Був один солдатів, служив, бідненький. Деньжонок з будинку йому не надсилали. Хоча він був бідний, але одежу завжди справно носив; хоча вона була й чинета, але справна завжди. Та ось у всяке свято й у неділі завжди ходив до обідні. Та ось у одне свято йде він від обідні тротуаром, і впало проти нього із третього поверху лист. На адресі було написано:
«Хто цей лист підніме, той може й читати». Він же був грамотний.
Коли підняв лист, і бачить це. Він розірвав цей лист, і у листі золоте кільце. Коли прочитав лист, і у листі так було сказано: що сьогоднішній вечір іди до такого-те будинку, у ньому буде збори, і встань до того стовпа, у якого горить ліхтар, і стій доти, поки чого з тобою не буде; ну, що з тобою будуть робити, не бійся.
Так, прочитав він лист і говорить фельдфебелеві, що ось таке трапилося: «Дозвольте мені сходити».
Та ось показує йому це кільце. Фельдфебель доклав ротному командирові. Ротний завжди сподівався, що солдат гарний: « Так, - сказав фельдфебелеві, - нехай іде!»
Ось як дочекалися вечору, солдатик одягся і йде. Так, і як сказано, іде до того будинку, і знайшов стовп, де ліхтар, і стояв доти, поки збори були. Коли розійшлися зі зборів, роз'їхалися, і він залишився один у цього стовпа. Раптом під'їжджає візок — на парі коней. Вискакиват один з візка, завязиват йому хусткою ока й садить у візок. Посадив у візок, і повезли невідомо куди. Коли, докуль треба, довезли, кучері зупинилися й говорить йому: «Вилазь із візка!»
Коли він виліз із візка — бере його за руку й веде по сходах невідомо куди. Заводить його у приходжу, де горить свіча. Развязиват йому ока й говорить: «Роздягайся, скидай із себе всі». Коли той знімає із себе всі, і він йому показав: «Ось, - говорить, - на столі пари білизни, а це для тебе — надягай».
Коли надяг цю пару білизни, він відчинив у темну кімнату двері — і завів його туди. Коли завів, сам вийшов і двері замкнув.
Залишився він у темній кімнаті один і коштує — думат: ні назад, ні вперед. Постояв і думат: «Хоч би де сести мені».
Ось пішов, почав мацати й піймав саме за ліжко (алі за ліжко, сказати по-городски); пощупав — на ній лежить перина м'яка. Він і думає: «А однаково! Що буде — тому й бути! Дай хоч ляжу».
Коли ліг на ліжко, лежить і чує розмова: «Теперя мені треба йти».
Тоді відчиняться двері у цю же кімнату, підходить уводити, увести до ладу цьому ліжку й спрашиват: «Що, душечка, тут?» Він отвечат: «Тут».
Та ось починає його там обіймати й цілувати — цаловать. Недовго думавши, що треба було, то зробили. Та вона теперя говорить: «Можете піти у своє місце. А завтра ввечері повинні ви бути у цього ж стовпа, і знову ж це над вами й буде».
Та сама вийшла з кімнати Він залишився у цій же.
Тоді ця людина відчинила двері й говорить: «Ну, виходи!» Так, коли він вийшов у цю кімнату, у приходжу, людей говорить: «Знімай усе із себе, надягай своє».
Коли він зняв, надяг своє, йому зав'язав хусткою знову ока й повів знову вниз по сходах. Так коли вивів на двір, посадив у візок і привіз знову до цього стовпа. Коли привіз до цього стовпа, поставив його, розв'язав ока, сам сіл на коней і виїхав.
Коли приходить у казарми, те назавтра його фельдфебель запитує: «Що над тобою трапилося?»
Він розповів усю свою подію й не знає, де й був, і що знову також на другий вечір до цього ж стовпа прийти. Та також на інший вечір його звільнили, а на інший вечір над ним те ж трапилося. Знову приїхала пари коней, зав'язали йому ока й посадили у карету. Завели у кімнату, знову наказали зняти свою одежу й одягти Другові.
Та ця справа була у Петербургові. Імператором був Петро Великий. Та ось він у другий і третій вечір зробив так. Та ось доклали Петру Великому, що ось такого-те солдатика третій вечір возять не знай куди. Коли Петро Великий довідався, велів солдатика послати собі. Коли солдат приходить у палац, і просить докласти государеві. Коли доклали государеві, то государ велів його пропустити до себе. Солдат заходить у кабінет до государя, государ і говорить йому: «Ну, розкажи мені, що над тобою трапляться?»
Солдат розповів йому всі докладно, як йому потрапив лист і як від стіл(ф його возять невідомо куди. Государ дає йому пузиречек і дає перо: «Коли, — говорить, - тебе привезуть туди, і ти як-небудь це дотримай, щоб міг протягти у цю кімнату; мокни ця перинка у пухирці, і як вона з тобою ляже — ти у цей час дряпни їй щоку й не зізнавайся».
Ну, ось побрав пухирець, перо від государя й пішов.
Коли тільки настав вечір, і він пішов до стовпа. Приходить до стовпа й встає: знає свою справу й місце. Під'їжджають на парі коней, знову садять його у візок і зав'язують ока. Та привозять. Заводять знову його у приходжу. Наказав знову зняти всю свою одежу, знову відчинив йому двері у темну кімнату, запхали його туди й замкнули двері, а він пухирець під пахвою міг зберегти.
Та ось знову, коли лягли на ліжко, і він дістав перо й дряпнув їй щоку. Вона й говорить: «Що ж, душечка, чому ж ви дряпнули?» Він і говорить: «Так немає нічого! Мабуть, у вас у подушці що-небудь потрапило». Ну, і вона на те певен, що йому пронести не можна, тому що він раздеватся донага й надеват її білизна.
Та коли справа зробили, іде вона від нього у особливу кімнату і йому велить відправлятися назад.
Коли людина відчинила дверей, і він вийшов туди у приходжу, справа своє знає: зняв її білизну й надяг своє. Тоді знову йому зав'язують ока й ведуть, садять у візок і везуть до цього стовпа. Підвозять, зупиняють коней, виводять його, розв'язали ока — і виїхала пари.
Солдат приходить у казарми. Ранком государ знову кличе його до себе. Коли приходить до государя, государ його запитує: «Ну що, був?» Солдат відповідає: «Був».- «Ну, що — дряпнув, як я тобі велів?» Солдат відповідає: « Так, дряпнув».
Вона ранком встає, коли пішла вмиватися, і дивиться у дзеркало, і побачила у себе ця пляма на щоці.
А государ тим часом здумав зробити вечір. Та ось розіслав афішки, щоб усі енерали, графи, всяк зі своїм сімейством були на вечір. Та ось, як це була графська дочка й була Петру Великому хрещениця, і їй необхідно треба їхати. Вона й придумала вирізати гумажку й налепить на щоку.
Та ось почали збиратися до неї подруги, вона їм і говорить: «Ось що, - говорить, - я сьогодні одержала газети, і у Франції така мода пішла, що усе панянки таку повинні приліпити гумажку, як я». Та ось з них кажная приліпила; зібралися й поїхали на вечір.
Коли приїхали у палац, і кажна із клаптиком гумажки. Игосударь говорить: «Це що таке у вас?» Вона й відповідає: «Що ж, кресенька, нині мода така! Я одержала газети, що у Франції кажная панянка їде на бал і приліплює клаптик гумажки». Государ і говорить: «Ніяких я мод не знаю! Щоб отлепить! Не було!»
Коли отлепили, і він почав дивитися й побачив у їй на щоці пляма. Тоді сказав: «Тепер я знаю, яка мода у вас!»
Зараз послав по цього солдата й назавтра обвінчав.