Жив-Був старий з бабою. У них була одна дочка. Вони остарели, батько занедужав і помер. Помер, вони пішли з матір'ю ховати. Ідуть із похорону, попадається дідок назустріч: «Дівчина, - говорить, — у тебе сьогодні горі, завтра вдвічі».
Прийшла додому, у неї мати занедужала й померла. Ось поховала мати, іде з похорону, і знову той дідок назустріч: «Дівчина, дівчина, - говорить, - у тебе сьогодні горі, завтра вдвічі буде».
Що, думає, за горе ще? Уже батька поховала, мати поховала... Лягла вона спати, а вночі пробудилася — мужик у неї на місці, і не змела поворухнутися, і ніч проспала, і ранком дивиться: і немає нікого. Та пішла днем до бабусі-задворенке запитувати: «Що це ось лихо за така? Я ніч поспала, пробудилася, а на місці якийсь мужик лежить, так що тако?» А бабуся-задворенка й говорить, що якщо прийде сьогодні, повалиться спати, так дістань огоничка, подивися, чи їсти хрест на відвертай, а якщо немає — так який нечистий ходить.
Ось на іншу ніч повалилася спати — він приходить знову. Вона стала вогню діставати, плоточкой так кремешком бити, і відскочила іскорка, і у нього на голові згоріли три волосини: одна золота, друга серебряна, третя медна.
Він пробудився й говорить: «Ну, Марфа селянська дочка, не вміла із мною останню ніч проспати, не мабуть більше мені тебе, а тобі мене!» Та пішов.
Вона днем пішла до бабусі. «Ось, - говорить, - бабуся, ти мені сказала дістати огничка, я діставала, і відскочила іскорка, згоріли у нього на голові три волосини, одна золота, друга серебряна, третя медіа. Та він сказав: «Ну, Марфа селянська дочка, не зуміла із мною останню ніч проспати, не мабуть більше мені тебе, а тобі мене».
Та пішла вона у кузню й скувала троє постолів залізних, три ціпки залізних, три капелюхи железни, три иросвори железни, одяглася, одну просвору у зуби побрала й пішла.
Ішла, ішла, ішла — коштує хатинка на курьей ніжці, на петушьей голівці. «Хатинка, хатинка, повернися до лісу очима, до мене воротами, щоб хмне, дорожній людині, зайти й вийти!» Хатинка повернулася до лісу очима, а до неї воротами, вона зайшла. Там сидить одна бабуся — мовою у печі оре, губами горщики віднімає. Говорить: «Що ти, дівчина, зайшла? Куди йдеш, куди шлях тримаєш? Тут не те що хрещена людина захаживал, чорний ворон не залетивал!» Потім сама себе по щоці вдарила, по іншій приправила: «Ох, я, стара плеха, не нагодувала, не напоїла, стала звістки випитувати!»
Нагодувала, напоїла, спати уклала й стала звістки випитувати «Куди, - говорить, - тебе, дівчина, бог поніс? Волею-Неволею алі своїм полюванням?»
Ось вона усе розповіла, як батька-мати поховала, як дідок їй назустріч попадав і що говорив, і як у неї на місці мужик опинився, і як вона до бабусі-задворенке ходила, і як огоничек висікала, і як спалила три волосини: одну золоту, другові серебряну, третю медну, і як він сказав: «Ну, Марфа селянська дочка, не мабуть більше мені тебе, а тобі мене». Їй ця бабуся говорить: «Ох, - говорить, - дівчина, Іван-царевич — мій племінник. Він сюди у три роки один раз приїжджає. А тепер йому довго не бувати». Нагодувала, напоїла, дала їй ланцюжок золоту й тправила по дорозі. «Ось підеш і там знайдеш іншу хатинку, там моя сестра живе, вона тобі допоможе».
Ось Марфа селянська дочка побрала інший ціпок у руки, надягла другові капелюх, втори постоли железни, втору просвору у зуби побрала й пішла. Ішла-Ішла, ішла-ішла й прийшла: хатинка на курьей ніжці, на петушьей голівці. Вона говорить: «Хатинка, хатинка, стань до лісу очима, до мене воротами, щоб мені, дорожній людині, зайти й вийти!»
Хатинка повернулася до лісу очима, до неї воротами, вона зайшла; там сидить бабуся — мовою у печі оре, губами горщики віднімає, у зубах шовковий пояс плете. Говорить: «Що ти, дівчина, зайшла? Куди йдеш, куди шлях тримаєш? Тут чорний ворон не пролетивал, не те що російська людина проходжувала!» Запросила її, а потім сама себе по щоці вдарила, по іншій приправила: «Ох, я, - говорить, - дурна, плеха, дорожньої людину не напоїла, не нагодувала, стала звістки випитувати!»
Напоїла, нагодувала, спати уклала, стала звістки випитувати. «Куди, - говорить, - тебе бог несе? Волею алі неволею, алі своїм полюванням?» Вона говорить: « Волею-Неволею, а більш своїм полюванням».
Уже ніхто не посилав, сама йде. Вона і їй розповіла, як батька-мати поховала, як дідок їй назустріч попадав, як Іван-царевич приходив, як вона спалила три волосини: одну золоту, другові серебряну, третю медну, як він сказав: «Ну, Марфа селянська дочка, не мабуть буде більше мені тебе, а тобі мене». Бабуся їй говорить: «Він мій племінник, сюди у два роки раз приїжджає, а тепер його довго не буде».
Нічку ночувала, ранком устала, бабусю подякувала, і та її далі відправила, до третьої сестри, і розповіла: «У Ягою Баби царський син украдений, і живуть вони у чистому иоле, сорок парубків, усе накрадені, усі росіяни діти». Та дала їй перстень. «Ось підеш, - говорить, - там знайдеш іншу хатинку, там наша третя сестра живе. Вона тобі допоможе».
Ось Марфа селянська дочка побрала третій ціпок у руки, третій капелюх на голову, треті постоли железни взула, третю просвору железну у зуби побрала. Та ось вона йшла, ішла, став третій ціпок приламиваться, третій капелюх прогнаиваться, треті постоли протоптуються, третя просвора железна прогризаться. Та коштує хатинка на курьей ніжці, на петушьей голівці. Вона заговорила: «Хатинка, хатинка, стань до лісу очима, до мене воротами, щоб мені, дорожній людині, зайти й вийти!»
Хатинка повернулася, вона зайшла у хатинку, знову сидить бабуся — мовою у печі оре, губами горщики віднімає, у зубах шовковий пояс плете. Знову заговорила: «Куди тебе, дівиця, бог поніс? Тут чорний ворон не пролетивал, не те що російська людина проходжувала!» Потім сама себе по щоці вдарила, по іншій приправила: «Ох, я, - говорить, - стара плеха, дорожньої людину не напоїла, не нагодувала, стала звістки випитувати!»
Напоїла, нагодувала, спати уклала, стала звістки випитувати: «Куди, дівиця, ідеш? Куди шлях тримаєш? Волею-Неволею алі своїм полюванням?» — «А, волею-неволею, а більш своїм полюванням!»
Ось вона їй стала розповідати, як приходив Іван-царевич так як спалила три волосини: одну золоту, другові серебряну, третю медну: « Бабуся-Задворенка мене навчила діставати вогню, я стала бити по кремешку, і відлетіла іскорка, і спалила три волосини, і він пробудився й сказав: «Марфа селянська дочка, не мабуть буде більше мені тебе, а тобі мене».- «Іван-царевич, - говорить, — мій племінник. Він тут, у чистому полі, живе. Добре, - говорить, - ночуй, завтра підеш»:
Нічку ночували, ранком устали, бабуся віддала їй хрест і розповіла: «Іван-царевич у Ягою Баби украдений, і живуть вони у чистому полі, сорок парубків. Усе накрадені у Ягою Баби. Ось вони днем бігають сірими вовками, а вночі розвернуться добрими молодцями. Їх сорок живе у одному будинку. Та ти у загрубку ухоронись, щоб вони тебе не бачили».
Вона так і зробила, як бабуся веліла. Та пішла у поле, і зайшла у порожній будинок, і ухоронилась. Та ось топотня, топотня, біжать сорок вовків, і стали розгортатися колом стовпа по сонечку, і розвернулися, і опинилися всі добрими молодцями, що ні у казці сказати, ні пером описати; а вона коштує у запечье.
Ось прийшли усе у хату й стали їсти. Усе п'ють, і їдять, і їдять, а він сидить — не п'є, не їсть, не їсть. Вони його запитують: «Що, Іван-царевич, не п'єш, не їж, не їси?» А він говорить: «Жалко, жалко панотця, жалко, жалко матінку, а всього жальчей молоду дружину!» — «Так буде тобі, - говорять, - дружин-те знайдеш собі!»
Ось усе напилися, наїлися, спати пішли. Усе заспали, захропли, а він усе не спить, не спить, перекручується, потім уже заспав. А її бабуся навчила: «Ти побери ці хрест, так ланцюжок, так перстень і підійди до нього, і побренчи, і говори: «Іван-царевич, устань-пробудися, я до тебе доступала, я до тебе доходила, трої капелюха железни изгнаивала, трої ціпка изламивала, трої просвори згризала, трої постоли стоптувала, усе до тебе доступала, усе до тебе доходила». А як він стане ворушитися — і ти відходи від нього».
Та ось вона сказала й пішла. Та він ранком устав і говорить: «Я сьогодні у сні свою дружину бачив». А ці молодці знову говорять: «Що тобі дружина, дружин-те знайдеш того більше».
Та ось вони попили, поїли й колом стовпа всі овернулись проти сонечка, і всі вони вовками опинилися, і усе у чисто полі побігли, знову на день бігати. Вона знову день у бабусі просиділа, знову заприходила й стала у загрубок. Знову вечір прийшов. Вони бежат, бежат, стали розгортатися колом стовпа по сонечку й розвернулися добрими молодцями, що ні у казці сказати, ні пером описати. Знову прийшли у хату, знову стали пити, є, їсти. Знову усе п'ють, і їдять, і їдять, а він не п'є, не їсть, не їсть. Вони його запитують: «Так що тобі?» — «Я бачив свою дружину у сні». Та ці молодці знову говорять: «Так що тобі дружина? Дружин-Те знайдеш ще!»
Усе повалилися спати, а йому не спиться, не лежиться, подушечка у головах вертиться, дума думається. Знову заспали всі, захропли, знову він заспав. Та вона вийшла через піч, і побрала ці хрест, так ланцюжок, так перстень, і підійшла, і стала побрякивать, і говорить: «Іван-царевич, устань-пробудися, я до тебе доступала, я до тебе доходила, трої капелюха железни изгнаивала, трої ціпки изламивала, трої просвори згризала, трої постоли стоптувала, усе до тебе доступала, усе до тебе доходила».
Іван-царевич маленько став пошевеливаться, вона й пішла ладь, до бабушке-задворенке.
Знову вони пробудилися, попили, поїли, а він знову говорить: «Я сьогодні у сні свою дружину бачив». А ці молодці говорять: «Так що ти став щоночі бачити свою дружину?»
Усе вийшли, овернулись проти сонечка, і всі знову вовками опинилися. Та побігли у чисто поле чорними вовками. Вона знову пішла до бабусі й там пробула. Та остання, третя, ніч приходить. Та ось бабуся говорить: «У цю ніч, коли він стане ворушитися, і ти його спонукай ще, і біжіть; скільки сил є, стільки й біжіть. Та приворотите до мене».
Вона й пішла, знову стала у загрубок. Грім-Шум, біжать сорок вовків. У стовпа стали овертиваться. Опинилися добрі молодці. Знову сіли п'ю-є. Усе п'ють, і їдять, і їдять, а він сидить не п'є, не їсть, не їсть. «Що ти не п'єш, не їж?» — «Бачив у сні свою дружину знову». Та ці молодці: «Що тобі щоночі дружина сниться?»
Ось усе повалилися засипати, заспали, захропли, вона знову до нього підійшла й говорить: «Іван-царевич, устань-пробудися, я до тебе доходила, я до тебе доступала, трої капелюха железни изгнаивала, трої ціпки изламивала, трої просвори згризала, трої постоли стоптувала, усе до тебе доступала, усе до тебе доходила». Іван-царевич пробудився. Пробудився, і ось потихеньку встали й пішли, і добігли до цієї бабусі-задворенки, і ця тіточка дала їй плоточку й говорить: « Як ця Яга-Баба стане діставати вас, так киньте цю плоточку назад себе й скажіть, що стань, гора каменна, від землі й до неба, від сходу й до заходу, щоб Ягою-Бабі не пройти, не проїхати!»
Та вони побігли вперед. Отут маленько зітхнули, і до іншої бабусі приворотили відпочити. Друга їх напоїла, нагодувала й дала їм кремешок і говорить: « Як Яга-Баба стане вас діставати, так киньте цей кремешок назад і скажіть: «Станьте, лісу темні, від землі й до неба, від сходу й до заходу, щоб Ягою-Бабі не пройти, не проїхати».
Та до третьої тіточки добігли. Та третя їм дала огнивце й сказала: «Якщо ця Яга-Баба стане вас діставати, так киньте назад себе й скажіть: «Розлийся, ріка огненна, від землі й до неба, від сходу й до заходу, щоб Ягою-Бабі не пройти, не проїхати». Та ви тоді втечете від неї».
Та ось вони так і зробили, і усе кидали позадь себе. Та кинули хусточці, і стала гора каменна, Ягою-Бабі не пройти, не проїхати. Та Яга-Баба відвертала за сокирами, тупицями, і стала пробивати цю гору, і пробила, і стала їх доганяти. Та вони кинули кремешок і сказали: «Станьте, лісу темні, від землі й до неба, від сходу до заходу!» Та опинилися лісу темні — від землі й до неба, від сходу й до заходу, Ягою-Бабі не пройти, не проїхати. Та вона повернула за сокирами, за тупицями, і стала лісу розгрібати, і розгребла, і знову стала доганяти їх. Та вони кинули огнивце назад себе, і розлилася ріка огненна — від землі й до неба, від сходу до заходу. Та Яга-Баба добігла до вогненної ріка й назад відвернула, більше вже куди? Вогненна ріка не пропустила.
Та вони у те місце, до Марфи селянської дочки, добігли й сталі там житися-поживати.
Та там живуть, може — нас переживуть.