він кинувся зі звісткою до короля. Грізний Макбет спочатку не праг цьому вірити й навіть пригрозив повісити переляканого вісника.
Він сам піднявся на кріпосний вал і, побачивши те, що він побачив, зрозумів, що пробив його година.
Але хоробрість і відвага не покинули його. Із жменькою таких же хоробрих він вийшов за ворота замка й кинувся назустріч долі. Він загинув у бої, схрестивши мечі із самим Макдуфом.
На трон Шотландії зійшов Малькольм. Він правил довго й успішно. Макдуфа він щедро нагородив і повелів, що відтепер Макдуф і всі його нащадки завжди будуть йти на чолі шотландської армії — більша честь. Та будуть покладати корону на майбутніх шотландських королів — честь і довіра.