Домовилися якось дзвонар з органістом добути квітка папороті. Удвох на таку справу йти не можна — тільки поодинці можна. Пішов дзвонар. Органіст йому молитовник дав, із закладками проти молитов, які читати випливає, свічі дав і хусточка шовкова, щоб під квітку підкласти. Не підкладеш шелкова хусточки — квітки не добудеш: піде крізь землю. А на хусточці — залишиться.
Усе зробив дзвонар, як велів органіст. Послав під папороть хусточка, свічки запалив, молитви читає.
За годину до напівночі чує: музика заграла. Та раптом зробилося навколо світле, столи коштують, від страв ломляться, навколо безліч багатих панів, усе танцюють, дзвонаря бенкетувати кличуть так веселитися. А він не відповідає, тільки молиться.
Ударила північ, і усе зникло, упала квітка на шовків хустка, і підняв його дзвонар. Боявся жахливо, ледве зі страху не помер. Але з місця не зійшов, поки світати не початок. А як почало світати, він клуса додому!
Біжить — а назустріч йому органіст.
- Є квітка? Покажи!
А вуж час дзвонити до заутрені. Віддав дзвонар квітка органістові у руки.
- Поберіть, — говорить, — до себе додому. Я миттю віддзвоню й до вас прийду.
Віддзвонив — приходить до органіста.
- Ну, де квіточка?
- Яка квіточка?
- Я ж вам дав, коли ви зустрічати мене вийшли!
- Так я тільки-тільки з постелі встав, нікуди не ходив, і нічого ти мені не давав!
Це сам чорт прикинувся органістом, щоб виманити у дзвонаря квітка.