Один цар дуже застарів і очима зубожів, а чув він, що за дев'ять девятин, у десятому царстві, є сад з молодабоними яблуками, а у ньому колодязь із живою водою: якщо з'їсти старому це яблуко, то він помолодіє, а водою цієї помазати ока сліпому — він буде бачити. У царя цього було три сини. Ось він посилає старшого на коні верхи у цей сад за яблуком і водою: паную хочеться й молодим бути й бачити. Син сіл на коня й відправився у далеко царство; їхав-їхав, приїхав до одному стовпу; на цьому стовпі написано три дороги: перша для коня ситна, а самому голодна, друга — не бути самому живому, а третя коневі голодна, самому ситна.
Ось він подумав-подумав і поїхав по ситній для себе дорозі; їхав-їхав, побачив у поле гарний-расхороший будинок. Він під'їхав до нього, подивився-подивився, розчинив ворота, шапки не ламав, голови не змінював, на двір вскакал. Господарка цього двору, баба-удова не боляче стара, молодця до себе кликала: «Добро мабуть, гість дорогою!» У хату його ввела, за стіл посадила, усякої страви накришила й питва медяного перевдосталь нанесла. Ось молодець нагулявся й звалився спати на крамниці. Господарка йому говорить: «Не честь молодцю, не хвала молодцю лягати одному! Ляжь із моею дочкою, прекрасною Дунею». Він тому й радий. Дуня говорить йому: «Ляжь до мене плотней, буде нам теплей!» Він рушив до неї й провалився крізь ліжко: там його змусили молоти сирому жита, а вилізти звідти не могти! Батько старшого сина чекав-чекав, і ожиданье втратив.
Цар другого сина відправив, щоб яблуко й води йому доправив. Він тримав той же шлях і напав на ту ж долю, як і старший його брат. Від довгого жданья синовьев цар боляче-боляче загоревался.
Молодший син почав просити у батька позволенья їхати у той сад; а батько нізащо не прагне його відпустити й говорить йому: «Горі тобі, синок! Коли старші брати пропали, а ти молодий, як вьюноша, ти скоріше їх пропадеш». Але він благає, батькові обіцяє, що він постарається для батька краще всякого молодця. Батько думав-думав і благословив його на ту ж дорогу. На шляху до вдовина будинку з ним трапилося всі те ж, що й зі старшими братами. Під'їхав він до двору вдовину, зліз із коня, постукав у воріт і спросився ночувати. Господарка обрадувалася йому, як і цим, просить його: «Добро мабуть, гість наш нежданий!» Посадила його за стіл, наставила всякої страви й питва, хоч завалися! Ось він понаївся, праг лягати на крамниці. Господарка й говорить: «Не честь молодцю, не хвала молодцю лягати одному! Ляжь із моєї прекрасною Дунею». А він говорить: « Ні, тіточка! Проїзній людині не годиться так, а треба у голів кулак, а під бік так. Якщо б ти, тіточка, лазеньку мені перетопила й із твоєю дочкою у неї пустила».
Ось удова баню пекуче-разжарко натопила і його із прекрасною Дунею туди проводила. Дуня така ж, як мати, злоехидна була, увела його вперед і двері у лазні замкнула, а сама у сінях Доки стала. Але молодець-молодець відіпхнув двері й Дуню туди впер. У нього було три прути: один залізний, інший свинцевий, а третій чавунний, і почав цими прутами Дуню хвостать. Вона кричить, благає його; а він говорить: «Скажи, зла Дунька, куди запроторювала моїх братів?» Вона сказала, що у них у підпілля мелють сире жито. Він пустив її. Прийшли у хату, нав'язали сходи на сходи й братів звідти вивели. Він їх пустив додому; але їм соромно до батька з'явитися — тому, що з Дуней лягали й до чорта не годилися, і пішли вони бродяжити по полях і по лісах.
А молодець поїхав далі, їхав-їхав, під'їхав до одному двору, увійшов у хату: там сидить червона дівиця, тче утирки. Він сказав: «Бог допомогти тобі, червона дівиця!» А вона йому: «Спасибі! Що, добрий молодець, від справи литаешь або справу катуєш?» — «Справу катую, червона дівиця! - сказав молодець. - Я їду за дев'ять девятин, у десяте царство, у сад — за молодабоними яблуками й за живою водою для свого старого й сліпого панотця». Вона йому сказала: «Ну, мудро тобі, мудро-мудро добратися до цього саду; однак поїдь, на дорозі живе інша моя сестра, заїдь до неї: вона краще мене знає й тебе навчить, що робити». Ось він їхав-їхав до іншої сестри, доїхав; так само, як і з першої, привітався, розповів їй про себе й куди їде. Вона веліла йому залишити свого коня у їй, а на її двокрилому коні їхати до її старшої сестри, яка навчить, що робити: як побувати у саду й дістати яблуко й води. Ось він їхав-їхав, приїхав до третьої сестри. Ця дала йому свого коня про чотири крила й наказала: «Дивися, у цьому саду живе наша тітка, страшна відьма; коли під'їдеш до саду, не жалуй мого коня, поганяй гарненько, щоб він відразу перелетів через стіну; а якщо він зачепить за стіну — на стіні наведені струни із дзвіночками, струни заструнят, дзвіночки задзвенять, вона прокинеться, і ти від неї тоді не виїдеш! У їй є кінь про шість крила; ти тому коневі у крил подрежь жилки, щоб вона на ньому тебе не наздогнала».
Він усі так і зробив. Полетів через стіну на своєму коні, і кінь хвостом зачепив не дуже за струну; струни заструнели, дзвіночки задзвеніли, але тихо: відьма прокинулася, так не розібрала добре голосу струн і дзвіночків, знову позіхнула й заснула. А молодець-молодець із молодабоним яблуком і живий водою поскакав; заїжджаючи до сестер, коней у них переміняв і на своєму знову помчався у свою землю. Зранку рано страшна відьма помітила, що у саду у їй украдене яблуко й вода; вона відразу села на свого шестикрилого коня, доскакала до першої племінниці, запитує її: «Не чи проїжджав отут хто?» Племінниця сказала: «Проїхав молодець-молодець, так вуж давно!» Вона поскакала далі, запитує у іншої й у третьої; ті те ж їй сказали. Вона ще поскакала й трохи не наздогнала, але вуж молодець-молодець на свою землю пробрався і її не побоювався: сюди вона скакати не смілива, тільки на нього подивилася, від злості захрипіла й так йому запекла: «Ну, гарний ти, злодій-злодюжка! Гарна твоя успешка! Від мене встигнув ти поскакати, зате від братів тобі неодмінно пропасти!» Так йому наворожила й додому повернула.
Молодець наш приїжджає у свою землю, бачить — брати його, бурлаки, у поле сплять. Він пустив свого коня, не став їх будити, сам ліг близько й заснув. Брати прокинулися, побачили, що брат їх відвертав у свою землю, легенько вийняли у нього сонного з пазухи молодабоное яблуко, а його побрали та й кинули у прірву. Він летів туди три дні, упав у підземельне темне царство, де люди усе роблять із вогнем. Ось він куди не піде — усі люди такі кручинние й плачуть. Він запитує про їхню журбу. Йому сказали, що у царя їх одна і є дочка — прекрасна царівна Полюша, і її-те поведуть завтра до змія на поживу; у цім царстві щомісяця дають семиголовому змієві по дівиці, так вуж і ведеться черга дівицям — вуж такий у них закон! Нині настала черга до царської дочки. Ось наш молодець довідався гарненько про це й пішов прямо до царя, говорить йому: «Я врятую, цар, твою дочку від змія, тільки ти сам зроби мені те, про що буду тебе після просити». Цар зрадів, обіцяв усе для нього зробити й видати за нього заміж свою дочку.
Ось прийшов той день: повели прекрасну царівну Полюшу до моря, у тристінну міцність, а з нею пішов молодець. Він побрав із собою залізний ціпок у п'ять пудів. Залишилися там двоє із царівною чекати змія; чекали-чекали, який про що Доки погутарили. Він їй розповів про свою пригоду й що у нього є живаючи вода. Ось молодець сказав прекрасній царівні Полюше: «Пошукай Доки у мене у голові воші, а коли я засну й прилетить змій, то буди мене моєї палкою, а так мене не добудишся!» — і ліг до неї на коліна. Вона стала шукати у нього у голові; він заснув. Прилетів змій, початків витися над царевною. Вона стала будити молодця, штовхати його руками, а ціпком ударити ( як він велів) їй шкода; не добудилася й заплакала; сльоза її канула йому на особу — він прокинувся й скрикнув: « ПРО, як ти мене чимсь гойно обпалила!» А змій став вуж спускатися на них. Молодець побрав свою пятипудовую ціпок, махнув нею — і раптом відбив змієві п'ять голів, у іншій махнув наотмашь — і відбив дві останні; зібрав усі ці голови, поклав їх під стіну, а тулуб кинув у море.
Але якийсь мазуна-здоровань бачив усе це й легесенько через стіну підкрався, відітнув молодцю голову й кинув його у море, а прекрасній царівні Полюше велів сказати батькові її, паную, що він її встеріг, а якщо вона так не скаже, то він її задушить. Робити нема чого, Полюша поплакала-поплакала, і пішли вони до батька, царя. Цар їх встрел. Вона йому сказала, що цей здоровань її вберіг. Цар казна-як радий, відразу почав сбирать весілля. Гості наехались із інших земель: царі, королі так принци, усе п'ють, гуляють і веселяться; одна царівна кручинна, зайде де під сараєм у куточок і заливається там горючими сльозами про свого молодця-молодця.
Ось і здумала вона попросити свого панотця, щоб він послав ловити у море рибу, і сама вона пішла з рибалками до моря; затягли невід, витяглися риби й бознать скільки! Вона подивилася й сказала: « Ні, це не моя риба!» Затягли у іншій, витяглися голову й тулуб молодця-молодця. Полюша скоріше підбігла до нього, знайшла у нього у пазусі пухирець із живою водою, приставила до тулуба голову, примочила водою з пухирця — він і оживел. Вона йому розповіла, як її прагне побрати осоружний для неї здоровань. Молодець утішив її й велів іти додому, а він сам прийде й знає що робити.
Ось прийшов молодець у царску палату, там усі гості п'яні — відіграють так танцюють. Він позначився, що вміє відіграти пісні на різні голоси. Йому всі ради, змусили відіграти. Він заграв їм колись веселу якусь, прибасную — гості так і станули, що боляче гойно відіграє, дружка дружку розхвалили його; а там він заграв кручинную таку, що всі гості заплакали. Ось молодець запитав царя, хто вберіг його дочку? Цар сказав, що цей здоровань. «Ну-но, цар, підемо до тієї міцності й з усіма гістьми твоїми; коли він дістане там зміїні голови, так я повірю, що він урятував царівну Полюшу». Прийшли усе до міцності. Здоровань тяг-тяг і ні однієї голів не витягнув, боляче йому не під силу. А молодець лише узявся — і витягнув. Отут і царівна розповіла всю правду, хто її встеріг. Усе визнали, що молодець устеріг царьову дочка; а здорованя прив'язали коневі за хвіст і розмикали по полю.
Паную хочеться, щоб молодець-молодець одружився на його дочці; але молодець говорить: « Ні, цар, мені нічого не треба, а тільки винеси мене на наше біле світло: я ще не докінчив свою відповідь панотцю, він мене тепер з живою водою чекає — адже він сліпим живе». Цар не може пригадать, як його на біле світло підняти; а дочка не прагне розстатися — захотіла з ним піднятися, говорить своєму батькові, що у них є птах-колпалица: вона може їх туди несть, тільки б було що їй у дорозі є.
Ось Полюша веліла для птаха-колпалици цілого бика вбити й із собою його запасить. Потім попрощалися з підземельним царем, сіли птахові на хребет і понеслися на боже біле світло. Де більше птаха годують, там вона різкіше у вершки з ними піднімалася; ось усього бика птахові й стравили. Робити нема чого, бояться, щоб вона не вилучила їх знову вниз. Полюша побрала відрізала у себе шматок ляхи й птахові віддала; а та їх саме на це світло підняла й сказала: «Ну, усю дорогу ви мене добре годували, але солодше останнього шматочка я отродясь не едала!» Полюша їй свою ляхові розгорнула, птах ойкнув і ригнула: шматок ще цілий. Молодець знову приставив його до ляху, живою водицею примочив — і царівні ляхові зцілив.
Отут пішли вони додому. Батько, нашенський цар, їх встрел, зрадів казна-як! Молодець бачить, що батько його від того яблука помолодів, але усе ще сліпий. Він негайно помазав йому ока живою водою. Цар став бачити; отут він розцілував свого сина-молодця і його наречену з темного царства. Молодець розповів, як брати віднесли у нього яблуко й кинули його у підземелля. Брати так злякалися — ино у ріку покидались! А молодець на тій царівні Полюше одружився й раздиковинную гулянку зробив; я там обідав, мед пив, а вуж яка у них капуста — ино тепер у роті порожньо!