Жив-Був селянин, і дружина у нього вмерла, а господарством і всім у будинку завідувала дочка. Раптом на старості років здумав селянин одружитися; скільки дочка його не просила й скільки сусіди не відговорювали — немає-таки, не послухався, одружився. Та й одружився-те ще на злій удові, у якої була така ж зла дочка. Скоро побачив старий, що нова дружина його й пасербиця минулого й дурні й злі. Селянинові і його дочки життя не стало скільки бідна Аннушка не працювала, не могла догодити мачусі.
Недалеко від села був ліс, про який розповідали безліч страшних оповідань, і селяни боялися рубати у ньому дрова й - без крайньої потреби навіть і не ходили туди. Раз якось селянин Пахом похвастався, що він нарубає у лісі дров. Ось поїхав за дровами, нарубав віз дров і вуж праг їхати додому, як раптом звідки не візьмися — старий, старий-престарий, борода сива до колін, очі так і світяться, як вугілля, і закричав на Пахома: « Як ти змів рубати дрова у моєму заповідному лісі?» Бєдний Пахом злякався, упав старому у ноги, став просити вибачення й абияк умилостивив його. «Так і бути, - сказав старий, - на перший раз тебе вибачаю, а вперед дивися! Скажи всім мужикам, що якщо хто насмілиться заїхати до мене рубати дрова, то я доти молодця не відпущу, поки не зриє він — геть, бачиш? - цієї гори й не засипле яру, що під горою; а землю буде він возити на вовках і на ведмедях. Адже у моєму лісі їх досить, вони ліпше ваших шкап. Поїдь додому так не забудь, що я говорив».
Пахом ударив по лошаденке так без оглядки з лісу поганяє, і вже тільки коли під'їхав до села, оглянувся подивитися: не женеться чи за ним старий? Добравшись до будинку, забився він на піч і зі страху трої добу пролежав на печі. Як розповів він потім мужикам — повно з тих пір їздити у ліс за дровами, а баби перестали ходити за грибами й за ягодами у ліс: усе боялися, що старий змусить копати гору так возити землю на вовках і ведмедях, а може — ще й самих буде запрягати. Інші говорили, начебто старий лісової з рогами, а на пальцях у нього пазурі. Молодий хлопці не вірив і сміялися, а Усе-таки у ліс не ходили.
Мачуха осердилася одного разу на Аннушку й говорить чоловікові: «Федот! Відвези її у ліс, а вуж я з нею більш жити не прагну!» Федот прикрикнув на дружину, але та схопила помело, а пасербиця коцюбу, і кинулися на нього. Він злякався й погодився відвезти у ліс Аннушку. Вона й сама сказала батькові: «Відвези мене, панотець! Тут життя моє таке гірке, що вуж і у лісі буде мені краще!»
Поплакав старий, запріг конячину, посадив дочку у віз і повіз у ліс. На дорогу Аннушке мачуха дала краюшку хліба.
Приїхавши у ліс, Федот попрощався з дочкою, благословив її й сказав: «Ну, дитятко, залишайся з богом! Може, тобі тут буде краще й ти будеш жива й здорова, а через три дні я тебе провідаю!»
Старий сіл у візок і поїхав додому, а Аннушка пішла по стежці, у ліс, стала брати ягоди, довго ходила по лісу й бачить — коштує хатинка. Аннушка підійшла до дверей, постукалася — немає ні відповіді, ні привіту. Благословися, відчинила вона двері й увійшли у хатинку. Увійшовши у хатинку, огляділася вона — немає нікого. У одному куті стояв стіл і колом крамниці, а у іншому куті стояла самопрядка й лежала купа льна. Аннушка села на крамницю. Надворі вже смеркло; поїла вона хлібця, лягла — не спиться бедняжке; і ось вона засвітила скіпу й сидить, подгорюнясь.
Опівночі двері відчинилися, і у хатинку ввійшов старий — седенький, старенький, опирається на милицю — і сказав Аннушке: «Здраствуй, червона дівиця!» — «Здраствуй, дідусь!» — відповідала Аннушка. « Як ти зайшла сюди, волею або неволею?» Аннушка розповіла йому, що мачуха веліла її відвезти у ліс. «Ну, червона дівиця, дам я тобі роботу. Ось бачиш купу льна? Так напряди мені ниток, витчи полотно й зший сорочку, а завтра я до тебе прийду. Якщо сорочка не буде готова, так тобі буде зле, а тепер вибачай».
Старий пішов.
Залилася Аннушка гіркими сльозами й думає: «Де мені у одні доба напрясти ниток, виткати полотно й зшити сорочку! Подивлюся, однак ж, - нехай, принаймні, старий побачить, що я не лінувалася».
Ось Аннушка побрала самопрядку, нав'язала льна й почала прясти. Веретенци так і вертяться, тільки-те встигай нитки поправляти. До ранку Аннушка испряла весь льон і задумалася: як їй ткати полотно, у неї немає верстата? Подумала-Подумала — ну, що буде, то буде — і задрімала.
Коли Аннушка прокинулася, сонечко було вже високо, перед нею на столі стояло різну страву, а біля віконця стояли стан і кросна зовсім готові — сідай так тчи.
Аннушка пішла спочатку до струмочка, який протікав біля хатинки, умилася, помолилася богу, пообідала, зібрала зі стола й села ткати. Ось човник у неї так і стрибає назад і вперед, і до вечора полотно було готове. Виткала вона полотно, скроїла сорочку й прийнялася шити. Аннушка шиє, а час іде, ніч вуж давно настала, і ось вона того й чекає, що двері відчиниться й старий увійде у хатинку.
Тільки що Аннушка встигнула закріпити останній стібок, старий увійшов. «Ну, що? Зшила сорочку?» — запитав старий. Аннушка подала йому сорочку. «Спасибі, червона дівиця, а за твою службу прагну я тебе нагородити. Ти говорила мені, що у тебе мачуха зла? чи Прагнеш, пошлю я своїх вовків і ведмедів, вони з'їдять її й з дочкою?» — « Ні, дідусь, не займай!, а коли панотець приїде провідати мене, то я попрошу його відпустити мене жити у люди: адже я вмію усе робити, служити буду добре, і мені життя буде гарне».- «Якщо так, нехай буде по-твоєму. Завтра ти одержиш від мене подарунки — побери їх і будь завжди рукодельна так добра, як була дотепер, а тепер вибачай!» Старий пішов.
Аннушка була так весела! Зійшло сонечко. Вона пішла гуляти у ліс і вийшла подивитися на дорогу: не чи їде батько провідати її, а ввечері лягла вона на крамничку й заснула спокійно.
Прокинувшись, бачить Аннушка, що стоять на столі три ларчика — один іншого менше, і при кожному ларчике по срібному ключу. Анйушка відімкнула великий ларчик — у ньому були різні убори; відімкнула інший ларчик — він був повний срібних грошей; відімкнула третій — повний золотих грошей.
Пройшло три дні, як старий відвіз Аннушку у ліс. Мачуха й говорить йому: «Поїдь, провідай дочку!» Старий горює й думає: «Де вуж їй живий бути — вірно, її давно вовки з'їли!» Старий запріг коня й поїхав, а мачуха з дочкою сміються й говорять: «Привезе додому кісточки! Де їй живий бути! Потрібне пиво варити так поминки справити».
У Аннушки була собачка, і коли старий виїхав у ліс дочка провідати, вона почала бігати по двору й радіти. Раптом як загавкала: « Тяв-Тяв-Тяв! Хазяїн їде, золото так срібло стукає так гримить!» — «Що ти, негідна, - ось я тебе! Яке там золото й срібло, - сказала мачуха, - кісточки у лукошечке стукають так гримлять!» — і сама з дочкою усе поглядає у віконце.
Ось дочка її кричить: «Матінка, матінка! Вотчим їде, так, видайся, і Ганна-Те з ним!» Мачуха підбігла до вікна, дивиться — їде старий і дочка везе! «Бачиш, яке зілля! - говорить мачуха.- Нескоро избудешь!»
У'їхали на двір Федот з Аннушкой, ідуть у хату, несуть скриньки, а як Аннушка їх відімкнула, так мачуха з дочкою не надивуются. Мачуха прикинулася, начебто вона рада, що Аннушка вернулася жива й здорова. «Я тобі говорила, дитятко, що ти будеш жива й здорова», - сказала вона Аннушке.
Пройшло кілька днів, ось мачуха й говорить Федоту:
«Чоловік! Відвези-но ти тепер мою дочку у ліс». Федот заклав коня, посадив на віз пасербицю й повіз, а сам думає: «Давно б настав час відвезти тебе, злу й уперту дівку!» Пасербиця не прагла було їхати, так мати насабоно її послала, говорить: «Ти навезеш золота й срібла, так тебе багатий наречений побере».
Федот привіз пасербицю прямо до хатинки й спустив з воза. Мати нав'язала їй вузол пирогів і ватрушок — такий, що у тиждень не з'їж. Наїлася пасербиця й проспала до самої ночі, тільки повертається з боку на бік. Потім запалила вона скіпу й сидить.
Опівночі прийшов старий і говорить їй: «Здраствуй, червона дівиця!» Пасербиця мовчить. «Яка ти сердита! - сказав старий.- Ось тобі робота: напряди вовни, зв'яжи мені панчохи й варяги так витчи пояс, а завтра у таку ж пору я прийду — дивися, щоб усе було готове, а то тобі зле буде!»
Старий пішов.
«Бачиш який! - сказала пасербиця.- Що ще видумав, старий шкарбун! Знайшов собі робітницю, так я й на себе-те у матінки не працюю, а стану я у'язати йому варяги так панчохи — і так проходить!» Наїлася пасербиця пирогів і лягла спати, а на інший день устала й знову нічого не робила.
Прийшла північ. Двері у хатинку відчинилася. Увійшов старий. «Що, чи готова моя робота?» Пасербиця відвернула й мовчить. «А, коли так, якщо ти не послухалася мене, не прагла зв'язати мені панчохи так варяги — убирайся геть із моєї хатинки!»
Старий вигнав пасербицю, і вона пішла бродити по лісу; і ось напали на неї вовки й з'їли її, кісточки у купу склали.
Пройшло три дні. Аннушкина мачуха говорить чоловікові: «Поїдь, старий, і привези мою дочку». Старий поїхав, а дружина його раз у раз підбігає до вікна так дивиться: не чи везе старий дочка її?
Та ось затопила вона пекти — куховарити пироги й пекти млинці. Собачка бігає й гавкає: « Тяв-Тяв-Тяв! Хазяїн їде, кісточки у козубі стукають так гримлять!» Мачуха Аннушкина почала собачку бити чаплією: «Що ти брешеш, негідна! Говори: золото й срібло стукає так гримить!»
У'їхав Федот на двір, і дружина його вискочила зустрічати дочка свою. «Де ж моя дочка?» — запитує вона у старого. «Так ось, привіз я тільки її кісточки — вовки з'їли».
Баба завила голосом, так робити нема чого — адже що було, того не відвертаєш.
Аннушка вийшла заміж за багатого селянина, побрала до себе батька й жила досить, а старий няньчив своїх внучат. Мачуха Аннушкина горювала так горювала про свою дочку, так так і вмерла, і ніхто не пошкодував про неї.