Жила-Поживала у нас у селі дівчина. Катею її кликали. Та вона дуже любила свого парочку. А ейни батьки йому її не віддавали. Ладили за інший заміж віддати. Ну, він і пішов у бурлаки. Так у місту й помер. Ну, а Катя усе плаче, усе плаче, він з розуму у їй не йде.
Ось вона раз сидить у віконечка, сама пряде, а сама плаче. Раптом у віконечко: стукіт, стукіт. «А хто там?» — «Відкрий, Катя, я — твоя парочка».
Відкрила вона, а там він коштує й сани близько нього, і кінь тремтить, з очей вогонь горить. « чи Їдеш, Катя, із мною?» — «Їду».- «Ну, сряжайся». Вона побрала точиво. Величезний шматок у їй був. Склала у скриньку; шубку оболокла й вийшла. Посадив він її у саночки, і поїхали. Кінь біжить, земля тремтить, вогненним оком по дорозі світить. Місяць по небу ходить. Він її цілує, обіймає, а сам такий страшної, і губи холодні. Вона й сдогадалась, що небіжчик. А виду не подає.
Він і запій:
Місяць світить, вітер виє,
Дівчина, дівчина, чи боїшся мене?
« Ні, - говорить, - не боюся».
А куди там не боюся, ледве зуби-тих угамовує, тремтить уся! Він і вдругорядь:
Місяць світить, вітер виє,
Катенька, Катя, не боїшся мене? « Ні, - говорить, - не боюся». Він і втретє:
Місяць світить, вітер виє,
Дівчина, Катенька, не чи боїшся мене? « Ні, - говорить, — не боюся».
Отут вони до пошета доїхали. Він її із саней вийняв, і кінь пропав. Вона говорить: «Де твій будинок?» А він говорить: «Ось мій будинок».
Отут могила розкрилася. Він і говорить: «Лягай у могилу». А вона йому: «Перегоди, іди ти вперед, додане ухвалюй». Він у могилу й скочил. Вона йому давай усі поодинке видавати: кофточку, спідницю, сорочки, хустки... Дивиться — остання сорочка залишилася, а до ранку-світла далеко ще. Вона давай сорочку на пелюстки рвати. Рвала, рвала так йому давала. Глядь, остання пелюстка залишилася, а до ранку-світла далеко ще.
А він з могили: «Лягай, мабуть». А вона йому: « Стій. Ти рані точиво ухвалюй. Я буду подавати, а ти аршином міряй, чи багато?»
Вона йому кінець точива дала так малюсеньку щепочку. Він це щепочкой міряє так уважає: «Раз аршин, та й два аршинів...» А вона край точива за березу зав'язала так бігти.
Біжить по цвинтарю, із усіх могил їй руки тягнуть. Усе ладять за ноги вистачити.
Вибігла вона за огорожу, чує — мрець вслід біжить, доганяє. Отут стояла край дороги хата. Котячи у хату вбігла, двері приперли. Бачить, лежить на столі небіжчик так краюха хліба, а під крамницею півень сидить. Схопила Катя півня так краюху хліба й за піч.
Став небіжчик дверей гризти. Гриз-Гриз, діру прогриз, голову висунув. Дала Катя петуну хліба: «Запій, петун!»
А петун не співає. Мрець дверей гриз-гриз, большу діру вигриз, плечі випялил. Дає Катя хліба петуну: «Запій, петун!» Не співає петун. А вуж мрець у хату вліз.
Отут зіскочив небіжчик, що на столі лежав, і давай вони гризтися. Гризлися, гризлися, наречений Катин долає. Упав небіжчик на підлогу. А той до Каті підбирається. А отут раптом петун запік. Отут і цей на підлогу впав. Чорний увесь зробився.
Котячи через нього перескочила й додому побігла. Скликала народ, цих небіжчиків вичитали й поховали. Та всі отут.