Жив так був шахтар, бідний-пребідний, часто випити любив, конторники на нього зллилися: пити, мол, п'є, а справи не робить. Ось вони й улаштували йому проходку — не угризешь! Порубав він там День, подивився, перехрестився й говорить:
- Матерь божа, що ж я отут, бідна голівонька, зароблю?
Розладнався вкрай, сіл на камінь і сидить. Вийняв краюху хліба, у золі печеного, і їсть. Їсть, і раптом підходить уводити, увести до ладу ньому незнайомий шахтар, — кітель на ньому, пояс рятувальний, — і говорить:
- Щасливо вибратися!
- Щасливо вибратися й тобі.
Запитує незнайомець, а був те Скарбник:
- Снідаєш аль полуднаєш?
- Так снідаю, — говорить шахтар.
Скарбник знову запитує:
- Ти що, працювати тут підрядився?
- Саме собою.
Роботи там було на добру сотенну, а шахтар-те підрядився на неї за полста.
- Що ж так дешево виряджаєшся? - запитує Скарбник.
- А що робити, друг? Люди більше не дають.
- Ну не горюй, — говорить Скарбник. - Я тобі допоможу.
Шахтар дуже зрадів, до того зрадів, що половину краюхи своєї Скарбникові віддав. А Скарбник говорить:
- Слишь, ти отут не бийся, костей не ламай. Тобі отут не впоратися, ця справа для мене. А ось на роботу ходи акуратно, у точно призначений день, годину у годину.
- Чого ж мені світло-те даром палити, — тлумачить шахтар, — коли пуття від цього не буде?
- Ти даремно не запитуй, знай свою справу.
Ну добро. Послухався шахтар, ходить на роботу у точно призначений день, годину у годину. Строк вийшов, збираються штейгери сажня міряти, а у нього й полсажени проходки не набереться. Та отут знову приходить Скарбник і говорить:
- Дивися. Ось як я працюю.
Устав, уперся спиною у породу й задкує. Пройшов сажнів двадцять.
- Вистачить? - запитує.
-- Так поболе треба б, — відповідає шахтар.
- Та те правда, — говорить Скарбник. - На двоє воно й насправді обмаль.
Уперся спиною, пройшов ще десять сажнів. Так що всього тридцять сажнів пройшов.
- Ну, тепер буде.
Зрадів шахтар. Але говорить:
- Хіба ж мені за це заплатять?
- Заплатять. Підеш за получкой — тачку побери. А як одержиш гроші — цей же момент сюди з ними!
Ну добро. Оголосили розрахунки, пішов шахтар з тачкою за грішми. Заплатили йому, що покладене, цілком, і він цю же хвилину із грішми — у шахту. Довіз гроші, а Скарбник іржаву соломинку поклав поперек шахтного стовбура, сам, ноги звісивши, сідає на неї у одного краю, шахтаря з іншої сторони саджає й говорить:
- Давай діли!
- Така купа грошей! - говорить шахтар. - Мені й не порахувати!
- Еко справа! - говорить Скарбник. - Розкладай монету туди, монету сюди — на дві купи.
Розклав шахтар гроші. Один гріш непарний залишився.
- Кому ж цей гріш? - задумався Скарбник.
- Чого там думати! - говорить шахтар. - Бери, друг.
- Ох, щастя твоє, що не жадібний ти! - говорить Скарбник. - Бери собі усе. Це тобі від мене нагорода. Але щоб ноги твоєї більше у шахті не було! Смерть приймеш.
- А що ж мені робити - те, коли я гроші ці проживу? - запитує шахтар.
- Твоя правда, — говорить Скарбник. - Показати тобі дещо?
- Прошу, покажи.
Побрав його Скарбник із собою, повів і показав руду. Не дуже багату.
- Глянь, - говорить. - На рік тобі вистачить.
- Друг, так я це за місяць нарубую! - говорить шахтар.
- Не бовтай! Тобі й за десять років стільки не нарубувати.
Та повів його Скарбник уздовж руди, сім верст вів, а там поблизу завалений стовбур. Розчистив Скарбник завал і говорить:
- Ступай додому. Запам'ятав, де що? Знайдеш?
- Я так не знайду!
- Добро. Тільки мова не розпускай. Розбовтаєш — ніхто тобі не допоможе. Та я теж.
Пішов шахтар додому — нікому ні слова, мовчок. На інший день спустився у шахту, ходив, ходив — немає тієї руди! Та отут раптом знову з'явився перед ним Скарбник.
- Ну як? Знайшов руду?
- Так де там, друг! Очі-Те бачили, а ноги не пам'ятають.
Показав йому Скарбник ще раз дорогу до руди. Показав і відміряв.
- Слишь, рубати будеш від цих до цих, а далі не смій! Смерть приймеш. Ну, щасливо вибратися!
Та пішов.