У якімсь царстві, у якійсь державі жив-був цар по імені Ахридей, і той цар жив зі своєю супругою Дарьею багато років, а дітей не мав. Уже приходили вони до старості, і почали богу молитися, щоб даровал їм дітище. Скоро після того цариця Дар'я обеременела, і чрез звичайний час народила прекрасну дочок, яку назвали Луною; чрез рік народила вона іншу дочку — ще краше й краще першої: назвали її Звездою. Царівни виросли, і коли більша сестра була по п'ятнадцятому році, а менша по чотирнадцятому, то у якийсь час пішли вони у зелений сад гуляти зі своїми нянюшками й мамушками й гуляли там довгий час. Раптом піднявся превеликий вихор і відніс обох царівен. Нянюшки й мамушки злякалися, побігли до цариці Дар'ї й сказали їй про те лихо. Цариця Дар'я ледве не вмерла з тієї гіркої відомості, а цар Ахридей почав клич кликати: хто знайде царівен, за того віддам кожну з них заміж. Жоден богатир не викликався. Цар зібрав волхвів, став у них випитувати: не чи знають, де його дочки? Але й ті відреклися від цієї справи.
Ось цар Ахридей потужив чималий час і наостанку почав знову просити бога, щоб даровал йому при старості спадкоємця, і роздал великі й щедрі милостині на бідні й по церквах і по монастирях. Бог почув молитву, даровал йому сина, Івана-Царевича. Іван-царевич ріс не по роках, а по годинникові, так, як пшеничне тісто на опарі кисне, і коли прийшли його доконані лета, то навчився різним наукам. Та провідав Іван-царевич, що були у нього дві сестри рідні, так безвісти пропали, і здумав проситися у батька свого, у матері, щоб дозволили йому йти у далекі держави й провідати про сестер; прийшов до свого батька, і поклонився до землі, і став говорити: «Милостивий панотець! Я прийшов до тебе не бенкет бенкетувати, не рада радити, не міцну думу думати, а прийшов просити у тебе благословення; прагну я йти у далекі держави й провідати про моїх люб'язних сестриць, що безвісти пропали!» — «Ох ти гой еси, младой юнак Іван-царевич! - сказав йому цар Ахридей. - Куди тебе бог несе й у яку підеш ти сторону? Адже ти ще молодий і до дорожніх праць незвичний». Але Іван-царевич просив так невідступно й зі сльозами, що батько не витримав — відпустив його. Царевич богу помолився, на усе на чотири сторони поклонився, з батьком, з матерями попрощався й пішов один, як перст, без провідника.
Іде царевич шляхом-дорогою кілька місяців, і трапилося йому у якийсь час іти чрез густий, дрімучий ліс. Почув він осторонь великий шум, направився на той шум з великим торопом і побачив, що б'ються проміж себе два лісовики. Підійшов до них. «Послухайте, — запитує, — за що ви б'єтеся? Скажіть-но мені, я вас помирю». Відповідав йому один лісовик: «Добра людина! Розсуди, мабуть, нашу сварку; ось подивися, ішли ми двоє дорогою й знайшли капелюх-невидимку, чоботи-самоходи й скатерь-самобранку: варто тільки розгорнути скатертину, негайно вистрибнуть із неї дванадцять добрих парубків так дванадцять червоних дівиць, принесуть різних кушаньев і напоїв і почнуть пригощати. Із цієї знахідки чоботи так капелюх беру я собі, а скатертину віддаю моєму товаришеві; а він прагне всім опанувати й для того вступив із мною у бійку». - «Добре, — сказав Іван-царевич, — я ваша справу розберу, тільки дайте й мені частку». Лісовики погодилися. Тоді Іван-царевич сказав їм: «Біжіть по цій дорозі із усієї сечі, і хто кого на трьох верстах випередить, тому й дістанеться вся знахідка». Обоє лісовики з радістю побігли по зазначеній дорозі, і скоро зовсім з виду зникли; Іван-царевич надяг на себе чоботи-самоходи й капелюх-невидимку, скатертину-самобранку побрав під мишку й пішов далі. Коли лісовики відвертали назад, те не знайшли ні Івана-Царевича, ні своїх знахідок і кинулися шукати його по лісу. Однак хоча й знаходили на царевича, але не могли його бачити, тому що на ньому була надіта шляпа-неведимка.
Избегавши даремно весь ліс, вони наостанку розійшлися по своїх місцях; а Іван-царевич ішов кілька днів і побачив: стоїть на дорозі мала хатинка до лісу передом, а до нього задом; підійшов до неї й мовив: «Хатинка, хатинка, стань до лісу задом, а до мене обернися передом». Раптом хатинка обернулася до лісу задом, а до нього передом. Царевич увійшов у хатинку; там на підлозі сиділа баба-яга, ноги у стелю вперши, і пряла вовна. Побачивши Івана-Царевича, баба-яга сказала: « Фу-Фу-Фу! Як доселева російського духу слихом не чуване, а нині російський дух воочью відбувається. Навіщо ти, добрий молодець Іван-царевич, сюди зайшов, волею або неволею? Я тут живу вже сорок років, а ніяка людина повз мене не проходжував, не проїжджував, ні звір не прорискивал, ні птах не пролетивала; а ти як сюди забрів?» — «Ох ти, дурна стара баба! - у відповідь сказав Іван-царевич. - Ти раніше мене, доброго молодця, напайка-нагодуй, так тоді й запитуй». Яга-Баба негайно підхопилася, зібрала на стіл, напоїла, нагодувала царевича й у лазні випарила й стала знову запитувати: « Як ти сюди зайшов, добрий молодець, волею або неволею?» Відповідь тримала Іван-царевич: «Скільки волею, а вдвічі того неволею. Іду я шукати моїх рідних сестриць Місяць і Зірку; а де їх знайти — сам не відаю». - «Добро, Іван-царевич! - мовила довбня-яга. - Молися богу й лягай спати: ранок вечора мудренее». Царевич ліг спати й від дорожньої праці заснув міцно. Зранку, ледве тільки надворі розвиднюватися стало, яга-баба початку його будити: «Добрий молодець! Пора тобі у шлях іти». Устав царевич, умився, одягся, помолився, на всі чотири сторони поклонився й початків з ягою прощатися. Тоді яга-баба йому сказала: «Що ж ти, царевич, із мною прощаєшся, а не запитаєш, куди тобі потрібне — у яку сторонушку? Ступай-но ти, добрий молодець, ось по цій доріженьці й побачиш у чистому полі палати білокамінні; у тих палатах живе твоя більша сестра Місяць. Тільки важко тобі побрати її, тому що живе з нею нечистий дух; приходить він у палати ведмедем, а як увійде — негайно обертається людиною».
Царевич попрощався з ягою, надяг на себе чоботи-самоходи й пішов у шлях. На третій день побачив він у чистому полі білокамінні палати, покрився шляпою-невидимкою й вступив у спальню до люб'язної своєї сестриці, прекрасної царівни Місяцю. У той час царівна Місяць лежав на ліжку й опочивала міцним сном. Царевич підійшов до ліжка, почав її будити й скинув із себе капелюх-невидимку; царівна пробудилася: «Хто ти такий і навіщо сюди прийшов?» — «Люб'язна моя сестриця, прекрасна царівна Місяць! - відповідав царевич. - Я твій брат єдиноутробний Іван-царевич; приніс тобі челобитье від панотця твого царя Ахридея й від матінки твоєї Дар'ї: вони вельми по тобі й по сестриці Зірці журяться». Прекрасна царівна Місяць негайно підхопився з постелі й у сльозах почала обіймати царевича; довгий час вони целовалися, миловалися, а після того царівна сказала: «Люб'язний мій братик! Я несказанно рада, що бачу тебе; але побоююся, щоб не прийшов Ведмідь і не з'їв би тебе». - «Не трощися про те, — мовив їй царевич, — я цього не боюся!»
Скоро піднявся сабоний вихор. Тоді прекрасна царівна сказала царевичеві у великому страху: «Люб'язний братик Іван-царевич! Скоро Ведмідь прибіжить; сховайся куди-небудь, не те з'їсть тебе». - «Не бійся!» — сказав їй царевич, потім надяг на себе капелюх-невидимку й сіл на стілець. Ведмідь увійшов у кімнату й закричав людським голосом: « Фу-Фу-Фу! Доселева російського духу слихом не чуване, видом не бачене, а нині й тут російським духом пахне». - «Ах, моє світло, — сказав Місяць, — тобі соромно про той і говорити; звідки тут бути російському духу? Ти по Русі бігаєш і там російського духу набрався; так тобі й тут те ж чудиться». - «Так не чи прийшов брат твій Іван-царевич? - запитав Ведмідь. - Адже він давно вуж народився». - «Я зроду брата не бачила й того, є чи у мене брат, не відаю. А що якби брат прийшов, адже ти б з'їв його?» — « Ні, — відповідав Ведмідь, — я ніколи того не зроблю. Адже я знаю, що він тобі милий; а по тобі й мені милий». - «Заприсягнися колись!» — «Прошу, клянуся тобі, чому сама прагнеш». - «Коли так, — сказала царівна Місяць, — те брат мій тут і сидить біля тебе». - «Що ти! Як же я його не бачу?» — сказав Ведмідь, устав, вдарився об сиру землю й зробився такий молодець, що не здумати, ні взгадать, ні пером написати, ні у казці сказати, і мовив: «Іван-царевич! Не ховайся від мене; я для тебе не лиходій, нічого тобі худого не зроблю».
Отут царевич скинув із себе капелюх-невидимку й здався Ведмедеві. Ведмідь розмовляв із царевичем ласкаво, пригощав його всякими стравами й напоями. Іван-царевич спробував того-іншого й говорить Ведмедеві: «Не чи прагнеш моєї дорожньої страви й моїх напоїв покуштувати?» Розгорнув скатертину-самобранку — і негайно дванадцять парубків і дванадцять дівиць наставили на ту скатертину різних кушаньев і напоїв і почали Івана-Царевича, царівну Місяць і Ведмедя пригощати. Ведмідь
Здивувався такій дивовижній справі й запитував у Івана-Царевича, звідки він побрав таку скатертину? Він про всі йому розповів. Ось таким-те образом жив царевич у Ведмедя три місяці, а потім зібрався у шлях і став запитувати про меншу свою сестру, царівну Зірку, де вона проживає. «Вона живе не дуже далеко, — сказала царівна Місяць, — тільки, братик, не чаю, щоб ти її побачив, тому що живе вона з Морським Чудовиськом у мідному замку, а навколо того замка коштує стража велика — усі водяні чорти; вони тебе вб'ють до смерті». - «Що робити! Хоч сам помру, а сестрицю побачу». Попрощався Іван-царевич із прекрасною царевною Луною й з Ведмедем і пішов у шлях.
На інший день побачив він мідний замок, підійшов у воротам; у воріт коштують два водяні риса, на плечах гармати тримають, нікого у замок не пропускають. «Пропустите мене, — сказав царевич, — адже я навмисно прийшов усіх вас із варти перемінити». - « Ні, брат, обманюєш! Якщо прагнеш, полезай через кам'яну стіну, а у ворота ходити не наказане. Так дивися, полезай обережніше: по ту сторони стіни підведені струни: якщо трохи до струни доторкнешся, то піде грім по всьому замкові й по морю. Морське Чудовисько почує, вийде з моря й тебе жива не залишить!» Царевич нічого не злякався й поліз у чоботах-самоходах чрез кам'яну стіну; не зачепив за струни ні рукою, ні ногою, тільки платтям злегка зачепив — і у ту ж хвилину пролунав великий грім по всьому замкові. Царевич увійшов з торопом у палати, знайшов прекрасну царівну Зірку у постелі й розбудив її від міцного сну. Вона прокинулася й закричала: «Хто ти й навіщо прийшов?» — «Люб'язна сестриця, прекрасна царівна Зірка! - відповідав царевич. - Я твій брат рідний Іван-царевич, приніс тобі челобитье від панотця твого царя Ахридея й від матінки твоєї цариці Дар'ї; вона вельми по тобі журяться».
Прекрасна царівна Зірка підхопилася з постелі, початку його цілувати, милувати й потім говорить: «Люб'язний братик, сховайся куди-небудь! Скоро прийде сюди Морське Чудовисько і як тебе побачить — негайно з'їсть». - «Не трощися, — мовив царевич, — я не боюся!» Надяг на себе капелюх-невидимку й сіл на стілець. Увійшов Морське Чудовисько й закричав людським голосом: « Фу-Фу-Фу! Доселева російського духу слихом не чуване, видом не бачене, а нині й тут російським духом пахне. Хто у тебе, царівна, у гостях?» — «Ах, моє світло, — відповідала царівна Зірка, — кому у мене бути? Так росіянин і зайти сюди не може. Сам ти по Русі бігаєш, набрався там російського духу, так він тобі й тут чудиться!» — «Повно, не чи прийшов брат твій Іван-царевич? Адже він давно вуж народився». - «Я зроду ніякого брата не бачила, і є чи у мене брат — і того не відаю. А що якщо б Івану-Царевичеві трапилося зайти сюди, адже ти б з'їв його?» — « Ні, — відповідав Чудовиська, — я ніколи того не зроблю. За що я його знімання? Адже він мені нічого худого не зробив. Знаю й те, що він тобі милий; а по тобі й мені милий». - « Ні, я по тих пір не повірю, Доки ти клятви не даси». - «Прошу! Клянуся тобі всім, чому сама прагнеш». - «Коли так, — мовила царівна Зірка, — те брат мій тут і сидить проти тебе». - «Що ти брешеш? - сказав Морське Чудо. - Як же я його не бачу?» — «Він, право, тут!» — відповідала
Зірка. Тоді Чудовисько вдарився об сиру землю й став такою молодець, що не здумати, ні взгадать, ні пером написати, ні у казці сказати, і закричав: «Іван-царевич, не ховайся! Я тобі не лиходій, нічого худого не зроблю й зазавжди рад тебе гостем бачити».
Царевич скинув із себе капелюх-невидимку й здався Чудовиську. Чудовиська розмовляв з ним ласкаво, пригощав усякими питьями й стравами. Царевич спробував того-іншого й говорить Чудовиську: «Не чи прагнеш ти моєї дорожньої страви й моїх напоїв покуштувати?» Розгорнув скатертину-самобранку — і негайно дванадцять парубків і дванадцять дівиць наставили на ту скатертину різних кушаньев і напоїв і почали Івана-Царевича, царівну Зірку й Морське Чудо пригощати. Чудо подивувався тій скатертині, і запитував у Івана-Царевича, де він побрав її. Іван-царевич про усе йому розповів, і коли вони напилися й наїлися, то царевич згорнув свою скатертину, і стали вони веселитися, усякими забавами потішатися. Прожив царевич у меншої сестри своєї біля року. Коли Чудовиська не було будинку, став він говорити царівні Зірці, щоб вона пішла з ним до батька до матері. «Що ти, братик! - відповідала вона, — Морське Чудо нажене нас, лютої смерті зрадить». - « Як же мені тебе й сестру нашу виручити?» — «Коли прагнеш мене й сестру нашу виручити, то ступай за тридев'ять земель, у тридесяту державу. Там є широка ріка, через ріку калиновий міст, під тем мостом живе двенадцатиглавий змій; не пропускає він ні кінного, ні пішого, усіх пожирає. Кому вдасться вбити двенадцатиглавого змія, за того Цар-Дівиця заміж вийде; а з її допомогою можна й мене й сестру виручити». Царевич вислухав ці мовлення, попрощався із сестрою й пішов за тридев'ять земель.
Він надяг чоботи-самоходи й у три дні поспів до калинового мосту. Зайшов у кузню й велів скувати собі меч-кладенец і палицю бойову у сорок пуд; ковалі скували йому й меч і палицю. Царевич заплатив за роботу й пішов до мосту зі змієм битися. Змій негайно вибіг, кинувся на царевича — прагне зовсім проковтнути його; але царевич приостерегся, махнув палицею й за один раз відітнув змієві три голови. Змій знову на нього кинувся, царевич удруге вдарив його палицею й збив шість голів. Отут змій випустив із себе полум'я вогненне — прагне спалити царевича; царевич швидко увернувся, ударив змія мечем і розсік його надвоє, потім наклал багаття дров, запалив і поклав усі зміїні голови й тулуб на вогонь, а сам пішов через міст на іншу сторону.
Бачить він — вилетіло із градских воріт дванадцять голубиц; прилетіли вони до калинового мосту, вдарилися об сиру землю й зробилися червоними дівицями. Роздягнулися червоні дівиці донага й стали купатися; а царевич надяг капелюх-невидимку, любується на їхню красу й чекає, що після буде. Дівиці викуплялися й одяглися; Іван-царевич скинув із себе капелюх, підійшов до них, поклонився й сказав: «Чесні дівиці, скажіть мені, хто цим царством володіє?» — «Цим царством володіє прекрасна Цар-Дівиця; а ти, добрий молодець, як сюди зайшов?» — «Я прийшов чрез калиновий міст, — відповідав царевич, — і по ту сторону вбив змія про дванадцять голів». Тільки виговорив він ці слова, як дванадцять дівиць підхопили його під руки й сказали: «Якщо ти вбив двенадцатиглавого змія, те повинен бути нашим государем!» — і повели його до Цар-Дівиці. Цар-Дівиця вийшла зустрічати царевича, ухвалювала його за білі руки, саджала за столи дубові, за скатертини брание й розмовляла полюбовно; у той же день царевич на ній і одружився.
Пройшло кілька днів після весілля, почав царевич просити свою дружину, щоб звільнила його сестер, царівен Місяць і Зірку. Цар-Дівиця закричала голосним голосом: «Приведіть до мене проклятого духу, що сидить у темному льосі». Приводять до неї того заключенника — ростом превеликий, собою страшний! Говорить йому Цар-Дівиця: «Дістань і принеси сюди царівну Місяць так царівну Зірку; якщо послужиш мені цю службу — на волю тебе випущу, а не послужиш — навік тебе укладу у темному льосі». Проклятий дух негайно помчався буйним вихром і незабаром приніс обох царівен; Цар-Дівиця відпустила його на волю, царівну Місяць і царівну Зірку відправила до батька, до матері, а сама стала жити з Іваном-Царевичем у любові й раді.