У деякому царстві, не у нашій державі жив-був багатий купець, у нього дружина була красуня, а дочка така, що навіть рідну матір красою перевершила. Прийшов час, купчиха занедужала й померла. Жалко було купцеві, так робити нема чого; поховав її, поплакав-погоревал і став на свою дочку заглядатися. Охопила його нечиста любов, приходить він до рідної дочки й говорить: «Твори із мною гріх!» Вона залилася сльозами, довго його вмовляла-благала; ні, нічого не слухає. «Коли не погодишся, — говорить, — зараз вирішу твоє життя!» Та створив з нею гріх насабоно, і з того самого часу понесла вона чадо. А у того купця було дванадцять прикажчиків. Як тільки запримітив він, що дочка важка, негайно почав її випитувати:
«Послухай, дочка моя мила! Коли ти народиш, на кого скажеш?» — «На кого мені казати? Прямо на тебе». - « Ні, дочка, ти на мене не кажи, а краще скажи на прикажчика». - «Ах, батько, як я скажу даремно на людину безневинного?» Скільки купець її не вмовляв, вона усе своє повторює. А час іде так іде.
Раптом приїжджає за ним гонець від государя: « Цар-Де запитує». Приїхав до царя: «Що, ваша величність, накажете?» — «Збери кораблі так поїдь у тридесяту державу за товарами». Ну, пануючи не можна не послухатися; хоч не прагнеш — поїдеш. Велів купець виготовити усе до походу, а сам до дочки: « Востаннє тебе, дочка, запитую: коли ти народиш, на кого скажеш?» — «На кого мені казати? Прямо на тебе». Купець схопив гострий меч зі стіни й відітнув їй голову: кров так і бризгнула! Після побрав убиту, відніс у сад і сховав у льох; сам сіл на корабель і виїхав у тридесяту державу.
Усім будинком купецьким став заправляти головний прикажчик. Ось у першу ж ніч сниться йому, начебто хто говорить: «Що ти спиш! Нічого не відаєш, що у тебе приключилося?» Прикажчик прокинувся, побрав ключі й пішов по коморах; видайся, усе комори обійшов, а один ключ усі зайвий, і не придумає прикажчик, що б таке тем ключем було замкнено. «Дай піду у сад, поразгуляюся!» Тільки він у сад, а соловей сидить на кустике так голосно співає, немов людським голосом вимовляє: «Добрий молодець! Згадай про мене, я тут лежу!» Прикажчик став придивлятися й набрів на льох; ледве дошукався входу — так заросло усе травою так деревами. Спробував — зайвий ключ саме сюди довівся; відчинив двері, а у тому льосі коштує труна, у труні дівиця, колом свічі горять воску затятого, по стінах образа у золотих ризах так і світяться. Говорить йому дівиця, дочка купецька: «Послужи мені службу, добрий молодець! Полегши мене: побери меч і вийми з мене дитину». Прикажчик побіг за мечем; входить у ту саму світлицю, де батько дочка загубив, дивиться — а на підлозі, де кров текла, там квіти цвітуть! Побрав меч, відвертав у сад, розрізав у купецької дочки чрево, вийняв дитину й віддав його виховувати своєї матері.
Ні багато, ні мало пройшло часу, приїхав купець із тридесятої держави; став государеві про свої справи доповідати, а хлопчик прибіг у палац, так усе біля них увивається. «Чия така славна дитина?» — запитує цар. «Це син мого прикажчика». Цар побажав бачити цього прикажчика; покликали його у палац, а він негайно й розповів усі, як було. Цар наказав купця розстріляти, а хлопчика побрав до себе: і тепер при государі живе!