Жив цар із царицею, у них були діти: син так дочка; сина кликали Дмитро-Царевич, а дочка — Марья-Царівна. Були приставлені до царівни й няньки й мамки, і жодна не могла її заколисати-заколисати. Тільки брат і вмів це зробити: бувало, прийде до її ліжечка й почне приспівувати: « Баю-Баюшки, сестриця! Баю-Баюшки, рідна! Виростеш більша, віддам тебе заміж за Івана-Царевича». Вона закриє вічка й засне. Пройшло кілька років, зібрався Дмитро-Царевич і поїхав у гості до Івана-Царевичеві; гостював там три місяці — багато відіграли, багато гуляли; став їхати й кличе до себе Івана-Царевича. «Добре, — говорить, — приїду!» Відвертав додому, побрав портрет своєї сестри й повісив над своєю постіллю, і так гарна була царівна, що усе б дивився на її портрет: око відірвати неможливо!
Несподівано приїжджає Іван-царевич до Дмитра-Царевичеві, входить у його кімнату, а він спить собі міцним сном. Побачив Іван-царевич портрет Марьи-Царівни — і у ту ж хвилину закохався у неї, вихопив свій меч і заніс на її брата. Бог не попустив гріха, немов що штовхнуло Дмитра-Царевича — умить прокинувся й запитує: «Що ти робити прагнеш?» — «Прагну тебе вбити!» — « За що, Іван-царевич?» — «Адже це портрет твоєї нареченої?» — « Ні, моєї сестри Марьи-Царівни». - «Ах, що ж ти мені ніколи про неї не казав! Я тепер жити без неї не можу». - «Ну що ж! Одружися на сестрі, будемо братами». Іван-царевич кинувся обіймати Дмитра-Царевича. Отут вони й поладили, по руках ударили.
Іван-царевич додому виїхав — до весілля готуватися, а Дмитро-Царевич став збиратися зі своєю сестрицею у шлях-дорогу, до нареченого у гості. Спорядили два кораблі: у одному брат пливе, у іншому сестра пливе, а при ній нянька з дочкою. Ось як виїхали кораблі посеред моря синього, нянька й говорить Марье-Царівні: «Скинь із себе дорогоцінне плаття так лягай на перину — тобі спокойней буде!» Царівна скинула плаття, і тільки лягла на перину — нянька вдарила її злегка по білому тілу, і зробилася Марья-Царівна сіркою утицею, здійнялася-полетіла з корабля на синє море. А нянька нарядила свою дочку у царевнино плаття, сидять обидві так величаються. Приїхали у землю Івана-Царевича; він негайно вибіг назустріч і портрет Марьи-Царівни із собою захопив; дивиться, а наречена далеко на той портрет не схожа! Розгнівався на Дмитра-Царевича, велів посадити його у темницю, у день давати йому по шматкові черствого хліба так по склянці води; колом були вартові приставлені, і покаране їм настрого нікого не пускати до заключеннику.
Приходить час до напівночі, стала сірка утица з моря підніматися, полетіла до рідного братика — усе царство собою осяялася: крабоми махає, а з них немов жар сипется! Підлетіла до темниці так прямо у віконечко, крабоця на гвоздик повісила, а сама до брата пішла: «Рідний мій братик, Дмитро-Царевич! Тобі нудно у темниці сидіти, по склянці води пити, по шматкові хліба є; а мені, братик, тошнее того по синю морю плавати! Загубила нас зла нянюшка, скинула з мене дорогоцінне плаття — нарядила у нього свою дочку». Братик із сестрицею поплакали, погоревали разом; раннім ранком полетіла сірка утица на синє море. Доповідають Івану-Царевичеві: «Так і так, прилітала до заключеннику сірка утица — усе царство собою осяялася!» Наказав він, щоб зараз дали йому знати, як скоро та утица знову прилетить.
Ось підходить час до напівночі; раптом море заколихалося, піднялася з нього сірка утица, полетіла — усе царство собою освітила, крабоцями махає, а з них немов жар сипется. Прилетіла до темниці, крабоця свої на вікні залишила, а сама до брата пішла. Негайно ж розбудили Івана-Царевича; він побіг до темниці, дивиться: на вікні лежать крабоця, побрав і велів їх на вогні спалить, а сам приклав вухо так слухає — про що говорять братик із сестрицею. «Рідний мій братик! - говорить Марья-Царівна. - Тобі нудно у темниці сидіти, по склянці води пити, по шматкові хліба є; а мені тошнее того по синю морю плавати! Загубила нас зла нянюшка, скинула з мене дорогоцінне плаття — нарядила у нього свою дочку... Ах, братик, щось гаром пахне!» — « Ні, сестриця! Я нічого не чую».
Іван-царевич відчинив темницю, входить туди — Марья-Царівна у ту ж хвилину кинулася до віконечка, бачить: крабоця її до половини обпалені; отут схопив її Іван-царевич за білі руки, а вона стала обертатися різними гадами. Іван-царевич не лякається, з рук її не пущает... Ось, нарешті, вона веретеном звернулася; царевич переломив веретено надвоє, один кінці кинув уперед, а іншої назад і говорить: «Стань переді мною червона дівиця, а за мною біла береза!» Стала за його біла береза, а перед ним з'явилася Марья-Царівна у всій своїй красі. Іван-царевич випросив собі прощення у Дмитра-Царевича, і всі троє у палац пішли; а на інший день було весілля: Іван-царевич одружився на Марье-Царівні; гості довго бенкетували, веселилися, прохлаждались. А няньку з дочкою відіслали у таке місце, щоб про них ні слуху ні духу не було!