Жив один мірошник, багата людина. Щовесни він їздив до моря за рибою. Ось настала весна, спорядив він п'ять підвід, приїхав до моря, домовився з рибалками. Ті вийшли на лов, закидають мережі — нічого не ловиться. Та так день за вдень. У мірошника гроші кінчаються, йому додому пора, місця собі не знаходить. А отут є до нього незнайома людина й говорить:
- Є у тебе будинку дещо таке, про що ти не знаєш. Віддай це мені, а я тобі завтра ж риби наловлю, скільки ти побажаєш.
Мірошник подумав: «Про всі я у будинку знаю. А про що не знаю, яке мені до того справа?» Та погодився. Ранком наловив йому та людина риби, скільки потрібне було, і поїхав мірошник додому. Приїжджає, а поки його не було, у нього син народився! Зрозумів мірошник: ось воно те, про що він не знав, і недарма людей, що з нього слово побрав, сказав, що прийде за обіцяним через вісімнадцять років.
Та визначив мірошник сина у навчання, щоб він на ксьондза вивчився. Скінчив син школу, повернувся додому. Бачить — батько сабоно про щось горює. Син-Те тепер вуж великий став, ось і запитує, що у батька за журба.
Але батько не сказав, що пообіцяв його віддати. Прийшов раз син до ксьондза. Ксьондз із ним завжди дуже добрий був. Та у розмові ось як йому сказав:
- Що б мені таке тобі дати? Гроші тобі не потрібні, у твого батька їх досить. Дам-но я тобі книгу. Тримай її при собі так почитуй. Тоді будь-яка настирна погань від тебе відступиться.
Минуло мельникову синові вісімнадцять годков. Жив він у будинку свого батька, і ось уночі диявол той, нечиста сила, з'явився туди за ним. Із шумом, із громом, страху на всі нагнав! Перед тем усі міцним сном спали, тільки мірошників син довго заснути не міг. Книга при ньому була, він її читав невідступно, так притомився Усе-таки, заснув і отут-те її з рук і випустив. Схопив його диявол, відніс далеко у гори й там кинув. Прокинувся мірошників син — зрозуміти не може, де ж це він. Ну, устав, колом ті місця обійшов.
Відшукав він якісь двері, відчинив і ступив за поріг. А там жили три принцеси, четверта з ними була мати їх стара. Дуже вони обрадувалися, що людина прийшла, давно вони живої душі не бачили. Ніяк його від себе відпускати не прагнуть. Просять його:
- Якщо ти три ночі тут пробудеш і витримаєш, гарна потім у тебе життя буде. Та у нас теж. Страху великого натерпишся, але якщо ні словом не відгукнешся, не пошелохнешься — не бійся, нічого з тобою не буде.
Та залишили його одного. У першу ніч, як настало десята година, прийшли три пани, запалили світло, дістали карти й кличуть його:
- Іди з нами відіграти.
Він нічого на це не відповів, навіть із місця не рушив. Вони знову йому говорять:
- Ти чого не йдеш? Може, грошей у тебе немає? Дамо тобі грошей.
А він як лежав, так і лежить. Розсердилися добродії, що він їх не слухається, стягли його з постелі, побрали за руки, за ноги й давай розгойдувати. Чує він, кінець йому приходить. Але отут пробило північ, і всі вони пропали.
Ранком прийшли принцеси, запитали, як уночі було. Він розповів, що з ним робили, — дуже, мол, зле було.
Стали принцеси допитуватися, не чи відгукнувся він хоч слівцем, не пошелохнулся чи. Він відповів, що немає. Вони його дуже похвалили.
На іншу ніч знову з'явилися ті самі добродії й знову кличуть його відіграти, як і у перший раз. Він мовчить, не йде до них. Вони чують, що їх час кінчається, північ закінчуватися, стягнули його з постелі й розірвали на шматки. А самі зникли.
Ранком прийшли принцеси, склали його один по одному, намазали мазями. Він негайно ожив і став таким, яким був колись. Запитали вони його, не чи згадав він хоч словом, не пошелохнулся чи. Він відповів, що немає. На це вони йому сказали:
- Якщо ти й у третю ніч не згадаєш ні словом, не пошелохнешься, усе буде добре.
Та на третю ніч знову з'явилися три пани. Карт вони вже не принесли — однаково він з ними не відіграє, — а принесли ліхтар і шибеницю. Довго вони шибеницю ту ладили, тягли його до неї не поспішаючи, сподівалися, що він закричить зі страху. Він, і правда, ледве було не крикнув — страх-те адже який! Але Усе-таки стримався, змовчав. Ледь пробило північ, як їх і сліду нема. Та залишився він живий-здоровий.
А ранком виявився мірошників син уже не у тому замку, не у горах, не у лісі, а у великому й шумному місті. Місто до тієї пори був зачарований, а мірошників син його розчаклував, так тільки відати не відав, що це за місце таке й де перебуває. Ну, одружився він на одній із принцес, тільки не на самої старшої, королем зробився. Запитав у дружини, як це місто називається. Дружина йому й сказала, що місто цей зветься Рожевим містом.
Жили вони, жили, і ось повів він одного разу таке мовлення:
- Дуже мені хочеться побачити свого батька, розповісти йому, що із мною приключилося. Так ось не знаю, чи далеко їхати й у яку сторону. Може, разом поїдемо?
Дружина йому відповідає:
- Я не поїду, це далекий шлях, але дам я тобі такого коня, що доскакає туди за двадцять чотири години, раз вуж ти так прагнеш їхати. Тільки не говори там, що у тебе тут дружина, а то кінь від тебе втече, а сам ти дарма сюди назад дороги не знайдеш.
Так усі й вийшло. Добрався він до будинку за двадцять чотири години. Сказав мірошникові, що він його рідний син, і залишився пожити на кілька днів. Розповів батькові, що живе він у Рожевому місті, добре живе, а спершу зле було, коли він у горах опинився й не знав, куди потрапив. Але тепер-де всі добре.
А у батька його справа була до тутешнього пана, син і викликався замість батька сходити. Прийшов, розговорилися вони, син побери й згадай, що живе тепер у Рожевому місті й скоро знову туди повернеться. А пан давай його відговорювати — краще, мол, йому не вертатися, краще зі своїми жити.
- У мене, — говорить, — три дочки, три дівиці на виданье, вибирай кожну, одружися.
Та покликав усіх трьох. Подивився на них мірошників син, та й скажи:
- А моя-те дружина там гарніше.
Забув він, що не можна йому про дружину говорити. Ось приходить він у батьківський будинок, а коня вже немає. Уже як він потім бився-намагався дорогу у Рожеве місто відшукати! Ішов, ішов, сам собі клявся:
- Доти буду йти, поки туди не дійду.
Забрів він у дрімучий ліс і сім років у тому лісі плутав. А на восьмий рік помітив удалині вогник. Пішов він на вогонь і бачить: горить на лісовій галявинці багаття, а навколо багаття сплять дванадцять розбійників. Один тільки не спить, у багаття дрова підкладає. Говорить йому мірошників син:
- Я давно вуж отут плутаю, вибратися ніяк не можу. Залишуся-но я отут з вами.
Зрадів розбійник, що їх полку прибуло. Прив'янув його у товариші й повів з ним бесіду по-свойски.
Отут мірошників син побачив, що біля багаття на жердинці якісь чоботи висять. Він запитав у розбійника, що це за чоботи, адже всі сплячі взуті й сторож взутий. А розбійник відповідає, як свій своєму:
- Це у нас чоботи-скороходи. Хто їх надягне й скаже: «Агов, чобітки, сто мабо!» — відразу унесется за сто мабо.
Стала розбійника дрімота долати. Мірошників син йому й говорить:
- Ти спи собі, спи. А мені щось не спиться, я отут замість тебе за багаттям постежу.
Розбійник заснув спокійно. А мірошників син потихеньку роззувся, надяг чоботи-скороходи й шепнув;
- Агов, чобітки, сто мабо!
Чоботи його з лісу й винесли.
Винесли вони його у безкрайнє порожнє поле, а у поле тому, бачить він, якась хатенка коштує. Підійшов він туди, входить — а у хатенке баба сидить. Попросив він у неї притулку до ранку. Баба його й запитує:
- Куди ж ти шлях тримаєш?
Розповів він їй, що йде у Рожеве місто, так ось не знає, як туди добратися. Говорить баба:
- Та рада б я дати притулок тебе, так адже чоловік-те мій — вітер. Коли дме цілісінький день, умается — сердитий приходить. А добрий буває, тільки коли роботи немає.
- Нині, — говорить мірошників син, — день був тихий, так вуж залишуся я до ранку.
Принісся вітер додому й запитує, що це отут за людей. Баба йому відповідає:
- Так ось перехожий один, шукає Рожеве місто, а дороги не знає. Може, ти знаєш? Закинув би його туди.
Вітер говорить:
- Начебто б уже усе світло оббігало, але про Рожеве місто не чув. Є у мене п'ятеро товаришів, запитаю-но я у них. Може, вони знають?
Вийшов він у двір і свиснув. Примчався перший товариш.
- Не чи чув ти про Рожеве місто?
Відповів товариш:
- Ні, не чув.
Та умчався ладь.
Свиснув вітер іншим разом. Примчався другий товариш.
- Не чи чув ти про Рожеве місто?
- Ні, не чув, — і умчався ладь.
Третього покликав, четвертого — і ті теж не чули. Свиснув він п'ятого, а того немає. Знову свиснув — знову його немає. Ще раз свиснув — з'явився той і говорить зі злістю:
- Що таке струсило? Чого стільки гінців до мене шлеш? Я у Рожевому місті був, а це не близький шлях, п'ятсот мабо звідси. Говори швидше, чого треба, а то я обіцяв тамтешнім молотникам, що буду нині дути спозаранку. Вони мене просили бути вчасно, щоб зерно провіяти. Їм потім на весілля треба встигнути. Там весілля багате буде, королева-удова заміж виходить.
Отут головний вітер і говорить товаришеві:
- Ось, до речі, і закинь-но туди цієї людину!
А заміж-те виходила дружина мельникова сина. Вона вуж думала, що він більше не повернеться.
Відпочили вони з п'ятим вітром небагато, а над ранок п'ятий вітер і говорить Мельникову синові:
- Ну, сідай на мене. Я тебе понесу. Ми з тобою жваво домчимося.
А той відповідає:
- Навіщо мені на тебе сідати? Я тебе й так наздожену. Покажи мені тільки, у яку сторону бігти.
У нього ж чоботи-скороходи були! Взув він їх і крикнув:
- Агов, чобітки, сто мабо!
Та унесся за сто мабо, сидить там і вітру чекає. Наздогнав його вітер, і тоді мірошників син ще на сто мабо перелетів, потім ще за сто. Наздогнав його там вітер і говорить:
- Не лети так! А то я за тобою женуся, кваплюся — недовго й лих накоїти. Попадися мені ліс на шляху — при такий-то швидкості з коріннями виверну, попадися садиба або замок — зруйную, попадися місто — усі там нагору дном переверну. Рожевий-Те місто, почитай, уже поруч. Так що біжи потише.
Ще не розвидніло, як поспіли вони у Рожеве місто. Вітер понісся на струм, а мірошників син пішов у замок, де жила його дружина. Пройшов там на кухню й запитує, не поберуть чи його, мисливця, на службу.
Куховарка йому говорить:
- Почекай, я запитаю у пані.
Побігла до пані й говорить:
- Там якась людина запитує, не поберуть чи його, мисливця, на службу. А у нього на руці кільце, таке ж, як у вас.
Говорить пані:
- Нехай почекає небагато, я зараз вийду.
Вийшла вона до нього, але не довідалася. Тільки подивувалася, що у нього таке кільце й ім'я на ньому вирізане.
- Звідки, — запитує, — у тебе таке кільце?
А він їй відповідає:
- Або не пам'ятаєш, кому його давала?
Вона говорить:
- Я своєму чоловікові його дала. Але це було сім років тому.
- Кому дала, той його й носить.
- Невже ти мій чоловік?
Він відповідає:
- Я Та є.
- Де ж ти пропадав?
- Довго розповідати. Буде у нас ще час на оповідання.
- Вчасно ти прийшов, — говорить вона. - А то я вуж за інший виходити зібралася. Ну, слава богу! Тепер ми усе по-іншому влаштуємо.
Ось зібралися всі весільні гості за столом. Веліла королева покликати ще й мисливця, доброго молодця, що на службу проситься. Посадила його за свій стіл, а потім панам, що навколо сиділи, таку загадку задала:
- Вісім років тому наказала я змайструвати найкращий срібний замок і викувати до нього золотий ключ. Ключ цей згубився. Тоді веліла я зробити інший ключ. Уже він готовий, а отут і старий найшовся. Ось і розсудите: який ключ краще підійде до замка, новий або старий?
Усе розсудили, що краще підійде старий ключ, який у деякий час із замком зроблений і тими ж майстрами.
Та її новий наречений теж із цим погодився. Та отут вона всі начистоту й розповіла.
- Ось він, той, хто кілька років тому назад згубився, а тепер найшовся. Стало бути, він і залишиться із мною. А тобі, новому, прийде поступитися йому місце.
Ну, пішли веселощі знатні, з гармат стріляли. Пішов я на пушки подивитися. Ходжу меж їх, дивую, а один пушкар мене й запитує:
- Ти чого отут бродиш? Чого потрібне?
Я йому відповідаю — мол, нічого, так просто.
- Еге, — кричить, — ти хитрити із мною здумав! Ну, я тебе повчу розуму-розуму!
Схопив він мене, засунув у саму більшу гармату, банником заштовхав подалі, та й гаркнув: «Пли!» Як бабахне, як стрельне! - так мене сюди, у село Сухе, і закинуло.