Жив мужик з бабою; кликали його Фомкою, був він великий дурень і боягуз. Тільки смеркне, то й на двір побоїться вийти. А баба — відома справа, як при такому чоловіку не завести коханця — і таки завела. Один раз Фомка прийшов додому п'яний так веселий; ще ніколи таким не бував. Повечеряв, зняв портки й ліг із дружиною спати. А ніч була темна-темна, дощ як із цебра поливає.
У той час постукався до баби коханець, собака й загавкав. Фомка почув, що собака надворі гавкає, і давай тюкати: « Тю-Тю, тю-тю». -
«Мовчи, — говорить дружина, — а то вовки по селу ходять, овець ріжуть, мабуть, до нас зайдуть». - «Невжли ти боїшся?» — «А ти хіба не боїшся?» — « Я-Те? Так ти знаєш, який я сміливець? Прагнеш: зараз вікно відчиню так почну тюкати?» — «А ну, Фомушка, відчини так потюкай». Фомка відчинив вікно й кричить сп'яну: « Тю-Тю». - «Ах, Фомушка, зачини вікно, не те вовки у хату залізуть так нас поїдять». - «Я нічого не боюся». - «Екой ти сміливий!» — «Е, ти ще мене не знаєш! Прагнеш, я вийду у сіни так у сінях почну тюкати?» — «А ну, вийди так потюкай у сінях», — говорить дружина, а сама на розумі тримає, як би скоріше його на двір випхати.
Фомка вийшов у сіни й знову: « Тю-Тю, тю-тю!» Баба йде позаду так подхваливает: «Ох, Фомушка, який ти небоязкий! А я думала, що ти побоїшся». - «Е, дурна, хіба не знаєш, який я хватюга? Я ще відчиню двері на двір та ще голосніше почну тюкати!» — «А ну, спробуй, спробуй, Фомушка!» Фомка відчинив двері, висунув на двір голову й знову кричить: « Тю-Тю!» Отут баба як штовхне його у шию, випхала на двір і замкнула дверей засувом, а коханця у вікно впустила й лягла з ним на постіль.
Фомка ходить без порток, навколо хати, намокнув увесь, стукається у вікно так проситься зі сльозами у хату. «Який лісовик там стукається?» — запитує господарка. - «Це я», — говорить Фомка. - «А ти хто?» — «Фома!» — «Який Фома? Ти — Мору, а не Фома. Мій Фома із мною на постелі лежить». А сама шепотить коханцеві: «Відгукнися йому». Коханець і закричав: «Який чорт там близько хати бродить? Ось тільки вийду на двір, так дамся взнаки: так шию накостиляю, що довго не забудеш!»
Бідний Фомка не знає, що й робити. «Видне, — думає, — я п'яної до чужої хати підійшов». Та почав себе перевіряти — уважає хати. «Ось ця — кумова хата, а це — братова, а ця — Кондратова, а четверта моя». Постукав знову у вікно; а його усе не пускають, лихо та й годі. Пішов до кума, постукався. «Хто там?» — «Це я, кум». - «Чого тобі?» — «Так бачиш, кум, я трошки випивши, не можу до своєї хати дійти; проводь мене, будь ласка». Кум одягся, вийшов, дивиться — Фомка без порток у одній сорочці коштує, перемерзнув, трясеться. Провів його до двору й стукається: «Кумонька, ти спиш?» — « Ні, кум, ще не сплю, а що там?» — «Так ось побери свого Фому, він зовсім п'яний». - «Який там Фома? Це Мору — усю ніч близько хати тягається, не дає нам спокою; мій чоловік давно будинку». На її мовленні й коханець відгукнувся. «Що ти, кум, я давно будинку; це у тебе Мору. Кинь її до чорта!»
Кум злякався, кинув Фому й утік додому. Що робити Фомці? Надворі холодно, а у хату не потрапиш. Примушений був забратися до свиней у хлів, там і переночував до ранку. На інший день приносить баба свиням корм, побачила чоловіка й говорить: «Це ти, Фомушка? Яким манером сюди потрапив? А я тебе всю ніч прошукала». - «Мовчи, дружина, я й сам себе з похмілля не пам'ятаю. Видне мене п'яного чорти тягали». - « Те - Те, Фомушка, говорю тобі, не напивайся».