Іван-царевич і сірий вовк

Жив-Був цар Берендей, у нього було три сини, молодшого кликали Іваном. Та був у царя сад чудовий; росла у тому саду яблуня із золотими яблуками. Став хтось царський сад відвідувати, золоті яблука красти. Паную шкода стало свій сад. Посилає він туди варти. Ніякі варти не можуть устежити похитника. Цар перестав і пити і є, занудьгував. Сини батька утішають: — Дорогою наш панотець,, не засмучуйся, ми самі станемо сад вартувати. Старший син говорить: — Сьогодні моя черга, піду стерегти сад від похитника. Відправився старший син. Скільки не ходив з вечору, нікого не встежив, припав на м'яку траву й заснув. Ранком цар його запитує: — Ну-но, не чи обрадуєш мене: не чи бачив ти похитника? - Ні, рідний панотець, усю ніч не спав, око не стуляло, а нікого не бачив. На іншу ніч пішов середній син вартувати й теж проспав усю ніч, а ранком сказав, що не бачив похитника. Настав час молодшого брата йти стерегти. Пішов Іван-царевич стерегти батьків сад і навіть присісти боїться, не те що прилягти. Як його сон задолитий, він росою із трави умиється, сон і ладь із око. Половина ночі пройшла, йому й чудиться: у саду світло. Світліше й світліше. Увесь сад освітило. Він бачить — на яблуню села Жар-птиця й клює золоті яблука. Іван-царевич тихенько підповз до яблуні й піймав птаха за хвіст. Жар-птиця стрепенулася й полетіла, залишилося у нього у руці одне перо від її хвоста. Ранком приходить Іван-царевич до батька. - Ну що, дорогою мій Ваня, не чи бачив ти похитника? - Дорогий панотець, піймати не піймав, а простежив, хто наш сад розоряє. Ось від похитника пам'ять вам приніс. Це, панотець, Жар-птиця. Цар побрав це перо й з тієї пори став пити, і є, і суми не знати. Ось одного разу йому й раздумалось про цю про Жар-птицю. Покликав він синів і говорить їм: — Дорогі мої діти, осідлали б ви добрих коней, поїздили б по білу світу, місця пізнавали, не напали б де на Жар-птицю. Діти батькові поклонилися, осідлали добрих коней і відправилися у шлях-дорогу: старший у одну сторону, середній у іншу, а Іван-царевич у третю сторону. Їхав Іван-царевич чи довго, чи коротко. День був літній. Приустал Іван-царевич, зліз із коня, поплутав його, а сам звалився спати. чи Багато, чи мало часу пройшло, пробудився Іван-царевич, бачить — коня немає. Пішов його шукати, ходив, ходив і знайшов свого коня — одні кості обгризені. Зазасмучувався Іван-царевич: куди без коня йти у таку далечінь? «Ну що ж, - думає, - узявся — робити нема чого». Та пішов піший. Ішов, ішов, утомився до смерточки. Сіл на м'яку траву й пригорюнился, сидить. Звідки не візьмися, біжить до нього сірий вовк. - Що, Іван-царевич, сидиш пригорюнился, голову повісив? - Як же мені не засмучуватися, сірий вовк? Залишився я без доброго коня. - Це я, Іван-царевич, твого коня з'їв... Шкода мені тебе! Розкажи, навіщо у далечінь поїхав, куди шлях тримаєш? - Послав мене панотець поїздити по білу світу, знайти Жар-птицю. - Фу, фу, тобі на своєму доброму коні у три роки не доїхати до Жар-птиці. Я один знаю, де вона живе. Так і бути — коня твого з'їв, буду тобі служити вірою-правдою. Сідай на мене так тримайся міцніше. Сіл Іван-царевич на нього верхи, сірий вовк і поскакав — сині ліси повз очі пропускає, озера хвостом заметає. чи Довго, чи коротко, добігають вони до високої міцності. Сірий вовк і говорить: — Слухай мене, Іван-царевич, запам'ятовуй: полезай через стіну, не бійся — годину вдалий, усі сторожачи сплять. Побачиш у теремі віконце, на віконці коштує золота клітка, а у клітці сидить Жар-птиця. Ти птаха побери, за пазуху поклади, так дивися клітки не займай! Іван-царевич через стіну переліз, побачив цей терем — на віконці коштує золота клітка, у клітці сидить Жар-птиця. Він птаха побрав, за пазуху поклав, так задивився на клітку. Серце його й розгорілося: «Ах, яка — золота, дорогоцінна! Як таку не побрати!» Та забув, що вовк йому карав. Тільки доторкнувся до клітки, пішов по міцності звук: труби затрубили, барабани забили, сторожачи пробудилися, схопили Івана-Царевича й повели його до царя Афрону. Цар Афрон розгнівався й запитує: — Чий ти, звідки? - Я пануючи Берендея син, Іван-царевич. - Ай, сором який! Царський син так пішов красти. - А що ж, коли ваш птах літав, наш сад розоряла? - А ти б прийшов до мене, по совісті попросив, я б її так віддав, з поваги до твого батька, паную Берендеєві. А тепер по всіх містах пущу негарну славу про вас... Ну так добре, послужиш мені службу, я тебе вибачу. У такому-те царстві у царя Кусмана є кінь злат®гривий. Приведи його до мене, тоді віддам тобі Жар-птицю із кліткою. Загорюнился Іван-царевич, іде до сірого вовка. А вовк йому: — Я ж тобі говорив, не воруши клітку! Чому не слухав мій наказ? - Ну вибач же ти мене, вибач, сірий вовк. - Те - Те, вибач... Добре, сідай на мене. Узявся за гуж, не говори, що не дужий. Знову поскакав сірий вовк із Іваном-Царевичем. чи Довго, добігають вони до тієї міцності, де коштує кінь златогривий. - Полезай, Іван-царевич, через стіну, сторожачи сплять, іди на стайню, бери коня, так дивися вуздечку не займай! Іван-царевич переліз у міцність, там усі сторожачи сплять, зайшов на стайню, піймав коня златогривого, так поласився на вуздечку — вона золотом, дорогими каменями прибрана; у ній златогривому коневі тільки й гуляти. Іван-царевич доторкнувся до вуздечки, пішов звук по всій міцності: труби затрубили, барабани забили, сторожачи прокинулися, схопили Івана-Царевича й повели до царя Кусману. - Чий ти, звідки? - Я Іван-царевич. - Ека, за які дурості узявся — коня красти! На це простий мужик не погодиться. Ну добре, вибачу тебе, Іван-царевич, якщо послужиш мені службу. У царя Далмата є дочка Олена Прекрасна. Викради її, привези до мене, подарую тобі златогривого коня з вуздечкою. Ще пущі пригорюнился Іван-царевич, пішов до сірого вовка. - Говорив я тобі, Іван-царевич, не займай!! Не послухав ти мого наказу. - Ну вибач же мене, вибач, сірий вовк. - Те - Те, вибач... Так уже добре, сідай мені на спину. Знову поскакав сірий вовк із Іваном-Царевичем. Добігають вони до царя Далмата. У нього у міцності у саду гуляє Олена Прекрасна з мамушками, нянюшками. Сірий вовк говорить: — Цього разу я тебе не пущу, сам піду. А ти ступай назад шляхом-дорогою, я тебе скоро нажену. Іван-царевич пішов назад шляхом-дорогою, а сірий вовк перемахнув через стіну — так у сад. Засів за кущ і дивиться: Олена Прекрасна вийшла зі своїми мамушками, нянюшками. Гуляла, гуляла й тільки приотстала від мамушек і нянюшек, сірий вовк схопив Олену Прекрасну, перекинув через спину — і навтьоки. Іван-царевич іде шляхом-дорогою, раптом наздоганяє його сірий вовк, на ньому сидить Олена Прекрасна. Зрадів Іван-царевич, а сірий вовк йому: — Сідай на мене скоріше, як би за нами погоні не було. Помчався сірий вовк із Іваном-Царевичем, з Оленою Прекрасною зворотною дорогою — сині ліси повз очі пропускає, ріки, озера хвостом заметає. чи Довго, чи коротко, добігають вони до царя Кусмана. Сірий вовк запитує: — Що, Іван-царевич, примовк, пригорюнился? - Так як же мені, сірий вовк, не засмучуватися? Як розстануся з такою красою? Як Олену Прекрасну на коня буду міняти? Сірий вовк відповідає: — Не розлучу я тебе з такою красою — сховаємо її де-небудь, а я обернуся Оленою Прекрасної, ти й веди мене до царя. Отут вони Олену Прекрасну сховали у лісовій хатинці. Сірий вовк перевернувся через голову й зробився точнісінько Оленою Прекрасної. Повів його Іван-царевич до царя Кусману. Цар зрадів, став його дякувати: — Спасибі тобі, Іван-царевич, що дістав мені наречену. Одержуй златогривого коня з вуздечкою. Іван-царевич сіл на цього коня й поїхав за Оленою Прекрасної. Побрав її, посадив на коня, і їдуть вони дорогою-дорогою. А цар Кусман улаштував весілля, бенкетував увесь день до вечора, а як треба було спати лягати, повів він Олену Прекрасну у спальню, так тільки ліг з нею на ліжко, дивиться — вовча морда замість молодої дружини! Цар зі страху звалився з ліжка, а вовк утік ладь. Наганяє сірий вовк Івана-Царевича й запитує: — Про що задумався, Іван-царевич? - Як же мені не думати? Шкода розставатися з таким скарбом — конем златогривим, міняти його на Жар-птицю. - Не засмучуйся, я тобі допоможу. Ось доїжджають вони до царя Афрона. Вовк і говорить: — Цього коня й Олену Прекрасну ти спрягти, а я обернуся конем златогривим, ти мене й веди до царя Афрону. Сховали вони Олену Прекрасну й златогривого коня у лісі. Сірий вовк перекинувся через спину, обернувся златогривим конем. Іван-царевич повів його до царя Афрону. Цар зрадів й віддав йому Жар-птицю із золотою кліткою. Іван-царевич повернувся піший у ліс, посадив Олену Прекрасну на златогривого коня, побрав золоту клітку з Жар-птицею й поїхав шляхом-дорогою у рідну сторону. А цар Афрон велів підвести до себе дарованого коня й тільки праг сісти на нього — кінь обернувся сірим вовком. Цар зі страху де стояв, там і впав, а сірий вовк пустився навтьоки й скоро наздогнав Івана-Царевича. - Тепер вибачай, мені далі йти не можна. Іван-царевич зліз із коня й три рази поклонився до землі, з повагою віддячив сірого вовка. А той говорить: — Не навік прощайся із мною, я ще тобі придамся. Іван-царевич думає: «Куди ж ти ще придасися? Усі желанья мої виконані». Сіл на златогривого коня, і знову поїхали вони з Оленою Прекрасної, з Жар-птицею. Доїхав він до своїх країв, заманулося йому пополдневать. Було у нього із собою небагато хлібця. Ну, вони поїли, ключової води попили й лягли відпочивати. Тільки Іван-царевич заснув, наїжджають на нього його брати. Їздили вони по інших землях, шукали Жар-птицю, повернулися голіруч. Наїхали й бачать — у Івана-Царевича усе добуте. Ось вони й зговорилися: — Давай уб'ємо брата, видобуток уся буде наша. Вирішилися й убили Івана-Царевича. Сіли на златогривого коня, побрали Жар-птицю, посадили на коня Олену Прекрасну й злякали її: — Будинку не кажи нічого! Лежить Іван-царевич мертвий, над ним уже ворони літають. Звідки не візьмися, прибіг сірий вовк і схопив ворона з вороням. - Ти лети-но, ворон, за живою й мертвою водою. Принесеш мені живої й мертвої води, тоді відпущу твоє вороняти. Ворон, робити нема чого, полетів, а вовк тримає його вороняти. чи Довго ворон літав, чи коротко, приніс він живої й мертвої води. Сірий вовк сприснув мертвою водою рани Івану-Царевичеві, рани зажили; сприснув його живою водою — Іван-царевич ожив. - Ох, міцно ж я спав!.. - Міцно ти спав, - говорить сірий вовк.- Якби не я, зовсім би не прокинувся. Рідні брати тебе вбили й увесь видобуток твою відвезли. Сідай на мене скоріше! Поскакали вони у погоню й наздогнали обох братів. Отут їх сірий вовк розтерзав і клаптики по полю розметав. Іван-царевич поклонився сірому вовкові й попрощався з ним навічно. Повернувся Іван-царевич додому на коні златогривом, привіз батькові своєму Жар-птицю, а собі — наречену, Олену Прекрасну. Цар Берендей зрадів, став сина запитувати. Став Іван-царевич розповідати, як допоміг йому сірий вовк дістати видобуток, так як брати вбили його, сонного, так як сірий вовк їх розтерзав. Погоревал цар Берендей і скоро утішився. А Іван-царевич одружився на Олені Прекрасної, і стали вони жити-поживати так горя не знати.