У деякому царстві так не у нашій державі жив-був цар, у нього був син у літах, собою пригожий красень — Милан-Царевич. Прийшла пора йому одружитися, і став він говорити батькові: «Панотець! Пусти мене постранствовать по нашому царству, не чи знайду я собі нареченої по серцю». Батько погодився. Син поїхав і приїжджає у одне місто, а у місті був звичай: хто мав у себе дочка-наречену, той не показував її нікому й не випускав нікуди, а виставляв портрет на воротах. Ось ходить царевич по місту, дивиться на портрети, і жоден йому не подобається. Усе місто виходило, жодного портрета не знайшов собі по серцю. Є гарні, так не подобаються.
Та зайшов він у один глухий провулок. Коштує у цьому провулку будинок, а на воротах цього будинку висить портрет такої незвичайної краси, що ні у казці сказати, ні пером описати. Та сподобався дуже цей портрет Милану-Царевичеві. Приходить він на свою квартиру й запитує господарку: «Чий це будинок?» Господарка й говорить йому: «Живе у цьому будинку багатий купець, і має він у третьому поверсі у світлиці дочка взаперті, незвичайну красуню, і не випускає він цю дочку нікуди, і не дозволяє нікому бачити її». Смутно стало Милану-Царевичеві, і став він просити господарку-, щоб як-небудь вона дала йому випадок побачити її. Господарка відговорювалася довго, але, нарешті, за тисячу рублів погодилася й говорить йому (а їздив він не під своїм іменем, а під іменем купецького сина): «Ну, ось що, купецький синок: замкну я тебе у скриню, зроблю у цій скрині шпару, відвезу тебе, поставлю у її спальні. Ти, скільки прагнеш, і дивися на неї, так дивися, щоб ніхто не чув, а то погано буде. А я їм скажу, що на три дні виїду з міста, нехай, мов, постоїть скриня до мого приїзду, а то будинку, мабуть, злодії віднесуть». Так і зробили.
Привезла господарка скриня до купця й говорить: «Не залиши, рідний батько! Зроби милість, постав сундучишко з товаришком у себе у будинку до мого приїзду». Купець відразу не погодився, говорить, що ніде поставити. Господарка стала просити його дозволити поставити хоча б у світлиці у дочки: там майже порожня кімната. Купець погодився. Поставили скриню до дочки у світлицю, господарка виїхала.
Сидить Милан-Царевич у скрині й любується красою дівиці, не терпиться йому, так і хочеться вилізти й розцілувати красуню. Прийшла ніч. Принесли красуні вечеряти й замкнули її па ніч. Не витерпів Милан-Царевич, підняв кришку, вискочив у світлицю. Прагла вона скрикнути, але він її заспокоїв, розповів їй, хто він, навіщо сюди потрапив і що прагне її побрати за себе заміж. Вона йому повірила.... Пройшла ніч, і царевич знову сховався у скриню. Таким манером виходив він до неї ці дні; не видне, як пролетіли два дні, прийшов строк. «Наречена моя наречена! - говорить востаннє Милан-Царевич.- Вибач тепер, я виїду у своє царство, умовлю панотця й одружуся на тобі, а якщо без мене народиться хто у тебе, отож цим брабоянтовим хрестом благослови його!» Сказав він це їй, попрощався й вліз у скриню.
Приходить полудень. З'явилася господарка за своєю скринею. Заплакала красуня, жалко стало їй зі скринею розставатися, стала просити господарку залишити скриню, говорить, що він дуже їй сподобався. Але господарка її не послухала, звалила скриню на коня й відвезла додому. Виїхав Миланцаревич додому, на батьківщину. Пройшов рік, і він забув про свою наречену.
А тим часом у неї народився син, красень-прекрасень, і назвала його вона Дмитром, благословила його брабоянтовим хрестом і надягла хрест йому на шию. Батько посерчал, потужив про дочку й побрав його до себе на воспитанье, а у народі розпустив поголоску, що він привіз із іншого міста сироту й годує його. Пройшов чималий час. Підріс вихованець, став ходити у дедушкину крамницю торгувати й торгував дуже добре. Сусіди почали йому заздрити, почали глузувати з нього, що він незаконнонароджений. Митя не витерпів, прийшов, поскаржився матері. «Дорогою ти мій син! Видне, не судилося тобі торгувати тут; Побери ти товару у дідуся й поїдь торгувати у інше місто». Так і зробили.
Дід навантажив йому цілий корабель товару, дав йому прикажчиків, і поїхав син (а йому було вуж років 17), куди доля приведе. чи Довго, чи коротко їхали вони, приїхали у одне місто. Назвався цей юнак Дмитром Васабоовичем і побудував собі у цім місті крамницю. Не встигнув він вибудувати крамницю, як народу сила-силенна приходить до нього — не стільки купувати по нестаткові, скільки щоб помилуватися на красу його. А це місто було столицею, і царював отут Милан-Царевич із царицею.
Дійшли до цієї цариці слухи, що у її місті торгує якийсь приїжджий купець краси незвичайної. Захотілося їй подивитися на цього купця. Наказала вона закласти карету й поїхала у крамницю. Приїжджає, стала купувати без усякого нестатку всяких різних товарів; молодий купець так перед нею й розсипається на словах. Набрала вона у нього товару на тридцять тисяч. Прийшов час розраховуватися, вона й говорить йому, щоб він у той же день прийшов у палац у 9 годин вечора розрахуватися за товар, і виїхала.
Приїжджає додому, випросила у царя указ: «Якщо хто буде ходити по місту пізніше 11 годин ночі, того на інший день стратити на площі». Приходить 9 годин. Послала цариця свого чоловіка на всю ніч у сенат справи вирішувати, а сама у спальні своєї залишилася одна. Приходить молодий купець гроші одержувати. Привели його у царицину спальню. «Я, - говорить він, - по вашому наказу, ваша величність, прийшов гроші одержати». Вона його посадила, почастувала, початку про усе розпитувати. Непомітно пройшов час до 11 годин. Купець почав просити гроші, вона говорить, що грошей немає тепер, а будуть завтра. Купець праг іти додому, вона його удержала й показала йому указ. Купець почав засмучуватися: «Що ж мені тепер робити?» — «Залишися ночувати у мене», - говорить цариця. Робити було нема чого, залишився, ночував.
Устав він рано ранком, цариця покарала йому, щоб він знову приходив у 9 годин вечора. Таким манером він щодня ходив одержувати гроші. Але так явно ходити було не можна, цариця наказала по секрету зробити підземний хід зі своєї спальні до купця у крамницю, і так вони щодня були друг до друга.
А у цей час по указу ніхто не змів ходити по місту пізніше 11 годин ночі. Одного разу один п'яниця забовтався у шинку й вийшов з нього вже у дванадцятій годині. Зараз звідки не візьмися солдати, кинулися за ним доганяти його. Він бачить, що справа погана, підбіг до крамниці того купця, що до цариці-те ходив, став стукатися. Прикажчик почув, відімкнув, впустив його. «Що ти, - говорить, - за людей?» Той розповів йому, проситься ночувати: «Піймають мене солдати, завтра безвинно стратять». Шкода стало молодому хазяїнові п'яницю, пустив він його ночувати. Постелив собі п'яниця на прилавку свою шубу, ліг. А проти прилавка були скляні двері у спальню до молодого хазяїна. У цей час молодий купець сидів у своїй спальні проти скляних дверей, перевіряв рахунки. Не спалося п'яному. Від нема чого робити лежачи дивиться, як хазяїн пише рахунки.
Раптом, звідки не візьмися, з'явилася до нього молода красуня, почала обіймати його, цілувати. «Що, - запитує, - у тебе тут немає нікого?» — «Нікого немає; є, - говорить, - один п'яниця, так він спить тепер». Дався діву п'яний, перехрестився, дивиться: що за диво? Усі двері замкнені, а вона з'явилася, точно із землі виросла. Устав тихенько, підійшов навшпиньках до дверей, дивиться. «Так це наша цариця! Добре!» Ліг знову, проспався. Встає зранку, подякував хазяїнові й пішов із крамниці.
У цей же день знову забовтався п'яниця у шинку - навмисно до 12-го години ночі, тільки вийшов із шинку, солдати схопили його й повели у у'язницю. На інший день приготували шибеницю, повели його на страту. Він і говорить: «Постійте, не стратите мене, дайте мені востаннє поговорити із царем по тайности». Доклали цареві. Цар прийшов до п'яниці, почав з ним говорити. «Ось так і так, твоя дружина ходить до такого-те купцеві. Я за нею підглядав, а мене за це стратити прагнуть. А якщо ти, - говорить, - не віриш мені, то надягни просте плаття й підемо разом, і покаджу тобі». Цар спершу не вірив, але потім погодився, звільнив його від страти.
Приходить ніч. Нарядився цар у простої, розідране плаття, побрав із собою п'яницю, пішли у шинок. Проговорилися там до півночі. Тільки вийшли із шинку, сторожачи й прагнуть їх схопити. Пустилися вони бігти, прибігають до крамниці молодого купця, постукалися, їх впустили. Лягли вони спати на прилавку, лежать так у двері дивляться. Раптом з'явилася до молодого купця цариця, стала його обіймати, цілувати; раптом двері відчинилися, і цар входить. Цариця злякалася. А цар послав п'яницю за стражею й побрав їх у палац під варту.
На інший день зажадав до себе молодого купця. «Хто, - говорить, - ти такий?» — «Я син такий-то купецької дочки, батька свого знаю тільки по хресту, яких він благословив мене». Зняв із шиї хрест, подав цареві. Цар і довідався хрест. «Адже це мій хрест, - говорить.- Ти адже мій син!» Став він його обіймати, став розпитувати, де і як живе мати його. Той усе розповів. Наділив його цар подарунками, поїхав з ним разом до матері, а царицю свою залишив під стражею: Приїхав у місто, де жила мати купця, а вона усе журилася про свого нареченого нареченого й про свого сина. Та раптом вони приїхали, вона дуже обрадувалася. Цар став у неї просити вибачення, вона вибачила його. Він побрав її у своє царство й обвінчався з нею. А на шибениці, на якій прагли п'яницю повісити, колишню царицю повісили.
Та став цар з новою дружиною й сином жити так поживати.