Давним-давно жила у Карпатах одна селянка. Та був у неї один-єдиний син. Кликали його Владислав.
Якось раз відправилася, селянка у ліс по ягоди. Походила по лісу, набрала повний козуб малини й пішла додому. Раптом бачить - сидить на пеньку бабуся у квітчастому кунтуші.
- Дай мені, мила, покуштувати малини! - попросила бабусі. - А я за це покаджу твоєму синові дорогу на щастя.
Шкода було селянкам віддавати ягоди, але вуж дуже прагла вона, щоб син її став щасливим, тому й віддала вона козуб незнайомій бабусі.
А бабуся з'їла всю малину до останньої ягідки, утерла рота і говорить; - Запам'ятай мої слова: коли твій син знайде собі ремесло по душі, то стане він щасливим, тобі люб'язним і людям корисним.
- Яке ж ремесло прийде по душі моєму Владиславу, бабуся? - запитала селянка.
Але ніхто їй не відповів. Бабусі як не бувало.
На пенечке, де вона сиділа, з'явилася раптом маленька ящірка, вабонула хвостиком і прошмигнула кудись. А порожній козуб раптом знову наповнився доверху спілою малиною.
Зрозуміла тоді селянка, що це була не проста бабуся, а чарівниця.
Думала селянка, думала, як знайти синові ремесло по душі, але нічого не могла придумати.
Зустріла вона кравця й запитує:
- Скажи мені, кравець, яке ремесло найкраще на світі?
- Наше, портняжье ремесло, найкраще! - відповів кравець.
Віддала селянка сина у вчення кравцю. Почав Владислав вчитися нитки у голки всовувати, ножиці подавати, праска гріти.
Пройшло три місяці. Відправилася селянка у місто відвідати сина. Кравець просто не міг нахвалитися їм - і роботящий, і тямущий. Але сам Владислав був невеселий.
- По чи душі тобі, синок, портняжье ремесло? - запитала матерів.
- Ні, мама, не по душі мені воно. Шиємо ми парчеві каптани для ледарів-багатіїв, а бідняки ходять у ряднинці.
Злякалася мати, що за такі мовлення можуть сховати сина у темницю, побрала його за руку й повела додому.
Ідуть вони по дорозі, а назустріч їм швець. Крокує, пісні розспівує. Запитала його селянки, яке ремесло найкраще на світі.
- Шевське, - відповів швець. - Ми горя не знаємо, людей взуваємо. Віддала мати сина до шевця.
Пройшло два місяці. Скучила мати по сині й відправилася провідати його.
Швець не міг нахвалитися своїм учнем, але сам Владислав був невеселий.
Запитала його матір:
- По чи душі тобі, синок, шевське ремесло?
- Ні, мама, не по душі. Ми взуваємо у дорогі чоботи ледарів-багатіїв, а бідняки ходять босі. Та я усе думаю, як би ця справа поправити.
Злякалася мати, що за такі мовлення можуть сховати сина у темницю, побрала його за руку й повела додому.
Багатьох людей запитувала селянка, яке ремесло на світі найкраще.
Та кожний своє розхвалював.
Якось раз побачила селянка мандрівного лицаря. Підійшла до нього й усе про той же запитує:
Зупинив лицар коня, подумав небагато, і говорить:
- Найкраще ремесло у коваля-зброяра. Ом кує легкі шаблі, важкі мечі й гострі списи. Віддай свого сина вчитися цьому ремеслу.
Відвела селянка сина до зброяра й сказала:
- Досить мені з тобою мучитися. Коли й збройова справа прийде тобі не по душі - станеш тоді пастухом, будеш сільська череда пасти!
Пролетів один місяць, за ним другий, третій. Пройшла зима, сніг станув і зазеленіла травичка.
Одного разу рано ранком хтось постукав у двері. Селянки відчинила її й радісно сплеснула руками. На порозі стояв її син Владислав із сумкою на боці.
- Ну, мама, - сказав він, - стану я тепер пастухом! За збройову справу я більше не візьмуся. Моєму вчителеві-зброяру усе єдине, для кого кувати зброя - для нас або для наших ворогів. А я не прагну, щоб гинули поляки під шаблями, викуваними мною. Краще вже стану я пастухом.
Та став Владислав пастухом. Пасе на лузі череда, на сопілці відіграє.
Якось раз побачив Владислав, що над близьким гаєм піднімається стовп диму.
Прибіг він туди й бачить - навколо одного білого каменю вогонь горить, а по ньому більша ящірка метається.
Пошкодував Владислав ящірку, простягнув їй свій довгий ціпок. Пробігла по ньому ящірка, як по місткові, зстрибнула, ударилася об землю, обернулася бабусею, і говорить:
- Підемо із мною, синок, підемо, пастушок! Ти мене з лиха виручив, і за це я тебе зроблю щасливим.
- Я б пішов, так не можу корів без догляду залишити, того й дивися вовки нападуть, - відповів Владислав.
- Не бійся, - мовила бабуся. - Доки ти у гостях у мене будеш, мій внучата-ящерята подбають про твоїх корів.
Пішов Владислав слідом за бабусею-чарівницею, і привела вона його у величезну темну печеру.
Ляснула бабуся у долоні, і у печері відразу стало світле. Дивиться Владислав - коштують у печері дві відкриті скрині, повні доверху дорогоцінними каменями.
У одній скрині лежать червоні рубіни, а у іншому - зелені смарагди. А посередині печери росте крислата яблуня із золотими яблуками. Говорить бабуся Владиславу:
- Побереш скриню із червоними рубінами - станеш самим пригожим. Побереш скриню із зеленими смарагдами - станеш найважливішим і багатим. А коли яблуню побереш - залишишся, як і був бідняком, але зате будеш матінці своєї люб'язний, та й людям корисний! Із цією яблунею у тебе й справа по душі буде.
- Яка ж ця справа, бабуся? - запитав Владислав.
- Ця яблуня не проста, - відповіла чарівниця. - На світанку вона цвіте, а ввечері дозрівають на її галузях золоті яблука. Цими яблуками яку завгодно хворість можна вилікувати. Тільки не можна за леченье гроші брати.
- Я краще яблуню поберу, бабуся. - сказав Владислав.
Махнула чарівниця рукою. Заворушилася яблуня, витягнула своє коріння із землі й пішла слідом за Владиславом. Іде, погойдується, галузями помахує.
Посадив Владислав яблуню у дворі свого будинку. Потім, недовго думаючи, нарвав золотих яблук і пішов по селу. Роздав Владислав яблука всім хворим.
З'їли вони їх і негайно ж видужали. Поправився й дроворуб, якому упалою сосною перешибло спину. Устала на ноги й столітня бабуся Люцина. уже багато років, що не вставала з постелі.
Та полетіла по Карпатах поголоска про молодого пастуха, який лікує золотими яблуками від усіх хвороб, а грошей за леченье не бере.
Якось раз проїжджав по гірській дорозі король зі своєю свитою. У нього був нежить, і він увесь час чхав. Лікував короля німецький лікар - не вилікував, лікував французький доктор - не вилікував, і турецький лікар не зумів вилікувати.
Довідалися придворні, що живе тут пастух, який виліковує золотими яблуками від якого завгодно недуги й сказали про це королеві.
- Ап-Чхи! Проводите мене до нього. Ап-Чхи! - наказав король. Приїхав король зі свитою у село, де жив Владислав.
А у цей час привезли до Владислава одного вмираючого мисливця, сабоно пом'ятого ведмедем.
А на дереві у цей вечір залишилося тільки одне-єдине яблучко.
- Мисливець може почекати, - сказав король Владиславу. - Вилікуй спершу мене.
Ап-Чхи! Та я нагороджу тебе по королевски. Ап-Чхи!
- Немає. ваша величність, мисливець не може чекати, тому що не доживе до завтрашнього вечора! - сказав Владислав і віддав золоте яблуко мисливцеві.
З'їв мисливець яблуко-і відразу видужав. Розгнівався король, ще сабоней расчихался. Не побажав він чекати до завтрашнього вечора, коли дозріють нові яблука, а наказав своїм слугам пересадити яблуню у палацовій сад.
Прийнялися слуги викопувати яблуню. А яблуня чіпляється за землю своїм коріннями, хльостає галузями королівських слуг, не прагне відправлятися у палацовий сад.
Але слуг було багато, і вони здолали яблуню. Обв'язали її мотузками, поклали на віз і повезли у палац.
Засмутився Владислав, пішов у печеру, викликав чарівницю й попросив у неї іншу яблуню.
- Другої такої яблуні у мене ні, - сказала чарівниця. - Але я дам тобі різнобарвних груш. Ці груші допоможуть тобі відібрати у короля золоту яблуню.
Але спершу покуштуй їх, тоді ти сам побачиш, що вони можуть зробити.
З'їв Владислав зелену грушу, і на чолі у нього відразу виросли рога. Тоді з'їв він червону грушу - рога зникли. З'їв синю - виріс у нього величезний ніс. З'їв жовту - ніс став таким, як колись.
Побрав Владислав різнобарвні груші й відправився у палац - виручати свою яблуню.
Як побачили придворні сині й зелені груші, оточили Владислава. Та король прийшов.
- Ах, які прекрасні груші! Продай їх нам!
- Груші ці не продажні. Беріть їх даром, яка кому сподобається! відповів Владислав і подав королеві саму більшу зелену грушу.
Розхапали вельможі сині й зелені груші й прийнялися їсти. Але раптом всполошились - у кого рога виросли, у кого - величезні носи. У короля рога були як у оленя й стирчали з-під корони у усі сторони. Заметушилися, заметалися у жаху придворні, натикаючись один на одного своїми носищами й рогами. Зрозуміли вони, що це пастух учинив з ними таку злу штуку, знову оточили його й прийнялися просити:
- Визволи нас із цього лиха, - дамо тобі скільки прагнеш грошей!
- Добре, - відповів Владислав, - я допоможу вам, якщо ви віддасте мені золоту яблуню.
Заприсяглися король і вельможі віддати яблуню.
Тоді Владислав роздал їм червоні й жовті груші. З'їли вони їх і зникли у всіх рога й виродливі носи.
А Владислав побіг у сад, де за срібною огорожею стояла золота яблуня.
Вона вся почорніла, начебто обвуглилася.
- Ах, ти, моя яблунька, ах, ти, моя красуня, чому ти так зів'янула й висохнула у королівському саду? - запитав Владислав, Та відповіла йому яблуня людським голосом:
- У неволі я зів'янула й висохнула, а на волі знову розквіту.
Вийняла яблуня своє коріння із землі й пішла слідом за Владиславом у Карпатські гори. По дорозі вона зазеленіла, а потім і зацвіла.
Коли вони прийшли у село, де жив Владислав, яблуня знову пустила коріння у дворі його будинку, і у той же вечір дозріли на її галузях золоті яблука.
А Владислав знову прийнявся лікувати хворих людей.
Та був він щасливий, і матінці своєї люб'язний, і людям корисний, тому що нашел. нарешті, справа по душі.